Нова стаття
Незалежність Ірландії
У Великодній понеділок 18 квітня 1949 року, на 33-й рік після проголошення незалежності, набув чинності закон, який проголосив Ірландію суверенною республікою поза британською Співдружністю націй, завершивши вісім століть англійського правління. З цієї нагоди у Дубліні відбувся військовий парад, прогримів салют, пройшла спеціальна церковна служба, президент Шон О'Келлі отримав вітальне послання короля Георга VI. На обкладинці: Герб Ірландської Республіки
18249
Читати 9 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Англійське (англо-нормандське, якщо точніше) завоювання Ірландії почалось у травні 1169 року, коли зі схвалення папи Адріана IV король Генріх II Плантагенет втрутився у міжусобицю місцевих лордів. Його підтримали 16 з них, а також більша частина єпископату, і у 1175 році верховний король Ірландії Родерік О'Конор був змушений визнати себе данником англійського короля і його сюзеренітет над Ленстером, Дубліном та Вотерфордом, які стали частиною імперії Анжу.

Окрім кам'яних замків та церков, мурів навколо міст, що отримали власні статути, феодальної системи господарювання, готівкових розрахунків замість бартерних і парламенту, створеного у 1297 році, поява англо-норманів в Ірландії дала поштовх активній колонізації острова. Місцеве населення поступово було витіснене з кращих земель, важко пережило голодні роки початку XIV століття. Утім, віддаленість місць їх проживання від міст і великих сіл була серед причин, які запобігли великим втратам ірландців в часи Чорної смерті. Лорди з числа ґелів, які консолідувались ще в роки експансії на острів шотландців Роберта Брюса, змогли відвоювати у англо-норманів більшість володінь, королівський домен — т. зв. Пейл — скоротився до прибережної смуги довкола Дубліна.

Не маючи належної підтримки англійської корони, вже яке покоління зайнятої війною з власними баронами і захистом своїх володінь у Франції, англо-нормани були змушені вступати у військові і родинні союзи з ірландськими лордами, завдяки яким поступово асимілювались, перейнявши місцеву мову і звичаї й навіть традиційний для ґелів поділ на септи і клани. «Більшим ірландцем, ніж самі ірландці» виявився і Томас Фіцджеральд, 10-й граф Кілдер, родина якого традиційно управляла Ірландією від імені англійських монархів. Затятий католик, він вчинив заколот проти свого далекого родича короля Генріха VIII, закликав Святий Престол і імператора Священної Римської імперії Карла V взяти на себе опіку Ірландією, але допомоги не отримав, програв, був схоплений і страчений разом з п'ятьма своїми дядьками.

Антианглійське повстання 1534 року змусило Генріха VIII кардинально переглянути політику щодо Ірландії. Щоб подолати автономність ірландських і асимільованих англо-нормандських кланів, задля особистої безпеки і збереження власності їм належало присягнути на вірність англійському королю, погодитись на сплату щорічної ренти за свої земельні володіння у державну скарбницю, перейти до Англіканської церкви, відмовитись від ґельських традицій, у тому числі від імен і стилю одягу, і розмовляти англійською. Виключно лояльне Лондону панство отримало право засідати у парламенті Ірландії, у 1542 році проголошеній королівством під зверхністю англійського монарха, нелояльне було позбавлене земельних володінь, які передавались англійським та вельським, а згодом — шотландським, баронам.

Загалом успішна, англізація Ірландії, тим не менш, зустріла спротив, передусім через антагонізм на релігійному грунті. Короні довелось жорстоко придушувати тривалі повстання у Манстері на півдні і Ольстері на північному сході, де збройний конфлікт у 1593 році переріс у дев'ятилітню війну за участі Риму та Іспанії. Протистояння між протестантською землевласницькою меншиною і розкуркуленою католицькою більшістю стало причиною повстання в часи Англійської революції, жорстоко придушеного Олівером Кромвелем в 1652 році, і т. зв. Війни двох королів між прихильниками поваленого в результаті Славної революції Якова ІІ і Вільгельма III Оранського.

Поразка прокатолицьких сил знаменувала крах ґельської Ірландії.

До заборони католикам обіймати державні посади або служити в ірландській армії, додались заборона обрання до парламенту та на ряд професій, обмеження у здобутті освіти. Вигнання з країни католицького духовенства, оголошеного державними зрадниками, мало захистити Ірландську церкву — місцеву т. зв. провінцію Англіканської — від згубного впливу «папізму». Законом 1719 року, відомим як «Акт для кращого забезпечення залежності Королівства Ірландія від корони Великої Британії», британський парламент був наділений правом приймати закони для Ірландії. Разом із т. зв. законом Пойнінга 1494 року, яким ірландські закони мали пройти схвалення англійського короля і його Таємної ради, це фактично позбавило Ірландію самостійності.

У 1728 році католики втратили право голосувати.

Коли ж у 1798 році невдачі зазнало повстання Товариства об'єднаних ірландців, що надихались республіканськими ідеями революційної Франції, настала черга й ірландського, цілком протестантського і лояльного Лондону, парламенту, ліквідованого «Актом про союз» 1800 року, за яким Ірландія стала частиною Великобританії — Сполученого королівства Англії, Вельсу та Шотландії.

Та через спротив короля Георга III питання дискримінації католиків, до яких належала більшість ірландців, це не вирішило. Право займати державні посади і обиратись до парламенту вони отримали лише по його смерті, у 1829 році. Ще через сорок років їх звільнили від зобов'язання платити десятину на утримання протестантської церкви і ще через майже чотири десятиліття надали право створити власний парламент для вирішення внутрішніх питань.

