Останні роки правління Людовика XV пройшли у спробах модернізувати Францію зі збереженням абсолютистського устрою, позбавившии аристократію можливості втручатись в державне управління. Проте реформи, започатковані в 1770 році, хоча і відповідали інтересам переважної більшості населення, підтримку парламенту не знайшли, оскільки в тому ж році король відправив у відставку уряд герцога Шуазеля, який допустив зміцнення парламентської опозиції королівській владі. Керівництво урядом було передане тріумвірату консервативних міністрів на чолі з канцлером Рене де Мопу, а король продовжив свої грандіозні будівельні проекти у Парижі і Версалі, де двір переймався в основному інтригами між новою коханкою Людовика XV мадам дю Баррі і молодою дружиною дофіна Марією-Антуанеттою.
Свого внука і спадкоємця — другий син Людовика XV помер у 1765 році від туберкульозу — король недолюблював за нехтування придворним життям та неприховану зневагу до дю Барі і тримав подалі від державних справ, небезпідставно вважаючи його мало придатним до управління країною: ріс і виховувся Луї-Огюст у тіні свого старшого брата Луї-Жозефа, загального улюбленця, до освіти особливої схильності не виказував, віддаючи перевагу слюсарній справі, спортивним розвагам і полюванню. Його шлюб, укладений в 1770 році заради політичного зближення з Австрією, також додав королю клопотів: молода пара — Луї-Огюсту шістнадцять, його дружині п'ятнадцять — довго не мала дітей, що ставило під сумнів здатність дофіна «вести себе як король» через «природню боязкість», як пояснювали це лікарі.
В останні дні життя свого діда Луї-Огюст був поруч з ним — вони разом поїхали на полювання, коли королю несподівано стало зле: 27 квітня 1774 року у нього почалась гарячка, довелось вертатись у Версаль, де консиліум лікарів діагностував віспу. Луї-Огюсту, Марії-Антуанетті й решті членів родини наказали перейти у дальні покої палацу, біля Людовика XV залишилась мадам дю Баррі, яка відмовилась його залишати.
Королю ставало дедалі гірше, 7 травня він висповідався, через два дні його соборували, й 10 травня о 3-15 він помер. Звістку про смерть діда 19-літній Луї-Огюст зустрів слізьми: «Який тягар! Я нічого не вмію, здається, на мене падає всесвіт!». Його дружина зітхнула: «Боже милостивий, захисти нас, ми надто молоді».
Сходження на престол Людовика XVI французьке суспільство сприйняло з ентузіазмом, перебуваючи в очікуванні змін на краще після тривалого періоду чвар, фаворитизму і військових невдач. Під впливом дружини він видалив з Версалю Жанну дю Баррі, яку відправили до монастиря, 24 серпня оголосив про відставку непопулярного тріумвірату на чолі з канцлером Мопу і відновлення роботи парламенту. Проте досить швидко парламентарі розпочали активну кампанію з дискредитації королівської влади як інституції, поставивши її в залежність від суспільної думки і аристократичної опозиції.
Навесні 1775 року до економічних негараздів додалось майже півтораразове подорожчання хліба, викликане неврожаєм попереднього року, чим одразу скористалась опозиція й організувала цілий ряд заворушень, відомих як «Борошняна війна», що засвідчило неабияке загострення суспільно-політичної ситуації. Опинившись під впливом недалекоглядних радників, молодий король здійснив ряд невдалих призначень урядовців, які не справились з кризою, що охопила підірвану Семилітньою війною економіку країни. Підбурюване політиками суспільство у причинах фінансових проблем винуватило королівський двір і, зокрема, королеву, яка не церемонилася з державною скарбницею, витрачаючи на розваги, азартні ігри і наряди величезні суми, й оточила себе відвертими шахраями та інтриганами, які робили при дворі карколомні кар'єри, шалено збагачаючись державним коштом.
У 1788 році дефіцит бюджету Франції зріс до 25%: країна опинилася на межі повного банкрутства. Скликана Людовиком XVI Рада нотаблів, яка відхилила пропозицію першого міністра Жака Неккера оподаткувати привілейоване дворянство, була розпущена, і королівським регламентом від 24 січня 1789 року було постановлено скликати Генеральні штати. Вихід з кризи і «встановлення постійного і незмінного порядку в усіх частинах управління країною» вони побачили у прийнятті конституції, яка б обмежила владу короля, й відкрито виступили проти Людовика XVI. Спроба протидіяти їм зрештою привела до революції, переходу влади до Національних зборів і фактично домашнього арешту монаршої родини в паризькому палаці Тюїльрі.
Спроба залишити революційний Париж у квітні 1791 року через збіг обставин і нерішучість короля завершилась невдало. Таємно листуючись з батьківщиною, Марія-Антуанетта закликала до війни, невдача Франції в якій дозволила б «відновити християнство» і старі порядки. Однак, коли на початку серпня 1792 року в Париж прийшла звістка про перетин кордону австро-прусськими військами, Людовик XVI був звинувачений у готовності підтримати інтервентів і позбавлений влади. Заклик найрадикальніших революціонерів з числа якобінців взяти монаршу родину в заручники підхопила паризька біднота, і 10 серпня король був заарештований й разом з дружиною і дітьми поміщений у замок Темпль.
Після виявлення серед паперів «громадянина Луї Капета» документів, що підтверджували його зносини з іноземними державами, Людовика XVI звинуватили у змові проти волі нації і замаху на безпеку держави, віддали під суд і 21 січня 1793 року публічно гільйотинували на колишній площі Згоди, перейменованій паризькими комунарами на площу Революції. Через дев'ять місяців на ній же було обезголовлено і Марію-Антуанетту, визнану революційним трибуналом винною у державній зраді, змові з ворогом, марнотратстві і розпусті.
Коментарі
Дивіться також
• Коронація Людовика XII , 1498
• Коронація Людовика XIII, 1610
• «Король-сонце» Людовик XIV, 1643
• Проголошення Французької Республіки, 1792
• Страта Людовика XVI, 1793
• Страта Марії-Антуанетти, 1793