Після взяття Берліна військами Червоної армії 2 травня 1945 року генерал Гельмут Вейдлінг підписав акт про капітуляцію берлінського гарнізону. Цього ж дня у нового глави німецького уряду грос-адмірала Карла Деніца відбулася нарада, на якій було вирішено зосередити головні зусилля на тому, щоб врятувати можливо більше німців від Червоної Армії, уникаючи військових дій на Заході і продовжуючи дії проти англо-американців тільки в тій мірі, в якій вони будуть перешкоджати спробам німецьких військ ухилитися від Червоної Армії. Оскільки ж, зважаючи на угоди між СРСР і західними союзниками, домогтися капітуляції лише на Заході важко, була вибрана політика капітуляцій на рівні груп армій і нижче.
5 травня у штаб-квартиру Верховного главнокомандуюючого експедиційними силами Дуайта Ейзенхауера, що розташовувалася в Реймсі (Франція), прибув грос-адмірал Ганс-Георг Фрідебург, вести переговори з яким було доручено начальнику штабу Волтеру Сміту. Він відхилив німецьку пропозицію про капітуляцію лише на Західному фронті і зажадав повної капітуляції. Не маючи повноважень на такі дії, Фрідебург телеграфував Деніцу, просячи дозволу підписати загальну капітуляцію.
Деніц вважав умови капітуляції неприйнятними і послав до Реймса генерал-полковника Альфреда Йодля, який був категоричним противником капітуляції на Сході. Він прибув у Реймс 6 травня і після безуспішних переговорів наступного дня, отимавши дозвіл від Деніца, дав згоду на беззастережну капітуляцію. Церемонія підписання була призначена на 2:30 ночі. Акт про капітуляцію повинен був вступити в силу о 23:01 8 травня, тобто через майже дві доби після підписання — Деніц сподівався скористатися цим часом, щоб перемістити на Захід якомога більше військ і біженців.
6 травня у штаб-квартиру Ейзенхауера були викликані представники союзницьких командувань — члени радянської місії генерал Суслопаров і полковник Зенькович, а також заступник начальника Вищого штабу національної оборони Франції генерал Севез. Сам Ейзенхауер відмовився брати участь у церемонії підписання акта з протокольних міркувань, так як німецьку сторону представляв начальник штабу, а не головнокомандувач — церемонія, таким чином, пройшла на рівні начальників штабів.
7 травня 1945 року капітуляцію прийняли: від англо-американської сторони генерал-лейтенант армії США, начальник Головного штабу Союзних експедиційних сил Волтер Беделл Сміт, від СРСР — представник Ставки Верховного Головнокомандування при командуванні союзників генерал-майор Іван Суслопаров, від Франції, як свідок, — заступник начальника Штабу національної оборони Франції бригадний генерал Франсуа Севез. Капітуляція нацистської Німеччини набула чинності 8 травня о 23:01.
Радянський представник генерал Суслопаров підписав акт в Реймсі на свій страх і ризик, оскільки до моменту, призначеного для підписання, інструкції з Кремля ще не прийшли. Він зважився поставити свій підпис із застереженням, що цей акт не повинен виключати можливість підписання іншого акта на вимогу однієї з країн-союзниць. Незабаром після підписання акта, Суслопаров отримав телеграму з категоричною забороною підписувати капітуляцію за підписом Сталіна, який відмовився визнати реймський акт, зажадавши нового його підписання у взятому Червоною армією Берліні.
8 травня 1945 року у берлінському передмісті Карлсхорст був підписаний ще один Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Його текст в основному дослівно повторив аналогічний документ за 7 травня і підтвердив час припинення вогню — 8 травня в 23:01 за центральноєвропейським часом (9 травня в 1:01 за московським), що позбавила акт за 8 травня жодного практичного значення, оскільки всі накази, виконання яких він вимагав, вже були віддані німецьким командуванням ще 7 травня: в іншому разі віддати їх і довести до місць виконання довелось би за 17 хвилин, що було фізично неможливо.
Коментарі
Дивіться також
• Пакт Ріббентропа-Молотова, 1939
• Початок Другої світової війни, 1939
• Німецько-радянська війна, 1941
• Самогубство Адольфа Гітлера, 1945
• Друга капітуляція Німеччини, 1945
• Капітуляція Японії, 1945
• Вирок Нюрнберзького трибуналу, 1946
• Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу, 1948