Смерть Генріха VII Тюдора
ОсобистостіДмитро Копилов
21 квітня 1509 року на 52-році життя в Річмондському палаці помер Генріх VII, перший Тюдор на престолі Англії. Його 24-літнє правління було відзначено постійними заколотами та змовами, протягом якого Генріху вдалося не тільки придушити їх, але і відродити розорену економіку країни, ліквідувати наслідки Війни троянд та, зміцнивши міжнародне положення королівства, передати престол своїм нащадкам.На обкладинці: Бюст Генріха VII авторства П'єтро Торріджано, 1509-11 роки © Музей Вікторії й Альберта, Лондон
13175
Читати 12 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Після переможної битви під Босвортом, де загинув король Річард III з династії Йорків, і вступу в Лондон, 11 жовтня 1485 Генріх VII Тюдор видав прокламацію для графств Ноттінгемшир, Йоркшир, Дарем, Вестморленд, Камберленд, а також міста Йорк, якою оголосив про намір помилувати всіх, хто виступив проти нього зі зброєю. Утім, пильності новий король не втрачав і перед від'їздом з Лестера до Лондона він відправив Роберта, 1-го барона Віллуобі де Броукена, до шерифа Хаттона в Йоркширі з наказом заарештувати і доправити в Тауер десятирічного Едварда Плантагенета, 17-го графа Воріка, племінника щойно переможеного Річарда III, свого потенційного суперника на престолі Англії.

У день коронації Генріха Тюдора 30 жовтня відбулось засідання парламенту, на якому, згідно «Кройлендській хроніці», «була підтверджена верховна влада нашого лорда короля, що належить йому не по одному, а по багатьох правах, так що ми можемо бути впевнені, що він управляє англійським народом абсолютно законно, а не як завойовник, який отримав перемогу у війні». Крім того, з ініціативи Генріха був анульований т. зв. білль про «Титул короля», що оголошував незаконнонародженими дітей покійного Едварда IV Йорка, в тому числі і його старшу доньку Єлизавету, з якою Генріх мав намір одружитися. Слідом за цим Генріх видав «Акт про державну зраду, проти колишнього герцога Глостера, який іменував і величав себе королем Річардом III в силу здійсненної ним узурпації», а також проти його прихильників — герцога Норфолка, графа Серрі, трьох перів і восьми лицарів включаючи головних з них — Роберта Бракенбері, Річарда Реткліффа і 15 інших, у тому числі Джона Кендалла і Вільяма Кетсбі. Дехто з цього списку все ж уник покарання, попри свою участь у битві при Босворті на боці Річарда.

Після отримання дозволу від папського легата, 18 січня 1486 року у Вестмінстерському абатстві Генріх взяв шлюб зі своєю родичкою Єлизаветою Йоркською, що мало символізувати примирення двох войовничих домів — Ланкастерів і Йорків, геральдичні троянди яких Генріх, з'єднавши, зробив своєю емблемою. У березні він відправився у північні графства Англії, маючи намір особисто упевнитися, якщо не в повній лояльності населення, то хоча б в тому, що тут не зріє відкритий заколот проти влади Тюдора.

На півдорозі Генріху стало відомо про підготовку повстання на чолі з Френсісом, 1-м віконтом Лоувеллу, і Гемфрі Стаффордом. Наказавши посилити охорону, він продовжив свій шлях Йорка, де його прийняли з урочистими церемоніями, подібними до тих, що лише три роки перед цим були влаштовані з нагоди приїзду Річарда III. Щоб продемонструвати свою щедрість, Генріх влаштував театральні видовища і лицарські турніри, насолоду від яких затьмарило донесення про готовність заколотників великим числом атакувати Йорк. Згідно хроністу короля Полідору Вергілію, Генріха «охопив великий страх», однак небезпека виявилась перебільшеною і невеликими силами, надісланими до Міддлхема і Річмонда, старовинних володінь Річарда III, загони бунтівників вдалось розсіяти.

«Таким чином, придушивши ці заколоти, які наповнили тривогою його серце, і уладнавши всі справи з мешканцями півночі», Генріх проголосив молитву подяки Богу і повернувся до Лондона, де 20 вересня дізнався про народження у Вінчестері свого первістка Артура.

На півдні королівства ситуація була стабільною і спокійною, доки на початку 1487 року не визрів новий заколот. На цей раз його підняли Джон де ла Поль (племінник Річарда III), граф Лінкольна, і той же невгамовний віконт Френсіс Лоувелл, вірний сподвижник Річарда III і його особистий друг. Згодом до них приєднався такий собі Ламберт Сімнелл, котрого його наставник і вихователь оксфордський монах Річард Саймон оголосив Едвардом, сином Джорджа, 1-го герцога Кларенса, брата Річарда III, який начебто втік з Тауера. Свого «племінника» підтримала Маргарита Бургундська (сестра Едварда IV Йорка), вдова убитого під Нансі герцога Карла Сміливого, й відправила 2 тисячі німецьких і швейцарських найманців до Дубліна, де на боці Йорків виступив лорд-канцлер Ірландії сер Томас Фіцджеральд.

24 травня у Дубліні Сімнелла коронували як Едварда VI, і вже 4 червня його армія під командою де ла Поля висадилась у Ланкаширі, де до неї приєдналась місцева шляхта на чолі з сером Томасом Брутоном, і швидким маршем рушила на південь. Кілька локальних сутичок з прихильниками короля хоч і завершились перемогами, затримали заколотників. Це дало Генріху VII час зібрати військо, на чолі якого на полі Стоук-філд, Ноттінгемшир, 16 червня він ущент розбив супротивника. Джон де ла Поль і Томас Фіцджеральд загинули на полі бою, Френсіс Лоувелл зумів врятуватись втечею (імовірно до Шотландії, де його слід загубився), а взятий у полон 10-літній «Едвард VI» завдяки своєму віку був помилуваний і відправлений служкою до королівського двору.

Спокій в Англії тривав недовго. Коли на початку 1489 року парламент проголосував за виділення 100 тисяч фунтів для війни з Францією, повстали жителі Йоркшира і Дарема, які вважали, що вже й так достатньо обтяжені обов'язком захищати свої графства від шотландців. За їх прикладом збунтувались інші громади півночі. Повсталих очолив йомен на ім'я Джон Чембір. Після вбивства ним графа Нортумберленда, якого на переговори відправив король, військо Генріха розбило загони бунтівників. Чембіра повісили, але помилували повсталих, які, стоячи на колінах з петлями на шиях, вимолили пробачення.

Надії йоркістів на реванш все ще не згасали завдяки Едварду, сину герцога Кларенса, молодому графу Воріка, якого всі ці роки тримав в ув'язненні Генріх VII. При спробі його звільнити у грудні того ж 1489 року був схоплений і страчений такий собі абат Абінгдон, залучений у змову.

Ще один заколот, наймасштабніший, проти влади Тюдорів почав визрівати восени у 1491 року, коли в ірландському місті Корк з'явився 17-річний фламандець Перкін Ворбек, котрого його працедавець екстерський купець Джон Тейлор, йоркіст за переконаннями, зумів переконати вдати з себе молодшого сина короля Едварда IV Йорка. Доля справжнього Річарда Шрусбері і його старшого брата Едварда V, котрих їх віроломний дядько Річард III Глостерський оголосив незаконнонародженими, позбавив усіх титулів і прав на престол, й ув'язнив, була невідомою, але у його дивовижний порятунок з Тауера повірили (або зробили вигляд, що вірять) рідна тітка Маргарита Бургундська, герцог Бургундії Філіп Красивий, король Франції Карл VIII, імператор Максиміліан I, король Шотландії Яків IV, котрий навіть видав свою родичку леді Кетрін Гордон за непогано освіченого і з аристократичними манерами фламандця.

Утім, жодна зі спроб Перкіна Ворбека — чи то в Кенті у 1495 році, чи в Ірландії і Нортумбрії наступного, чи у Корнуолі у вересні 1497-го — не увінчалась успіхом, а сам він зрештою потрапив у полон, так і не наважившись на вирішальний бій проти королівських військ. Як і більшість своїх супротивників, Генріх VII помилував й Ворбека, який зізнався, що є самозванцем. Король навіть дозволив йому залишатись при дворі (під постійним наглядом, фактично — арештом) і стратив лише через два роки, після його другої спроби втечі.

У тому ж 1499 році, як свідчить Велика Хроніка Лондона, «на кордоні Норфолка і Саффолка з'явився новий самозванець, який назвався графом Воріком, і хитрістю та підступністю привернув до себе деяких прихильників. Але все було марно». Невдачі зазнали й змови проти короля у 1501, 1504 і 1506 роках.

Попри відсутність досвіду, Генріх VII виявився умілим управлінцем. Йому вдалося поліпшити економічну ситуацію королівства, у тому числі й за рахунок конфіскованих у зрадливої знаті володінь, але, в основному, завдяки скупості і, як зазначають дослідники, умінню «витягувати гроші зі своїх підданих під різними приводами, включаючи війни», а також запровадженню ефективних механізмів оподаткування. Організувавши шлюб свого старшого сина Артура, принца Вельського, з іспанською інфантою Катериною Арагонською, Генріх VII зміцнив міжнародне становище Англії, а заміжжя його доньки Маргарити і короля Шотландії Якова IV на довгий час примирило два королівства.

«Король був ростом вище середнього, худорлявий, але добре складений і сильний. Він мав дуже привабливу зовнішність, його обличчя здавалося добродушним, особливо при розмові; у нього були невеликі сині очі; його нечисленні зуби були погані і чорнуваті; його волосся було рідким і сивим, а колір обличчя — землистий. Людина видатна, мудра і розсудлива, він мав мужність і рішучість, сила духу ніколи, навіть у хвилини найбільшої небезпеки, не полишала його. Він мав прекрасну пам'ять. До того ж йому не були чужими різноманітні науки. В управлінні він був проникливий і розсудливий, так що ніхто не міг взяти над ним верх обманом або хитрістю. Він був великодушний і добрий, проявляв уважність до своїх відвідувачів, які могли легко потрапити до нього. Він був на диво гостинний, любив приймати іноземців при своєму дворі і часто надавав їм своє заступництво. Однак з тими зі своїх підданих, хто заборгував йому і не оплачував боргу або розщедрювався тільки на обіцянки, він чинив суворо. Він добре знав, як личить обслуговувати його королівську особу і все те, що відносилося до привілеїв короля в будь-який час і в будь-якому місці. Він був дуже удачливим у війні, хоча по своїй натурі був більш схильний до миру. Перш за все він цінував правосуддя; в результаті він строго карав насильство, вбивства і будь-які злодіяння. Тому за ним дуже сумували всі його піддані, які при ньому могли жити в мирі, не піддаючись набігам і розбою. Він був палкий прихильник нашої віри і щодня з великим благочестям був присутній на службах. Тим, кого він вважав найбільш гідним і благочестивим священиком, король часто таємно робив пожертвування, щоб ті молилися про його порятунок. З ченців-францисканців він особливо любив тих, хто називається у них "хранителями". Для них він заснував багато жіночих монастирів, так що з його допомогою їх орден в королівстві постійно процвітав. Але під кінець всі ці гідності були затінені скупістю... Жадібність, без сумніву, не личила навіть простому смертному; в монарха ж її можна вважати найгіршою вадою, тому що вона шкодить усім, спотворюючи ті чесноти правдивості, правосуддя і чесності, якими держава повинна управлятися» — Хроніст Генріха VII Полідор Вергілій

Нагла смерть 16-літнього принца Артура в 1502 році і його матері королеви Єлизавети Йоркської наступного похитнули здоров'я ще зовсім не старого Генріха VII. Усупереч поширеній практиці тих часів коханок він не мав і кілька років провів у глибокій жалобі, усамітнившись в Річмондському палаці під Лондоном, де не бажав нікого бачити окрім своєї матері леді Маргарет Бофорт.

