Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search
Цей день в історії
menu
Популярна стаття
Геноцид в Руанді
7 квітня 1994 року в столиці країни Кігалі почались збройні сутички між повстанцями з Патріотичного Фронту, в котрому домінували представники національної меншості тутсі, і урядовими військами та поліцією, що складались, в основному, з національної більшості хуту: за 100 днів кількість вбитих з обох боків склала від 500 тисяч до мільйона чоловік.
На обкладинці: Юнак з народності тутсі демонструє шрами, отримані під час Громадянської війни в Руанді, 3 червня 1994 року © Scott Peterson/Liaison
39787
Катастрофи
Володимир Лук'янюк
Хуту і тутсі — етно-соціальні групи, що протягом століть населяли території сучасних Руанди, Уганди, Бурунді і деякі інші країни регіону на захід від озера Вікторія. Вони мають різне антропологічне походження, але з XIX століття їх етнічні особливості практично зрівнялись — і хуту і тутсі розмовляють однією мовою, мають однакові релігійні традиції. Відміності між ними полягали, в основному, в соціально-майновому статусі — освіченіших і заможніших тутсі німецькі та бельгійські колонізатори охочіше використовували для адміністрування, в той час як хуту складали більшість найбіднішого населення регіону.
Офіційно поділ на хуту і тутсі був запроваджений у 1933 році Бельгією із введенням особистих документів для населення колонії. Напередодні незалежності Руанди у 1959—1961 роках бельгійська адміністрація провела земельну реформу, що посилила економічні позиції хуту. Це вилилось у міжетнічне протистояння, в якому загинуло близько 100 тисяч тутсі, а ще 150 тисяч були змушені емігрувати.
На референдумі у 1960 року Руанда стала незалежною республікою. Її першим президентом став хуту Грегуар Каїбанда. В країні поступово сформувалася однопартійна система з домінуванням хуту і перші роки незалежності характеризувалася новими сутичками з численними жертвами. Вони значно посилилися після військового перевороту 1973 року, коли до влади прийшов генерал Жувеналь Габ'ярімана, теж хуту. Хоча він вважається доволі поміркованим політиком, його прихильність до квотування місць в університетах і державних службах була розцінена тутсі як дискримінаційна. Загострення економічної ситуації в країні в результаті нестачі сільсько-господарських угідь в украй призвели до ще більшого міжетнічного загострення.
Другий президент Руанди Жувеналь Габ'ярімана (1937-1994) © AFP
Другий президент Руанди Жувеналь Габ'ярімана (1937-1994) © AFP
Після повалення у квітні 1979 року в Уганді диктатури Іді Аміна у середовищі тутсі-емігрантів сформувався Руандійський Союз Національної Єдності (РСНЄ), який вже через рік виявився втягнутим у громадянську війну, що тривала до 1986 року і закінчилась приходом до влади підтриманого РСНЄ президента Йовері Мусевені.
Через два роки на базі РСНЄ і бойових підрозділів тутсі виник воєнно-політичний Руандійський Патріотичний Фронт (РПФ), загони якого 1 жовтня 1990 року перейшли угандійсько-руандійський кордон. Їх несподівано успішний наступ через тиждень закінчився поразкою, коли Руанді військову допомогу надали Заїр (нині Демократична Республіка Конго), Бельгія і Франція. Уряд країни закликав до пошуку шпигунів і зрадників у прикордонних з Угандою територіях, що привело до масових арештів тутсі, а подекуди — і до етнічних чисток у їх селищах. У подальшому бойова активність РПФ відбувалась у формі поодиноких транскордонних вилазок, за що в руандійській пресі бойовиків тутсі почали називати «тарганами», допоки у 1992 році не вдалось реорганізувати сили РПФ, закріпитись на території Руанди і перейти до партизанських дій.
Війна між РПФ і армією Руанди завершилася в 1993 році оголошенням про перемир'я і угодою про перерозподіл урядових посад, керівництві армією і поліцією за участі представників РПФ. Однак угода дотримувалась лише номінально, саботувалась обома сторонами і перехідний уряд так сформований і не був.
Ситуація вийшла з-під контролю 6 квітня, коли біля міжнародного аеропорту столиці країни Кігалі двома випущеними з землі ракетами був збитий літак з президентом Габ'яріманом. Хоча обставини інциденту , чутки зразу ж звинуватили у причетності донього лідера РПФ Поля Кагаме. Наступнього дня в столиці країни членами президентської гвардії були роззброєні бельгійські миротворці, а військові і бойовики з числа хуту за зазделегідь складеними списками почали знищення політиків-тутсі і поміркованих хуту, що виступали за міжетнічне порозуміння. 7 квітня були вбиті лідери опозиційних партій, зокрема прем'єр-міністр Агата Увілінгійімана, а країну, підбурювану засобами масової інформації, які оголошували списки потенційних ворогів, охопила хвиля насильства до тутсі при повній бездіяльності миротворчих сил ООН.
8 квітня був створений тимчасовий уряд, під егідою якого були сформовані ескадрони смерті, силами яких при підтримці армії до 15 квітня було вбито десятки тисяч тутсі. Набули широкого розголосу факти масових вбивств тутсі у місцях їх тимчасового переховування — 2000 (включаючи 400 дітей) загинуло в технічній школі «Дон Боско» в столиці країни Кігалі, 2800 — в столичній церкві, 15 тисяч — на стадіоні «Гатваро» міста Кібу, 7 тисяч — в монастирі Сову (600 спалені заживо). При цьому вбивства відбувались жорстоким чином — арматурою, ножами, сокирами, мачете. Загиблих четвертували, спалювали, перед смертю гвалтували, калічили, підпалювали. Жорстокість досягла такого рівня, що за кожного вбитого тутсі місцева влада деяких міст встановила грошову винагороду, сусіди вбивали сусідів, лікарі — пацієнтів, викладачі — студентів; десятки сіл тутсі були знищені поголівно.
Після жорстого вбивства десяти бельгійських миротворців 14 квітня Бельгія евакуювала свій миротворчий контингент, а Рада безпеки ООН скоротила свої й без того малочисельні сили до 270 чоловік, хоча командувач міжнародних миротворців канадський генерал Ромео Далер вимагав його збільшення до 5 тисяч. На ООН сильний тиск чинили США, які після приниження в Сомалі воліли самоусунутися від міжнародних акцій: державний секретар США Мадлен Олбрайт всіляко намагалася впливати на інших членів Ради безпеки ООН, щоб не визнавати події в Руанді геноцидом, що зробило б військове втручання ООН неминучим.
Лідер РПФ генерал-майор Поль Кагаме (у центрі) і група миротворців ООН, 11 травня 1994 року
Лідер РПФ генерал-майор Поль Кагаме (у центрі) і група миротворців ООН, 11 травня 1994 року
Лише 22 червня ООН санкціонувала втручання французьких військ в руандійські події — 2500 військових взяли під контроль південь країни, територію основного розселення тутсі. В той же час північ Руанди поступово перейшла під контроль РПФ. При цьому французи не лише не намагались заарештовувати причетних до вбивств, але й допомагали декому з них евакуюватись в Танзанію і Заїр. 4 липня війська РПФ зайняли Кігалі і з чотирма опозиційними партіями сформували новий уряд країни. До 18 липня він контролював більшість території країни. Побоюючись переслідувань і помсти, 2 мільйони хуту залишили Руанду, перебравшись, в основному, до Заїру, де у переповнених таборах біженців близько 50 тисяч з них загинуло від холери.
За розпалювання ненависті через ЗМІ до довічного ув'язнення були засуджені засновник і директор «Вільного радіо і телебачення тисячі пагорбів» Фердинанд Нахімана s редактор газети «Кангур» Хассан Нгезі, радіоведучий Жорж Руджі, який озвучував заклики вбивати тутсі, отримав 12 років в'язниці
За оцінками уряду Руанди, який офційного підрахунку не вів, загиблими під час геноциду стало 1 071 000 чоловік (з них 10% хуту), за даними ООН — близько 800 тисяч, за даними організації Human Rights Watch — не менше півмільйона, більшість з яких загинула від рук цивільних осіб. Сексуальному насиллю було піддано від 250 до 500 тисяч жінок, зґвалтування яких ООН кваліфікував як «систематично застосовуваний засіб» геноциду; багато з них були свідомо ВІЛ-інфіковані членами «загонів згвалтування», сформованих з числа сотень звільнених з лікарень пацієнтів, що страждали від СНІДу.
У листопаді 1994 року в Танзанії почав роботу Міжнародний трибунал по Руанді. Він судив організаторів і натхненників масового знищення громадян Руанди, серед яких, в основному, були колишні чиновники правлячого режиму, які отримали пожиттєві терміни ув'язнення. Руандійськими судами до смертної кари були засуджені більше сотні активних учасників геноциду, великі терміни увя'знення отримали власники, керівники і ведучі засобів масової інформації, визнані винними у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі.
Офіційні французькі документи і архів президента Франсуа Міттерана, в частині, що стосується геноциду в Руанді почали розсекречуватись лише в 2015 році. Через чотири роки президент Емануель Макрон віддав розпорядження провести розслідування ролі Франції у тих трагічних подіях.
Володимир Лук'янюк © спеціально для «Цей день в історії», 01 квітня 2015. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Катастрофа «Титаніка»
Інфографіка
Катастрофа «Титаніка»
Катастрофи
Африка
Новітня історія
Наш час

Головні події 7 квітня

#ЦейДень
Все про 7 квітня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left6 квітня
8 квітняkeyboard_arrow_right
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward