Пам'ятаючи труднощі власного сходження на престол, Генріх ІІ Плантагенет неодноразово намагався забезпечити упорядкований розподіл своїх володінь між синами на випадок своєї смерті. Влітку 1170 року його співправителем став старший син Генріх Молодий, який крім Англії і Нормандії мав успадкувати всі землі, які Генріх ІІ отримав від свого батька Жоффруа Анжуйського. Згодом, коли йому довелось прибути до Нормандії для врегулювання конфлікту з королем Франції Людовиком VII Молодим, де Генріх ІІ важко захворів, він у спадок сину Річарду виділив Аквітанію і землі, що належали його матері Елеонорі, Джеффрі — Бретань, а наймолодшому 4-літньому Джону — лише невелике графство Мортен в Нормандії, яке давало більше престижу, ніж влади, за що той відразу набув прізвисько «Безземельний».
Після Різдва 1172 року Генріх ІІ від імені Джона уклав шлюбний контракт з Гумбертом ІІІ, графом Морьєна, який спадкоємцем своїх володінь призначив майбутнього зятя, зі свого боку заявивши про намір віддати Джону замки в околицях Шинона, Лудена і Мірбо, якими вже наділив старшого сина-співправителя. Невдоволений цим Генріх Молодий після сварки з батьком втік до свого тестя, короля Франції. Його підтримали брати Джеффрі та Річард. У 1174 році піднятий ними заколот Генріх ІІ придушив, синів пробачив, а Джона, який залишався осторонь подій, обдарував замками в Анжу, Турені і Мені.
По смерті майбутньої невістки Генріх ІІ досить швидко організував нові заручини Джона з Ізабеллою, донькою Вільяма, графа Глостера, власника великих володінь на заході Англії, у Гламоргані та Вельсі, а у травні 1177 року оголосив свого молодшого сина повелителем Ірландії, що перетворило 9-річного Джона з «безземельного» на одного з найбільших землевласників Англії.
Після несподіваної смерті Генріха Молодого 11 червня 1183 року його володіння успадкував Річард, який став і спадкоємцем англійського престолу, то ж Генріх ІІ запропонував йому відмовитись від Аквітанського герцогства на користь Джона. Проте той поступитись молодшому брату категорично відмовився, і Генріх ІІ, втомлений багаторічними конфліктами з синами, наполягати не став, але Джону натякнув на можливість у майбутньому «повести армію на землі Річарда і взяти що він бажає, вступивши з ним у бій».
Слова батька 15-річний Джон сприйняв буквально і за підтримки брата Джеффрі II, невдоволеного своєю бретонською спадщиною, вже у червні наступного року рушив в Аквітанію, грабуючи і спалюючи все на своєму шляху. Міжусобицю Генріху ІІ вдалося зупинити і, посвятивши 31 березня 1185 року Джона в лицарі, він вирішив за краще відправити його в Ірландію, де той відзначився як свавільний сеньйор, й через півроку був відкликаний до Лондона.
Смерть 27-річного Джеффрі II Бретонського, який останні роки провів у Парижі, де з Філіпом II Августом планував виступити проти Генріха ІІ у війні за Нормандію, привела до чергового загострення англо-французьких відносин. Їх вдалось владнати у квітні 1187 року й, користуючись нагодою, Генріх ІІ запропонував Філіпу нове політичне рішення: його сестра Аліса розриває заручини з Річардом і одружується з Джоном, котрому Генріх ІІ віддасть Аквітанію, Анжу і всі інші землі у Франції, за винятком Нормандії, яка мала залишитися об'єднаною з територіями англійської корони і невід'ємною частиною спадщини Річарда.
Лист англійського короля Філіп II негайно показав Річарду, якого розлютило віроломство батька, і вони удвох навесні 1189 року захопили французькі володіння Генріха ІІ. Зрадив батька і Джон, воліючи бути на боці переможців. «Чи може це бути правдою?» — дізнавшись про підступність молодшого сина, вигукнув важко хворий Генріх. — «Невже Джон, серце моє, якого я любив більше ніж інших дітей, покинув мене? Нехай буде, що буде. Більше мене не турбує нічого — ні я сам, ні решта світу».