Відповідно «Біллю про емансипацію католиків» від 24 березня 1829 року католики не могли бути монархом, регентом, лордом-канцлером, лордом-лейтенантом Ірландії чи лордом-хранителем Великої печатки

Через Світову війну імплементацію прийнятого 18 вересня 1914 року «Акту про уряд Ірландії» було відкладено до її завершення. Це викликало невдоволення у більшій частині Ірландії і вилилось у коротке й невдале збройне повстання, в ході якого у квітні 1916 року парамілітарна організація «Ірландські добровольці» проголосила незалежність Ірландії. Прихильність незалежності у січні 1919 року підтвердили усі 73 депутати британського парламенту від Ірландії, які оголосили про створення власного законодавчого органу і прийняли «Послання до вільних народів світу», яким повідомили світову громадськість, що Ірландська Республіка перебуває у стані війни з Великобританією. Цей заклик підтримала Ірландська Республіканська Армія, розпочавши партизанську війну проти британської адміністрації.

Війна за незалежність завершилась 11 липня 1921 року перемир'ям задля пошуку політичного виходу з протистояння, яке жодній стороні успіху не принесло. У результаті піврічних переговорів 6 грудня 1921 року була укладена угода між урядами Великої Британії та Ірландської Республіки, згідно з якою остання припиняла своє існування і перетворювалась на британський домініон під назвою Ірландська Вільна держава в межах 26 графств, визначених «Актом, що забезпечує краще управління Ірландією», зі столицею в Дубліні, а шість графств Ольстера офіційно відокремлювалась від неї і залишалися в межах Сполученого Королівства.

У червні 1922 року розбіжності у ставленні до договору про поділ Ірландії привели до громадянської війни між колишніми соратниками, в результаті якої підтримувані британськими зброєю і фінансами прихильники Ірландської Вільної держави на чолі з главою парламенту Артуром Гріффітом здолали опонентів, очолюваних президентом Імоном де Валера, змушеного визнати поразку 24 травня 1923 року.

Не обійшлось без терору, позасудових страт і репресій, тим не менш Ірландія, на відміну від багатьох тогочасних європейських держав, уникла авторитаризму, залишилась демократичною, і у 1932 році Валера після перемоги на виборах став прем'єр-міністром домініону. За його ініціативи у 1936 році, коли Британія переживала династичну кризу, було ліквідовано посаду генерал-губернатора, який від імені короля очолював виконавчу раду Ірландії, наступного року, після схвалення на плебісциті, — прийнято нову конституцію, що проголосила британський домініон «суверенною, незалежною, демократичною» державою під назвою Ейре і задекларувала «тверду волю ірландської нації» мирним шляхом об'єднати обидві частини країни за згоди на те більшості їх населення.

У конституції не було жодної згадки про Британську Співдружність. Не було у ній згадки і про британського монарха, до функцій якого належало лише міжнародне представництво Ірландії — підписання вірчих грамот, що акредитують ірландських послів в інших країах, та міжнародних договорів від імені Ірландії. Законом, підписаним президентом Шоном Т. О'Келлі 21 грудня 1948 року, Георга VI позбавили й цих символічних повноважень. Прийняття закону ініціював тишех (прем'єр-міністр) Джон Костелло, як стверджує легенда, розлючений демаршем генерал-губернатора Канади Гарольда Александра, північноірландця за походженням, який на офіційній вечері в Отаві всупереч протоколу не підняв тост за президента Ірландії, обмежившись здравицею на честь короля як монарха усіх держав Британської співдружності націй.

«Закон про скасування Закону про виконавчу владу (зовнішні відносини) 1936 року», який проголосив Ірландію республікою і на її президента поклав здійснення міжнародних представницьких повноважень, набув чинності опівночі проти Великоднього понеділка 18 квітня 1949 року, на 33-й рік після проголошення незалежності. З нагоди завершення майже восьми століть англійського правління в Ірландії на мосту О'Коннелі у Дубліні за присутності десятків тисяч містян прогримів салют з 21 гармати, зранку відбувся військовий парад, у столиці і провінційних центрах пройшли спеціальні церковні служби.

Цього ж дня король Георг VI телеграмою привітав президента О'Келлі: «Надсилаю вам мої щирі побажання добра, пам'ятаючи про добросусідські зв’язки, які підтримують народ Республіки Ірландія у тісному спілкуванні з підданими Сполученого Королівства. З вдячністю зберігаю пам'ять про заслуги чоловіків та жінок вашої країни, які великодушно надали допомогу нашій справі в минулій війні і зробили помітний внесок у наші перемоги. Молюсь, щоб благословення було з вами сьогодні і в майбутньому».

Попри спеціальну поправку, прийняту задля Індії, за якою принцип відданості короні перестав бути обов'язковим для членства у Співдружності націй, ірландський уряд заявку на вступ до співдружності не подав, позбавивши тим самим своїх громадян статусу підданих Його величності. Тим не менш, Великобританія власним законом, що набув чинності того ж 18 квітня 1949 року, постановила, «що, хоча Республіка Ірландія більше не є британським домініоном, вона не буде розглядатися як іноземна країна з точки зору британського законодавства».


ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Друк
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 15 квітня 2021. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 18 квітня

Собор Святого Петра

1506
#ЦейДень

Все про 18 квітня

Події, факти, персоналії

Землетрус у Сан-Франциско

1906

Помер Альберт Ейнштейн

1955