Згідно угоди від 23 (10) грудня 1917 року сфери дій союзників по Антанті на півдні колишньої Російської імперії у боротьбі з більшовиками були поділені між Францією, яка зосереджувалася на Україні, та Великобританією, котра планувала розмістити війська на Кавказі. Проте за умовами підписаного 3 лютого 1918 року Брестського мирного договору на територію України вступили німецькі та австро-угорські війська й втілення домовленостей союзниками почалось лише після поразки Центральних держав: 4 грудня 1918 року до Одеси на зміну німецьким прибули перші французькі війська, втрутившись у боротьбу за місто між Директорією УНР та прихильниками Білого руху.
Станом на лютий-березень 1919 року сили союзників в Одесі налічували до 35 тисяч осіб, у тому числі по 2 французькі та грецькі дивізії, загони поляків та сербів. Білогвардійці, які мали політичну підтримку Антанти і претендували не лише на військову, а й на цивільну владу, розраховували використати сили Антанти винятково для внутрішніх операцій і контролю над захопленими територіями, тоді як визволення Москви мало відбутися руками росіян, котрі, за свідченнями сучасників, вже у січні 1919 року планували наступ на столицю широким фронтом від "Волги до німецького кордону".
Проте справжній розвиток подій довкола Одеси був далекий від очікувань головнокомандувача Збройних сил півдня Росії генерала Антона Денікіна. Війська союзників не бажали проливати кров у міжусобиці на території колишньої імперії й не поспішали вести наступальні бойові дії проти більшовиків, перешкоджаючи робити це і наявним тут білогвардійським силам. Лише у кінці січня 1919 року вони просунулися на лінію Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Новий Буг — Олешки — Берислав, згодом захопили Херсон, а 2 лютого війська союзників зайняли Миколаїв, витіснивши звідти українські та більшовицькі сили, що боролися за контроль над містами.
Залишаючись відданими ідеї "великої, єдиної і неподільної Росії", французи спробували залучити до антибільшовицької боротьби усіх можливих союзників, зокрема, війська Директорії УНР, котра, прагнучи налагодити взаємодію з Антантою, погодилася на вимогу командира союзних військ на півдні Росії генерала Філіпа Генрі Д'Ансельма відвести свої війська північніше Одеси. Проте переговори французів з делегаціями УНР наприкінці січня — в лютому 1919 року закінчилися безрезультатно: оминаючи політичну вимогу визнання суверенітету УНР, французи зажадали змін у складі Ради народних міністрів УНР, схиляючи її виключно до військової співпраці. На знак протесту проти французького ультимативної вимоги усунення Володимира Винниченка і Симона Петлюри група політиків-соціалістів вийшла зі складу уряду й Директорії. До цих спроб досягти порозуміння ревниво ставилися білогвардійці, які не визнавали суб'єктності Директорії, хоча і в їхньому таборі не було злагоди через амбіції, розбіжності в поглядах на характер відносин з наявними тут союзниками, ускладнені труднощами телеграфного зв'язку зі штабом Денікіна в Катеринодарі.
На початку березня 1919 року почався широкомасштабний наступ на південь Українського радянського фронту. В результаті атаки отамана Ничипора Григор'єва, який лише в лютому перекинувся з армії УНР до більшовиків й очолив 1-шу бригаду Задніпровської радянської дивізії, союзницькі війська зазнали поразки під Херсоном, залишивши його 10 березня, а 15 березня раптово здали Миколаїв і повернулися до Одеси.
Так і не розібравшись у хитросплетіннях місцевої політики й не зумівши налагодити ефективну взаємодію ні з білогвардійцями, ні з місцевим населенням, ні з просоціалістичною міською думою командування Антанти в Одесі не могло дати ради і розагітованим більшовиками французьким військам, які поступово втрачали боєздатність. З військової точки зору ситуацію ускладнювали невдачі Добровольчої армії на Донбасі і проголошення 21 березня 1919 року радянської республіки в Угорщині, що загрожувало походом Червоної армії на Будапешт через Румунію.
Через два дні після прийняття 27 березня "Радою чотирьох" Паризької мирної конференції рішення про невтручання у російські справи прем'єр-міністр й за сумісництвом міністр оборони Франції Жорж Клемансо видав директиву про залишення Одещини і відведення військ союзників на лінію Дністра, на підставі якої 2 квітня генерал Д'Ансельм віддав наказ про евакуацію, котра мала відбутись протягом 48 годин. Місцевій владі офіційно про неї було оголошено наступного дня.
Ускладнена страйком моряків російських комерційних суден, поспішна і хаотична евакуація завершилась в основному 5 квітня 1919 року — більша частина військ Антанти була передислокована до Румунії, а штаб російського командування регіону, французьке командування і цивільне населення загальною кількістю близько 2 тисяч чоловік — до Константинополя. Залишена напризволяще Одеська стрілкова бригада Добровольчої армії, яка з початку березня утримувала фронт в районі Очакова, вранці 6 квітня почала відступ у Бесарабію, звідки через Румунію 12 квітня була відправлена до Новоросійська. До середини травня французький військовий флот, евакуйований в Галац і Севастополь, був повністю відведений з Чорного моря через заколоти пробільшовицьки налаштованих моряків.
Вранці 6 квітня, коли останні кораблі залишали Одесу, у місто увійшла кількатисячна бригада отамана Григор'єва. Наступного дня він наклав на місцеву буржуазію багатомільйонну контрибуцію, санкціонував реквізиції майна буржуазії і відправку в тил численного військового майна, залишеного військами Антанти.
22 квітня 1919 року без наказу командування з'єднання Григор'єва залишили Одесу, відправившись "на відпочинок" у Єлизаветград (нині — Кропивницький). Попри це, за бойові заслуги Ничипір Григор'єв був представлений до нагородження орденом Червоного прапора і 25 квітня очолив створену на основі його бригади 6-у стрілецьку дивізію Української Червоної армії. Невдоволений політикою більшовиків на селі, на початку травня він підняв повстання, чим фактично зірвав наказ наркомвійськмора Української СРР Володимира Антонова-Овсієнка наступати на Румунію "для звільнення пригнобленої Бесарабії і допомоги Угорській революції".