25 травня 1972 року першим секретарем ЦК КПУ обрано Володимира Щербицького. Типовий управлінець радянської доби, він, маючи надійних соратників, тверду вдачу та політичну інтуїцію, у новітній час керував Україною найдовше і залишив посаду за два роки до краху радянської системи.
На обкладинці: Володимир Щербицький, 1980-і роки
9316
Особистості
Віктор Крупина
Володимир Васильович Щербицький народився 17 лютого1918 року у Верхньодніпровську (нині Дніпропетровської області) в родині механіка місцевої електростанції. Він доволі рано (у 13 років) вступив до комсомолу, а навесні 1941 року студентом останнього курсу Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, став членом ВКП(б).
Почавши кар'єру інженером Дніпродзержинського коксохімічного заводу у 1946 році, у 37 років Щербицький був обраний першим секретарем Дніпропетровського обкому, а у 43-и став головою Ради міністрів УРСР. Після короткої опали у 1963-1965 роках, спричиненої незгодою з Микитою Хрущовим щодо його адміністративно-партійних новацій, коли довелось знову керувати Дніпропетровським обкомом, Щербицький повернувся на посаду керівника уряду України через рік після усунення Хрущова від влади його найближчим оточенням і перебував на ній наступні сім років, багато в чому завдячуючи хорошим стосункам зі своїм земляком Генсеком ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим.
Микола Підгорний і Володимир Щербицький (крайній справа) вітають Фіделя Кастро. Київ, 20 травня 1963 року
25 травня 1972 року на пленумі ЦК КПУ Володимира Щербицького було обрано першим секретарем республіканської партійної організації, по-суті лише схваливши визначену у Москві кандидатуру: його попередника Петра Шелеста ще 19 травня кулуарно умовили на переїзд до Москви "на підвищення" - заступником голови Ради міністрів СРСР. Насправді це була радше почесна відставка: Шелест йшов на високу, проте не керівну посаду, до того ж змінював партійний апарат на виконавчу владу, яка в Радянському Союзі мала підлеглий статус. Насправді ж відставка Шелеста стала результатом його напружених особистих відносин зі Щербицьким, лояльність якого Леоніду Брежнєву в результаті закулісних інтриг конвертувалася в головну посаду в Радянській Україні.
Тогочасники дають суперечливі оцінки обом політичним лідерам. Як Шелест, так і Щербицький належали до управлінців радянського штибу, які цілковито поділяли комуністичні ідеали, володіли організаторськими здібностями та цінували виконавську дисципліну. Все ж, молодший, проте не менш досвідчений Щербицький з "дніпропетровського" клану, поділяючи центристські погляди, влаштовував Москву більше, аніж "харківськиий" Шелест з автономістськими поглядами та авторитарними нахилами.
Підйом і тривале перебування Володимира Щербицького на вищих щаблях української політики небезпідставно пов'язують з його дружбою з Брежнєвим та належністю до т. зв. дніпропетровського клану - неформальної групи з понад 20 управлінців, пов'язаних з цим регіоном, які в політиці діяли узгоджено і яких Щербицький висунув на високі республіканські партійно-міністерські посади.
Епоха Щербицького в Україні співпала з періодом "застою": стабільний політичний розвиток обернувся незмінністю та старінням керівних кадрів і втратою динамки в економіці. Поряд зі створенням низки важливих музеїв (історії Великої вітчизняної війни та народної архітектури та побуту в Пирогово), видання багатотомної "Історії міст і сіл Української РСР", у сфері культури в цей період мали місце також зросійщення освітньо-інформаційного простору і переслідування дисидентів тощо. Фактом залишається і його захоплення київським "Динамо", що досягло значних успіхів на європейській футбольній арені.
Після смерті Костянтина Черненка у березні1985 року Щербицький розглядався як реальний конкурент Михайла Гобачова на посаду генерального секретаря ЦК КПРС, проте на момент виборів нового очільника партії перебував у США. Політика перебудови, розпочата Горбачовим, не знайшла його розуміння та підтримки і 28 вересня1989 року, на тлі поглиблення кризи та зростання протестних настроїв, він був змушений подати у відставку.
За офіційною версією Володимир Щербицький помер 16 лютого1990 року у Києві (хоча є окремі свідчення про його самогубство) і був похований на Байковому цвинтарі у столиці України.
Матеріали сайту «Цей день в історії» поширюються за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)»
При їх використанні пряме, активне гіпертекстове посилання на сайт обов'язкове.
Читайте нас також у Facebook, Twitter, YouTube,
SoundCloud; стрічки новин (RSS): сьогоднішні події, нові статті.