Від хвороби 56-літній Генріх II так і не оговтався й, підтвердивши французькому королю омаж за Аквітанію і Анжу, відмову від сюзеренітету над Іссуденом та Оверні, виплату 20 тисяч срібних марок за повернення графст Ле-Ман, Тур та Сомюр і визнання Річарда спадкоємцем англійської престолу, через два дні, 6 липня 1189 року помер, вигукуючи: «Ганьба! Ганьба переможеному королю!».
Через місяць Річард прибув до Англії, де підтвердив права Джона на всі його землі і за підтримку винагородив графствами Дорсет, Сомерсет, Дербі та Ланкастер й честю 3 вересня нести золотий меч на церемонії коронації другого Плантагенета на англійському престолі.
У жовтні Джон на дорученням Річарда, який готувався до хрестового походу, придушив повстання у Вельсі, й у грудні, після укладення миру з Шотландією отримав у винагороду ще й графство Девон, що дало йому контроль над усією західною Англією. Однак, як тільки Річард рушив до Святої землі, Джон негайно почав придворну боротьбу з головним юстиціарієм Вільямом Лонгчампом, й у 1191 році той був змушений рятуватись втечею до Фландрії.
Тим часом з Палестини до Франції повернувся Філіп ІІ, який під час Третього хрестового походу розсварився з Річардом, й у січні 1192 року відправив гінців до Джона, запрошуючи приїхати для розмови: він запропонував йому руку своєї сестри Аліси, заручини з якою Річард таки розірвав, й обіцяючи допомогу в оволодінні Англією і Нормандією. Їх зустріч не відбулась, зокрема й через категоричне заперечення королеви-матері Елеонори Аквітанської, але, коли наступного року Річард, вертаючись на батьківщину, потрапив у полон до австрійського герцога Леопольда, Джон таємно прибув до Нормандії, за яку приніс французькому королю васальну клятву.
Підбадьорений підтримкою Філіпа ІІ, який пообіцяв всіляко допомагати в отриманні інших володінь Річарда, Джон повернувся до Англії в супроводі великого загону найманців. Замки Воллінгфорд і Віндзор здалися одразу. Надихнувшись швидким успіхом, Джон негайно рушив до Лондона, де, заявивши, що його брат помер у полоні, зажадав від головного юстиціарія Волтера Кутанса заприсягтися йому у вірності як законному спадкоємцю англійського престолу. Але відправлені Кутансом до Німеччини абати Бокслі і Робертсбрідж розвіяли чутки про смерть Річарда, який, дізнавшись про підступність брата, заявив: «Джон не та людина, яка може завоювати країну, якщо в ній живе хоча б одна людина, здатна чинити йому опір».
Викуплений матір'ю з полону, Річард повернувся до Англії 12 червня 1194 року. Брата, «дитя, що потрапило в погану компанію», він карати не став, але позбавив всіх володінь, окрім Ірландії. У наступні роки Джон виказував цілковиту лояльність своєму королю, разом з яким відвойовував захоплені Філіпом ІІ володіння у Нормандії, за що Річард повернув йому графство Глостер і знову зробив графом Морена. Коли ж весною 1199 року під час облоги замку Шалю в Аквітанії, де він приборкував свого непокірного васала Адемара V, Річард був важко поранений, то, передчуваючи близьку смерть, призначив Джона своїм спадкоємцем, і змусив усіх присутніх заприсягтися тому на вірність.
Новина про смерть Річарда застала Джона у Бретані. Він за місяць згорнув бойові дії в Нормандії і 25 травня 1199 року зійшов на англійський берег у Шоремі. Наступного дня Джон уже був у Лондоні, де 27 травня, в день свята Вознесіння, у Вестмінстерському абатстві архієпископом Кентерберійським Г'юбертом Волтером був помазаний і коронований на престол Англії, давши традиційну потрійну клятву: любити святу церкву і захищати її від нападок злих змовників, позбутися поганих законів і замінити їх добрими і забезпечити справедливість та правосуддя у всій країні. Укладеним у березні 1200 року в Гуле договором Джон поступився Філіпу ІІ графством Евре, пообіцяв видати за його сина Людовика свою племінницю Бланку Кастильську, у придане якій виділив лени в Беррі та Нормандії, і зобов'язався сплатити Філіпу 2 тисячі фунтів стерлінгів. На цих умовах Джон був ним визнаний королем Англії і герцогом Нормандії з верховними правами на Бретань.
Того ж року Джон за сприяння папи римського розірвав свій 11-річний шлюб з Ізабеллою Глостерською, яка не змогла народити йому спадкоємця, і одружився з юною Ізабеллою Тайлефер, дочкою графа Еймара Ангулемського. Її ображений наречений Гуго IX де Лузіньян, граф Ла Марш, до Великодня 1201 року прочекав на виплату компенсації, передбаченої у подібних випадках, після чого звернувся зі скаргою на дії свого сеньйора Джона до свого сюзерена Філіпа II. Той викликав англійського короля до свого двору, на що Джон не лише не відповів, але натомість конфіскував усі володіння Лузіньянів. Коли сплили всі встановлені терміни, а Джон так і не прибув у Париж, суд перів у квітні 1202 року оголосив англійського короля винним у зраді і позбавив його права володіти ленами французького короля.
Це дало можливість Філіпу поновити війну за Нормандію, у якій він зробив ставку на Артура Бретонського, сина покійного брата англійського короля Джеффрі, до котрого прихильно ставилась нормандська знать. Арешт Артура у 1203 році за наказом Джона і його загадкове зникнення дали підстави палаті французьких перів заочно засудити англійського короля за вбивство, а Філіпу — слушний привід відкинути будь-які англійські пропозиції про примирення.
До втрати нормандських міст, які здавались Філіпу одне за одним без особливого спротиву, Джон поставився легковажно, більше часу приділяючи пишним святам, влаштовуваним задля розваги своєї молодої дружини: «Нехай [Філіп] робить що хоче. Все, що він захопить, я поверну в один день». Це відштовхнуло від Джона багатьох баронів, які за таких умов вважали за краще повернутись до Англії, й, коли французи з'явились під стінами Руана, Джон, залишившись з невеликою свитою вірних лицарів, і сам поспішив на батьківщину, а залишені без підтримки Нормандія, Турень, Анжу і Пуату з містами і замками, за винятком Ла-Рошелі, Туара і Нієра, досить швидко перейшли на бік Філіпа II.
Лише в 1206 році Джон зумів зібрати належну армію, з якою висадився в Ла-Рошелі. Проте спроба повернути втрачене досить швидко обернулась поразкою, і він був змушений погодитись на дворічне перемир'я, змирившись з втратою на континенті майже всіх, колись величезних, володінь Плантагенетів.
Спроба реваншу, здійснена у 1214 році у спілці зі своїм двоюрідним братом (сином сестри Матильди) імператором Оттоном IV Брауншвейгським і графом Ферраном Фландрським, також закінчилась провалом, вину за який Джон поклав на власних дворян, більшість з котрих відмовилась брати участь у військовій кампанії свого сюзерена. Репресії проти них привели до заколоту баронів, які силою зброї примусили Джона підписати «Велику хартію вольностей», що гарантувала права і привілеї знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язувала короля дотримуватися усталених законів. У розпал боротьби проти цього «несправедливого, протизаконного і ганебного договору», яка обернулась черговою громадянською війною й інтервенцією Шотландії та Франції, Джон Безземельний несподівано помер, і 28 жовтня 1216 року на престол Англії зійшов його 9-річний син Генріх III.
понад
20 ТИСЯЧ СЛІВ
чужомовного походженняКоментарі
Дивіться також
• Коронація Філіпа II Августа, 1179
• Річард Плантагенет — король Англії, 1189
• Велика хартія вольностей, 1215
• Перша коронація Генріха ІІІ Плантагенета, 1216