Літописець Едвард Голл повідомляє, що король страждав від нудоти, яка заважала йому «з кожним днем все більше і більше». Імовірно, він страждав на сухоти. У лютому 1509 року далася в знаки подагра. 29 березня анонімний венеціанський посол в своєму листі на батьківщину писав, що Генріх VII «дуже хворий і абсолютно не сподівається на одужання». Це незабаром підтвердив і сам король, який в останній день березня склав заповіт і призначив матір своїм душеприкажчиком.

Як згадував Джон Фішер, єпископ Рочестера, Генріх був настільки слабким, що не міг навіть їсти. «Побоюючись поставити під загрозу свою душу», 19 квітня король викликав свого духівника і провів усі необхідні обряди, після чого «прослухав месу славної Діви-матері Христової, якій завжди в своєму житті він зберігав особливу відданість».

Генріх намагався бадьоритись і навіть пожартував до присутніх, щоб вони підшукали йому дружину. Але незабаром самовладання зрадило йому, і в сльозах він став голосно причитати: «О мій благословенний Господь, о мій милостивий милосердний Господь, о мій лорд і творець Господь. О, мій повелитель, врятуй мою душу, врятуй мою душу від зла цього світу, врятуй мою душу від заколотників, врятуй мою душу від цього тлінного тіла, врятуй мою душу від гріхів, врятуй мою душу від моїх заклятих ворогів, прийми мою душу на небеса як Творець». Присутні Річард Фокс, єпископ Вінчестера, Джордж, лорд Гастінгс, Річард Вестон, есквайр Річардом Клемент, член Таємної Палати, Метью Бейкер, Джон Шарп і Вільям Тайлер, лорд Ашер, Г'ю Деніс і Вільям Фіцвільям плакали.

У суботу 21 квітня 1509 року об 11 годині дня 51-літній Генріх VII, перший Тюдор на престолі Англії, помер у своєму ліжку в королівській палаті Річмондського палацу, завершивши двадцять три роки і сім місяців свого правління. Три лікаря підтвердили його смерть, після чого сер Фіцвільям закрив королю очі.

Про смерть Генріха VII оголосили лише 23 квітня на дні Святого Георгія, щорічному святі лицарів ордена Підв'язки, під час якого його 17-річний син Генріх був проголошений королем Англії. Це була перша мирна і успішна передача влади після смерті Генріха V Ланкастера в 1422 році. Наступного дня про смерть першого Тюдора на англійському престолі стало відомо широкій публіці.

Поховали Генріха VII 10 травня у спеціально збудованій за його наказом каплиці у Вестмінстерському абатстві поруч з його дружиною Єлизаветою Йоркською. Там же через кілька місяців знайшла останній притулок і його матір леді Маргарита Бофорт, завдяки родинному зв'язку якої з Джоном Гонтом, герцогом Ланкастера і четвертим сином Едварда III Плантагенета, котрому вона доводилась правнучкою, Генріх Тюдор заявив свої права на престол Англії і здобув його по праву завойовника.

Друк 3
Дмитро Копилов спеціально для © «Цей день в історії», 18 серпня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 21 квітня

Заснування Риму

753 до н.е.
#ЦейДень

Все про 21 квітня

Події, факти, персоналії

Імперія Великих Моголів

1526

Варшавський договір

1920

«Харківська угода» Віктора Януковича

2010

Перемога Володимира Зеленського на президентських виборах

2019