Попри те, що епідемії натуральної (або чорної) віспи, як вважається, супроводжують людство з доісторичних часів, перші детальні описи хвороби, які дозволяють її точно ідентифікувати, відносяться до V (Індія) — VI (Європа) століть. Приблизно у це й же час вона поширилась з Африки у Візантію, з початком арабських завоювань досягла Західної Європи і з першими іспанськими та португальськими мореплавцями — Америки. Через високу смертність, яка сягала від 20% до 60% у дорослих і до 80% у дітей, епідемії віспи мали руйнівні наслідки для народів і країн, торкались всіх верств суспільства на всіх континентах, і на початок XVIII століття вона була причиною від чверті до третини смертей у світі.
З X століття, коли перський вчений Абу Бакр Мухаммад ар-Разі, що вивчав медицину в Багдаді, першим описав симптоми натуральної віспи достатньо скурпульозно, щоб диференціювати її від кору і вітряної віспи, людство знайшло, хоч і малоефективні, методи запобігання хворобі. Здавна було відомо, що людина, яка вижила після захворювання віспою, мала імунітет до неї, і у того ж ар-Разі є згадка про поширений з Середньовіччя в Індії і Китаї метод введення під шкіру здорової людини гною з дозрілої віспяної пустули хворого. Названий пізніше варіоляцією (або інокуляцією), у 1670 році цей метод профілактики віспи став відомий в Османській імперії завдяки купцям з Кавказу, котрі таким чином убезпечували дівчаток, призначених для життя в гаремах, від рубців, що неминуче залишала по собі хвороба.
У Європі варіоляція вперше стала відома завдяки Еммануелю Тімоні, що працював лікарем в британському посольстві у Стамбулі, — у 1713 році він надіслав до Королівського накового товариства трактат, надрукований наступного року у Лейпцігу, у якому детально описав процедуру. Однак найбільшим пропагандистом подібної профілактики віспи стала Мері Вортлі Монтегю, дружина Едварда Вортлі Монтегю, відправленого у 1717 році послом в Константинополь: два роки перед тим вона сама перехворіла натуральною віспою, пізніше від неї помер її 20-річний брат, і коли у столиці Порти вона дізналась про варіоляцію, то наполягла, щоб хірург посольства Чарльз Мітленд прищепив її 5-річного сина. Процедура була виконана у березні 1718 року, і після повернення до Лондона в присутності лікарів королівського двору вона була проведена і для 4-річної дочки леді Монтегю.
Після цього Чарльз Мітленд отримав дозвіл під наглядом придворних лікарів, членів Королівського товариства і колегії лікарів 9 серпня 1721 року провести варіоляцію шістьом в'язням тюрми міста Ньюґейт — всі вони вижили, як і діти-сироти, яким Мітленд виконав щеплення згодом. Завдяки успіху процедури вона була виконана членам британської королівської родини, отримала загальне визнання і почала масово практикуватись лікарями по всій Європі та в колоніях Нової Англії.
Завдяки варіоляції смертність від натуральної віспи вдалось зменшити у кілька (а подекуди — у кілька десятків) разів, проте процедура мала і суттєві недоліки — не всі виживали після її проведення (смертність складала 2-3%), часом вона і сама ставала першопричиною епідемій чи поширення таких інфекційних хвороб як сифіліс чи туберкульоз. У 1760-х роках деякі англійські лікарі звернули увагу на коров'ячу і конячу віспу, які хоч і передавалась людині, проте їх перебіг був значно легшим і людина, котра ними перехворіла, ставала резистентною до натуральної віспи. Однак тривалий час ці спостереження ніким не систематизовувались і не виклакали довіри наукового співтовариства, лише етнтузіасти-одинаки ескпериментували над собою як-то англійський фермер Бенжамін Джесті в 1774 році чи німецький вчитель Пітер Плетт у 1791-у.
У 1796 році можливістю випробувати на людях варіоляцію на основі коров'ячої віспи зацікавився 47-річний сімейний лікар і хірург Едвард Дженнер, що мав практику в місті Берклі, графство Глостершир на Південному Заході Англії. Біолог-ентузіаст з хорошою й різносторонню медичною освітою, він припустив, що захисний ефект може мати не лише варіоляція віспою, взятою у корови, але й від людини, що перехворіла коров'ячою віспою. 14 травня за присутності інших лікарів і зацікавленої публіки він взяв гній з пустули хворої на коров'ячу віспу доярки Сари Нелмс і ввів його у надріз на руці 8-літнього сина свого садівника Джеймса Фіппса. Наступного дня у хлопчика почалась лихоманка, він втратив апетит, але на 10-й день повністю одужав. 1 липня Дженнер прищепив йому натуральну людську віспу, яка не прийнялась і не дала жодних побічних результатів.
У 1797 році Дженнер надіслав коротке повідомлення з описом проведеного екперименту Королівському науковому товариству, але воно не було прийняте до розгляду. Провівши ще кілька досліджень, у 1798 році він опублікував свої результати у невеликій брошурі під назвою «Дослідження причин та впливів варіольної вакцини, хвороби, виявленої в деяких західних округах Англії, зокрема, у Глостерширі, і відомої як коров'яча віспа», в котрій вперше використав термін «вакцинація» (від латинського vaccina — коров'ячий). Науковим співтовариством вона була зустріта прохолодно, спроби Дженнера знайти у Лондоні добровольців для вакцинації закінчились безрезультатно, і лише наступного року зусиллями інших лікарів, яким Дженнер на їх прохання надіслав зразки своєї вакцини, вона знайшла практичне застосування, а до 1800 року набула поширення не лише в Англії, але й за її межами.
Едвард Дженнер став світовою знаменитістю, полишив лікарську практику, повністю присвятивши себе популяризації вакцинації. Він був обраний іноземним почесним членом Американської академії мистецтв і наук у 1802 році та іноземним членом Шведської королівської академії наук у 1806 році. Його особисто і його дослідження підтримав, в тому числі і фінансово, британський парламент, який у 1808 році погодився на створення Національної організації з вакцинації. Проте, через незгоду із добором до її керівництва осіб, котрі свого часу критикували і насміхались з експериментів Дженнера, через рік він полишив Лондон і повернувся до лікарської практики в Берклі, де у себе в саду звів невеликий будиночок для проведення безкоштовного щеплення бідноті.
Робота Едварда Дженнера виявилась першою науковою спробою боротьби з інфекційним захворюванням шляхом спеціального використання вакцинації. Строго кажучи, він не був першовідкривачем подібної процедури, але був першою людиною, яка надала їй наукове обгрунтування, науковий статус і назву.
Наприкінці XIX століття було встановлено, що вакцинація не дає неперервного імунітету і що необхідна подальша ревакцинація. Її впровадження дозволило суттєво знизити смертність, але епідемії віспи у більшій частині Європи та Північній Америці вдалось подолати лише у 1950-х роках. Процес її глобального викорінення був розпочатий у 1958 році, коли під егідою Всесвітньої організації здоров'я (ВООЗ) була започаткована розробка відповідної програми у 63-х найбідніших країнах світу. Її впровадження розпочалось у 1967 році, і 26 жовтня 1977 року в сомалійському місті Марка був зафіксований останній випадок зараження натуральною віспою.
8 травня 1980 року ВООЗ оголосила про те, що у світі більше нема натуральної віспи і рекомендувала усім країнам припинити вакцинацію: «Світ і всі його люди перемогли віспу, яка була найруйнішою хворобою, що в епідемічній формі з давніх часів пройшлась через безліч країн, залишаючи за собою смерть, сліпоту та каліцтва».
На початку 1990-х років були ліквідовані всі лабораторні запаси вірусу натуральної віспи, які на той час зберігались лише у США, СРСР та Південно-Африканській Республіці.
Коментарі
Дивіться також
• Палочка Коха, 1882
• Відкриття місцевої анестезії, 1884
• Пандемія «іспанського грипу», 1918
• Протитуберкульозна вакцина БЦЖ, 1921
• Перша ін'єкція інсуліну, 1922
• Вакцина проти поліомієліту, 1953
• Епідемія ВІЛ, 1983
• Епідемія лихоманки Ебола, 2014
• Найжахливіші пандемії (інфографіка)