Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Нова стаття
Запровадження політики коренізації
25 квітня 1923 року в Москві завершив свою роботу ХІІ з'їзд РКП(б), резолюцією якого було започатковано політику коренізації на тих контрольованих більшовиками територіях, де більшість або значну частину населення становили неросіяни. Здійснення коренізації було покликане зміцнити більшовицьку владу, створити умови для здійснення модернізації та зменшити напруженість між національними республіками і центром. Досягти поставлених завдань планувалося шляхом широкого залучення місцевих кадрів до управлінських структур та переведення на мову місцевого населення значної частини культурно-освітньої, адміністративної та агітаційно-пропагандистської роботи.
7612
Читати 13 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Вже через півроку після Жовтневого перевороту більшовицьке керівництво спробувало втілити своє бачення майбутнього і, розраховуючи на «світову революцію», взяло курс на комуністичне будівництво, який в Україні почав втілюватися в 1919 році. Його характерною рисою був національний нігілізм та нехтування місцевими прокомуністичними кадрами, що стало могутнім каталізатором повстанського руху та вже менш, ніж за рік змусило Кремль скоригувати свою «українську» політику. У грудні 1919 -го національне питання було вперше винесено окремим пунктом порядку денного на Всеросійський партійний форум — VIII конференцію РКП(б). Після бурхливого обговорення конференція затвердила ухвалену кількома днями раніше резолюцію ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», що й започаткувало більшовицьку українізацію.

Реалізуючи новий курс, більшовики вже у 1920 році визнали формальну рівноправність української та російської мов і заявили про готовність до того, що саме українська стане панівною в Україні. Укоріненню більшовиків в Україні сприяв саморозпуск УКП(боротьбистів) та кількох інших прорадянських партій в УСРР та влиття їхнього активу до складу РКП(б)/КП(б)У. Ще одним важливим кроком до зниження гостроти національної проблематики стало збільшення управлінських повноважень керівництва УСРР, що було закріплено першим формальним визнанням незалежності УСРР радянською Росією в укладеному 28 грудня 1920-го «Союзному Робітниче-Селянському договорі між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою».

Наркомат освіти, який у лютому 1920 року очолив тоді ще боротьбист Григорій Гринько, взяв курс на збереження і розширення мережі початкових шкіл, при якому саме масовизація, а не ідеологізація освіти була головним пріоритетом. Оскільки українці становили абсолютну більшість населення УСРР і рівень грамотності у них був нижчим, ніж у тих же євреїв та росіян, то неминучим наслідком втілення такого курсу ставала «українізація» освіти.

Після закінчення військового протистояння із зовнішніми силами, в тому числі і поразки спроб здійснити «світову революцію», перед Кремлем в неочікуваному раніше ракурсі постало завдання економічного відновлення та модернізації країни. Головна складність полягала в об'єктивній зумовленості практичного курсу на будівництво соціалізму в одній країні. При цьому не можна було відмовлятися від комуністичної ідеології, якою й обґрунтовувалася влада більшовиків. Завдання ускладнювалося недостатньо лояльним ставленням населення, насамперед селянства та низової інтелігенції, до більшовиків.

По завершенню першого комуністичного штурму частина більшовицьких управлінців УСРР вирішили, що після відмови від позаекономічного примусу на селі вже немає потреби виявляти лояльність чи повагу до української мови та культури. Наявне роздратування українізацією, яке раніше приховувалося, почало проявлятися дедалі виразніше і на повний голос пролунало на Першій Всеукраїнській партійній нараді, що відбулася 2-4 травня 1921 року. Щоправда, через авторитетність рішень вищих партійних органів на крутий поворот учасники наради тоді не наважилися.

