Битва
під Форміньї
15 квітня 1450 року французькі війська, очолювані Карлом де Бурбоном і конетаблем Артуром де Рішмоном, під Форміньї вщент розгромили англійську армію сера Томаса Кірелла. Це дозволило французам за кілька місяців практично безкровно завершити звільнення Нормандії, яку вони втратили 31 рік перед тим.На обкладинці: Пам'ятник, встановлений у 1903 році поблизу місця битви при Форміньї, 2009 рік
12137
Читати 8 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Після переломного 1429 року ситуація у Столітній війні склалася на користь короля Карла VII Валуа, і англійці, поступово відступаючи на північ, були змушені шукати тимчасового перемир'я з Францією. У 1444 році в Турі була укладена дволітня угода, скріплена шлюбом короля Генріха VI Ланкастера з Маргаритою Анжуйською, родичкою Карла VII, донькою короля Неаполя Рене Доброго.

Наступного року фаворити англійського короля з числа прихильників закінчення війни з Францією, що тривала уже 108-й рік, Генрі Бофорт, кардинал Вінчестерський і Вільям де ла Поль, 4-й граф Саффолк, задля продовження перемир'я таємно від англійської громади і парламенту віддати Карлу VII графство Мен. Його втрата суттєво послабила позиції англійців на континенті і дозволила французам безперешкодно перекидати свої війська в Нормандію, де англійські гарнізони по декілька місяців не отримували платню і страждали від дезертирства. Крім того, через брак коштів граф Саффолк був змушений значно скоротити військові сили у Франції, замінивши звільнених солдат найманцями з нормандських міст, що послаблювало їх оборону в разі нападу французів.

Дядько англійського короля Гемфрі Ланкастер, 2-й герцог Глостер, як активний прихильник продовження війни з Францією, відкрито критикував політику Бофорта і Саффолка, неодноразово заявляючи, що Карл VII може використати перемир'я для відновлення своїх сил і розпочати наступ на підконтрольні англійцям французькі землі. У відповідь Саффолк в лютому 1447 року скликав в Берісент-Едмундсі парламент, рішенням якого герцога Глостера звинуватили в державній зраді, посяганні на королівський трон і наказали заарештувати. Річард Фокс, чернець з Сент-Олбансу, в своєму звіті про парламентське засідання писав, що «після свого арешту з третім ударом дзвону пополудні згаданий герцог Глостер помер в своєму власному замку під назвою Сент-Сальваторс, неподалік Нортгейта».

Тим часом Карл VII, як і передбачав Глостер, використав перемир'я для реформ в економічній, фінансовій і особливо військовій сферах: були відбудовані постраждалі від війни міста, збудовано нові дороги, що дозволило відновити паралізовану війною торгівлю, й, головне, ордонансом лютого 1445 року почав створення професійної постійної армії. За два роки вона зросла до 1800 списів, розділених на 18 рот, кожна на чолі з власним капітаном. Було також створено підрозділ вільних лучників чисельністю 8 тисяч чоловік, реорганізовано артилерію, яка під управлінням братів Гаспара і Жана Бюро перетворилась на важливий елемент війська. У містах було налагоджено виготовлення гармат, для яких генуезький інженер Луї Жирібо розробив спеціальний візок, що дозволяло ними вільно маневрувати. Крім того, Карлу вдалося розібратися з бандами т. зв. «живодерів» з числа дезертирів і колишніх найманих військових, які заполонили Францію в часи перемир'я, і налагодити чіткий рекрутський набір, завдяки якому загальна чисельність його армії сягнула, за оцінками, близько 30 тисяч чоловік.

Привід розірвати Турське перемир'я був знайдений весною 1449 року: 23 березня капітан Франсуа де Сюрьєнн, що перебував на англійській службі, захопив бретонське місто Фужер. Незважаючи на те, що англійський намісник у Франції Едмунд Бофорт, 2-й герцог Сомерсет, запевнив Карла VII, що це були несанкціоновані ним дії, в ніч проти 16 травня французькі війська відбили у англійців Пон-де-л'Арш, після чого зайняли міста Бовезі, Конш і Коньяк в Гієні.

Заручившись підтримкою герцога Франциска Бретонського, 17 липня в своєму замку Ле-Рош-Траншельйон поблизу Шинона Карл VII зібрав Велику раду, на якій принци крові підтримали намір короля розпочати війну за Нормандію. Кампанія, очолена особисто королем, розпочалася через три дні. Було взято міста Понт-Одемер, Пон-л'Евек, Лізьє, Берн, Мант, Вернон, Гурне, Нефшатель, Сеез, Алансон, Фекан, 29 жовтня — Руан. 1 січня 1450 року капітулював Арфлер, 18 лютого — Онфлер, 22 березня — Френе-ле-Віконт.

За свою недалекоглядну політику 28 січня 1450 року Вільям де ла Поль, 1-й герцог Саффолк, був заарештований і ув'язнений у Тауері. Волею короля його улюбленця звільнили, але вислали на п'ять років з Англії. Поблизу Дувра корабель Саффолка був перехоплений, як підозрюють, за наказом Річарда Йорка, заклятого ворога Ланкастерів, і 2 травня герцога обезголовили

Лише на початку квітня в Англії було сформовано експедиційну армію чисельністю 2500 чоловік під командою сера Томаса Кірелла, яка прибула в Шербур, де з'єдналась із майже двотисячним загоном Метью Гофа. Вони взяли Валонь, звідки рушили на Кан. Щоб їх перехопити, французькі війська під командою Карла І де Бурбона, графа Клермону, чисельністю 3 тисячі чоловік з 2 знаряддями, розташувалася в Карантані неподалік Байо, а за 30 км від них, в Кутансі, — загін конетабля Франції Артура де Рішмона, чисельністю 1200 кавалеристів і вісім сотень бретонських лучників.

13 травня англійці підійшли до села Форміньї, де стали на перепочинок в долині біля однойменної ріки. Десь пополудні наступного дня їх виявив Карл Бурбон, проте атакувати не став, а розмістився за «три арбалетні постріли» від них, щоб заблокувати дорогу на Байо, й лише надвечір надіслав гінця до конетабля Рішмона. Вранці 15 травня 1450 року загін Бурбона був виявлений англійцями і вони почали шикувались до бою: лучники стали трьома загонами по 700 чоловік, з алебардниками та латниками позаду і між ними. Ще тисяча чоловік під командою Метью Гофа і Роберта де Вера зайняла позиції на лівому фланзі, оточивши себе загостреними дерев'яними кілками. Тил англійцям прикривали густі зарослі пагорби і фруктові сади, правий фланг — невелика ріка.

Чекати прибуття загону Рішмона Бурбон не став і розпочав бій обстрілом англійських позицій з луків, після чого в атаку трьома лініями пішли латники, з флангів прикриті кавалерією. Успіху вона не принесла — англійці з легкістю відбились, як і обстріл ворожих позицій з двох кулеврин: чотири сотні англійських лучників, кинувши позиції, навіть зуміли їх захопити, але втратили у рукопашній сутичці. Проте гучні постріли стали для конетабля Рішмона сигналом прискоритись і у розпал битви він неочікувано з'явився позаду лівого флангу англійців.

Томас Кірелл спробував перегрупувати сили, розтягнувши півколом свій правий фланг, але складний маневр не вдався і стрій було серйозно послаблено. Не витримавши скоординованої атаки Бурбона з півночі і Рішмона з півдня, хоча «вони чудово трималися», як зауважив французький хроніст Жиль Бувьє в своїй історії «Повернення Нормандії», англійці спробували відступити до мосту через річку, але були роздроблені на маленькі групки і «вбиті, згідно з повідомленням герольдів, які були там, і священиків і добрих людей, які поховали три тисячі й сімсот сімдесят чотири англійці. І там були взяті в полон мессір Томас Кірелл, мессір Генрі Норбер, Дженнекін Веск і багато інших на число чотирнадцять сотень. Метью Гоф біг і відправився в Байо, і те ж саме зробив мессір Роберт Вер, який відправився в Кан. Згадані англійці були поховані в чотирнадцяти окопах. В цей день тільки п'ять або шість сотень французів було вбито».

Томас Кірелл, викуплений згодом з полону, в роки Війни троянд був на боці Йоркістів і 8 лютого 1461 році став лицарем Ордену підв'язки. За дев'ять днів він попав у полон до Ланкастеріанців у Другій битві при Сент-Олбансі, коли охороняв безпаметного Генріха VI, й 18 лютого був обезголовлений за наказом Маргарити Анжуйської

Перемога під Форміньї відкрила французам шлях на Кан, центр Нижньої Нормандії, який капітулював 1 липня 1450 року, і вже 12 серпня вони взяли останній англійський оплот в регіоні — порт Шербур, що здався після короткого гарматного обстрілу. Це фактично визначило результат Столітньої війни — через три роки французька армія здобула чергову переконливу перемогу біля Кастільйона і зайняли Бордо, останнє англійське володіння на півдні Франції.

Не полишаючи сподівань відвоювати втрачені території, у 1475 році в Кале з військом висадився король Англії Едуард IV Йорк. Проте через відмову надати підтримку герцога Бургундії Карла Сміливого, що саме воював за Лотарингію, його надії виявились марними, і 29 серпня у Пікіньї в Пікардії він уклав з Людовиком XI Розсудливим семирічне перемир'я, відоме як «Купецький мир», погодившись на грошову компенсацію і надав право королю Франції викупити його двоюрідну сестру Маргариту Анжуйську, яка по смерті Геріха VI п'ятий рік утримувалась під домашнім арештом.

Друк 1
Дмитро Копилов спеціально для © «Цей день в історії», 10 травня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 15 квітня

Смерть Авраама Лінкольна

1865
#ЦейДень

Все про 15 квітня

Події, факти, персоналії

Перша виставка імпресіоністів

1874

Трагедія на стадіоні «Хіллсборо»

1989

Смерть Пол Пота

1998

Виверження вулкану Ейяф'ятлайокютль

2010