За пропозицією Дмитра Мануїльського у резолюції наради було передруковано частину постанови, затвердженої VIII конференцією РКП(б) у грудні 1919 року, зокрема, і рядки (виділення у резолюції наради): «Члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас». Там же наголошувалося, чому не можна використовувати жорсткішу риторику: «Ця резолюція, що лишається в силі і понині, не скасована ні одним з'їздом, ні партійною нарадою, не потребує ніяких коментарів, і повинна проводитись партією з усією рішучістю в життя». Про реальні ж настрої більшості учасників наради свідчила жорстка щодо українців і поблажлива щодо росіян заувага в тексті резолюції про одночасну боротьбу з «проявами великоруського русотяпства і українського шовінізму».

Тиск на українізацію постійно зростав і саме через це Гринько двічі подавав у відставку: вперше — уже в травні 1921 року після з наради, вдруге — у січні 1922 року. Мотивація другого рішення була гранично чіткою — категорична незгода із ставленням до українізації, яке було виразно сформоване під час дискусії на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Зокрема, Гринько зазначав: «Формула т. Раковського, який вимагав корінної зміни політики від українізації до радянізації, продиктована глибоким нерозумінням процесу культурного будівництва на Україні за останні два роки». Та все ж відставки і цього разу не сталося.

Шляхи розв'язання національного питання були розглянуті на лютневому 1922 року пленумі ЦК КП(б)У. І хоча формального рішення ухвалено не було, а в проміжному варіанті про «українізацію» взагалі не згадувалося, на практиці цькування «українізаторства» посилилося. Зрештою у вересні 1922-го Гринька звільнили з посади наркома освіти саме за прихильність до українізації та недостатню радянізацію.

На той час термін «українізація» в уявленнях значної частини компартійної номенклатури вже став синонімом таких понять як «петлюризація», «націоналізм», «український шовінізм». Загальну тогочасну позицію ЦК КП(б)У влучно охарактеризував Михайло Фрунзе: «По суті в більшості своїй він (ЦК КП(б)У — Авт.) не погоджувався з цим (з грудневими 1919 р. директивами ЦК РКП(б) — Авт.) і мовчки розраховував, що врешті решт обставини зміняться і розмови про українську культуру відійдуть в бік».

Однак восени 1922 року вже запланованої формалізації відмови від українізації не сталося. Ситуація в республіці, як підкреслювалося на одному із вересневих засідань політбюро ЦК КП(б)У, характеризувалася «посиленням політичного та кримінального бандитизму, посиленням активності серед націоналістів та петлюрівців, так само як і церковного руху», що розглядалося як «надзвичайно серйозна небезпека». На часі було також формальне утворення єдиної держави за винайденою Володимиром Леніним формулою створення СРСР. Наступ на українську мову міг стати вагомим чинником активізації спротиву радянській владі, яка і без того була не досить міцною.

Із складної ситуації знайшли інший вихід.

16-17 жовтня 1922 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому проголошені другим секретарем ЦК КП(б)У Дмитром Лебедем наміри ліквідувати «насильницьку українізацію» були рішуче засуджені. Боротися з небезпекою вирішили іншим шляхом — згідно з новою тезою Християна Раковського про потребу здійснювати «українізацію шляхом радянізації». Фрунзе був змушений визнати, що «наразі українська мова є зброєю боротьби з нами», але наголосив, що більшовики мають оволодіти цією зброєю. Зокрема, він запропонував в усіх радянських партійних школах «обов'язково ввести викладання української мови і випускати лише тих, хто розуміє її і може нею розмовляти». Таким чином, термін «українізація» перетворювався із негативного для більшості компартійців кліше на позитивне гасло.

Чітким свідченням того, що саме цей пленум став тим рубежем, після якого почався осмислений рух в сторону українізації-радянизації, стало прохання пленуму до ЦК РКП(б) залишити в Україні Миколу Скрипника, з приводу якого на той час було ухвалене рішення про переведення його за межі УСРР. Мотивація цього прохання була висловлена недвозначно: «розбіжності (з національного питання — Авт.) вичерпані і у зв'язку з лінією ЦК він може працювати». Під час обговорення цього питання пролунала пропозиція додати до рішення слова про те, «що його зняття може тлумачитися як репресія у боротьбі проти української культури», однак Скрипник відповів: «Цього не потрібно». 22 листопада 1922 року політбюро ЦК РКП(б) задовольнило прохання пленуму ЦК КП(б)У.

Водночас, ймовірно, перебуваючи ще на хвилі попереднього протиставлення українізації і радянізації, Раковський заявив про потребу «чистки української мови від закордонних впливів», насамперед польського та німецького. Його промову вигуками — «Цим питанням пропоную не займатися. Це смішно» та «Це питання філології, а не політики» — двічі перебив вже «реабілітований» Скрипник. У результаті вказані пропозиції навіть не ставилися на голосування.

В умовах необхідності якнайстрімкішої модернізації потрібно було взяти під контроль національно-культурне життя та відповідним чином видозмінити психологію мас. Пошуку шляхів розв'язання цих завдань, які ускладнювалися ще й дискусіями навколо створення СРСР, було присвячено низку різного роду засідань компартійних керманичів у січні-березні 1923 року. Зокрема 21-24 лютого відбувся пленум ЦК РКП(б), на якому було визначено порядок розгляду національного питання на майбутньому з'їзді РКП(б) та вирішено взяти за основу сталінські «Тези з питання про національні моменти в партійному та державному будівництві». Після доопрацювання і, зокрема, врахування українських та переданих Львом Троцьким ленінських зауваг 24 березня вони були опубліковані в «Правді». Дещо змінилася і назва тез: «Национальные моменты в партийноми государственном строительстве. Тезисы к XII съезду РКП(б), одобренные ЦК партии».

Посилена увага національному питанню та акценти на великодержавному шовінізмі як основній небезпеці викликали не лише пасивний, а й активний спротив більшовицької номенклатури. Приміром, другий секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь у березні 1923 року навіть виступив з теорією «боротьби двох культур», основні положення якої заперечували потребу підтримки української мови і культури. Обґрунтовуючи свою позицію на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4-10 квітня 1923 року) він заявив: «Перегородки між двома культурами — це гарна і можлива річ для Заходу, а ми вже давно відійшли від цього. Ми перебуваємо в іншій історичній стадії розвитку…. Там ще зароджуються нації, а у нас йде зародження нової економіки».

Втім, позиція центру, яка значною мірою базувалася на українському досвіді, була іншою. Представник Кремля Лев Троцький у виступі на тій же VII Всеукраїнській конференції КП(б)У, не заперечуючи того, що «було б легше будувати соціалізм, якби не було […] різноманітності мов національних культур», необхідність повернення обличчям до «націоналів» делегатам пояснював так: «Коли ми не зуміємо підійти до селянства, вивчити селянина, його психологію, то ми можемо штовхнути його в другу Петлюрівщину. А друга Петлюрівщина була б в цей новий період, коли все є плановим, теж «плановою». Ця друга Петлюрівщина мала би план у культурному відношенні в школі і в усіх галузях. Український селянин кожне незадоволення помножуватиме на національний чинник і це доведе до Петлюрівщини, тобто до контрреволюційного руху проти радянської диктатури».

Інакше кажучи, сприяння розвитку національних мов та культур було вимушеним кроком, а нехтування виявами великоросійського шовінізму підвищувало небезпеку втрати контролю над національними регіонами. Такі настанови про великоросійський (великодержавний) шовінізм знайшли своє відображення в ухваленій 25 квітня 1923 року резолюції ХІІ з'їзду РКП(б) на виголошену двома днями раніше доповідь Йосифа Сталіна «Про національні моменти в партійному та державному будівництві». Зокрема, у ній зафіксовані і положення, які надалі активно використовувалися як аргумент у здійсненні політики коренізації: «Цей ухил шкідливий не тільки тому, що він, гальмуючи справу формування комуністичних кадрів із місцевих людей, які знають національну мову, створює небезпеку відриву партії від пролетарських мас національних республік, а й насамперед тому, що він живить і вирощує змальований вище ухил до націоналізму (до націоналізму місцевого — Авт.), утруднюючи боротьбу з ним».

Відтоді політика коренізації впроваджувалася на усіх контрольованих більшовиками територіях, де більшість або значну частину населення становили неросіяни. В першу чергу це стосувалося національних республік — як тоді ще «незалежних» (з утворенням СРСР 6 липня 1923 року — «союзних»), так і автономних, але незабаром поширилося і на районний рівень і навіть на окремі сільради. Здійснення коренізації насамперед було покликане зміцнити більшовицьку владу, яка тоді ще була доволі нестійкою.

Навчання та комуністичне виховання на рідній для неросіян мові хоча формально і віддаляли таке бажане для Кремля «злиття націй», але водночас зменшували напругу у суспільстві, яка в національних регіонах нерідко набувала вигляду протистояння між «російським» містом та «місцевим» селом. Не менш важливим завданням влади, для якої надважливу роль відігравали темпи, було створення умов для здійснення модернізації, адже необхідні для неї передумови — грамотність та базовий рівень знань — швидше і якісніше засвоювалися рідною мовою. Завдяки політиці коренізації, яка як правило у конкретних своїх виявах набувала «місцевої» назви («українізація», «білорусизація», «татаризація» тощо) зменшувалася також напруга у відносинах між центром та національними республіками.

Досягти поставлених завдань планувалося шляхом широкого залучення місцевих кадрів до управлінських структур та переведення на мову місцевого населення значної частини культурно-освітньої, адміністративної та агітаційно-пропагандистської роботи. Зокрема, в Україні першими практичними рішеннями, які започаткували втілення політики коренізації/українізації в життя, стали декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» від 27 липня 1923 року та постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 року.

Ззовні політика коренізації (в УСРР — насамперед «українізації») мала певні ознаки сприяння розвитку пригнічених раніше культур. До такого її розуміння була близькою і позиція частини керівництва УСРР. Зокрема, Микола Скрипник на одному із засідань політбюро дав таке її визначення, яке потім повторив на червневому 1926 року пленумі ЦК КП(б)У: «Українізація це є більш-менш діяльність партії та радянської влади, що нею керуються, щоб до цього часу, до Жовтневої революція пригнічений і поневолений український народ, працюючі маси організувати в робітниче-селянську державність і цим самим виводити з минулого стану пригнічення і розвивати культуру, підносити її і рухатися далі шляхом соціалістичного будівництва».

Однак не лише у Кремлі, а й серед переважної частини більшовицької номенклатури в Україні завдання політики коренізації обмежувалися намірами активного використання мов неросійських народів (в Україні — насамперед української) у комуністичному будівництві та широкого залучення до цього процесу місцевих кадрів. Враховуючи стратегічну мету комунізму в національному питанні — єдина мова, єдина культура, все централізовано, уніфіковано і стандартизовано, — про відмову від якої ніколи не йшлося, можна зробити висновок, що, за задумом компартійної верхівки, ключовим ідеологічним завданням політики коренізації в УСРР було впровадження в український інформаційний простір висловленої українською мовою ідеї про необхідність знищення національних та мовних відмінностей.

Більшовицька політика коренізації, яка за потреби коригувалася Кремлем, згодом призвела до поширення ідеї про необхідність «наближення» української мови до російської з метою їх подальшого «злиття». До «вживлення» в Україні такого розуміння майбутнього національних відносин спонукав здійснений у 1932-33 роках Кремлем поворот у національній політиці, суть якого полягала у тому, що в Україні саме «український націоналізм» було визнано основною небезпекою в національному питанні, а здійснювана до того часу українізація була оголошена «петлюрівською» та замінена на «більшовицьку».

Друк 12
Геннадій Єфіменко спеціально для © «Цей день в історії», 25 квітня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі