сьогодні
Заголовки
arrow_drop_down
Хронологія
Теми
популярні статті
Регіони
нові статті
Правила життя
Фотоісторії
Ще
arrow_drop_down
Моя історія
Підтримати
search menu
Евакуація французьких військ з Одеси
5 квітня 1919 року після п'ятимісячного перебування на півдні України французькі окупаційні війська залишили Одесу. Заплутавшись у місцевих політичних хитросплетіннях та не знайшовши порозуміння з іншими антибільшовицькими силами, союзники так і не допомогли побороти більшовизм у Росії й ганебно евакуювалися на батьківщину.
На обкладинці: Одеса під час французької інтервенції, початок 1919 року
2553
Війни
Віктор Крупина
Згідно угоди від 23 (10) грудня 1917 року сфери дій союзників по Антанті на півдні колишньої Російської імперії у боротьбі з більшовиками були поділені між Францією, яка зосереджувалася на Україні, та Великобританією, котра планувала розмістити війська на Кавказі. Проте за умовами підписаного 3 лютого 1918 року Брестського мирного договору на територію України вступили німецькі та австро-угорські війська й втілення домовленостей союзниками почалось лише після поразки Центральних держав: 4 грудня 1918 року до Одеси на зміну німецьким прибули перші французькі війська, втрутившись у боротьбу за місто між Директорією УНР та прихильниками Білого руху.
Станом на лютий-березень 1919 року сили союзників в Одесі налічували до 35 тисяч осіб, у тому числі по 2 французькі та грецькі дивізії, загони поляків та сербів. Білогвардійці, які мали політичну підтримку Антанти і претендували не лише на військову, а й на цивільну владу, розраховували використати сили Антанти винятково для внутрішніх операцій і контролю над захопленими територіями, тоді як визволення Москви мало відбутися руками росіян, котрі, за свідченнями сучасників, вже у січні 1919 року планували наступ на столицю широким фронтом від "Волги до німецького кордону".
Проте справжній розвиток подій довкола Одеси був далекий від очікувань головнокомандувача Збройних сил півдня Росії генерала Антона Денікіна. Війська союзників не бажали проливати кров у міжусобиці на території колишньої імперії й не поспішали вести наступальні бойові дії проти більшовиків, перешкоджаючи робити це і наявним тут білогвардійським силам. Лише у кінці січня 1919 року вони просунулися на лінію Тирасполь - Бірзула - Вознесенськ - Новий Буг - Олешки - Берислав, згодом захопили Херсон, а 2 лютого війська союзників зайняли Миколаїв, витіснивши звідти українські та більшовицькі сили, що боролися за контроль над містами.
Командуючий союзних військ на півдні Росії генерал Філіп Генрі Д'Ансельм (другий справа), Одеса, 1919 рік
Командуючий союзних військ на півдні Росії генерал Філіп Генрі Д'Ансельм (другий справа), Одеса, 1919 рік
Залишаючись відданими ідеї "великої, єдиної і неподільної Росії", французи спробували залучити до антибільшовицької боротьби усіх можливих союзників, зокрема, війська Директорії УНР, котра, прагнучи налагодити взаємодію з Антантою, погодилася на вимогу командира союзних військ на півдні Росії генерала Філіпа Генрі Д'Ансельма відвести свої війська північніше Одеси. Проте переговори французів з делегаціями УНР наприкінці січня - в лютому 1919 року закінчилися безрезультатно: оминаючи політичну вимогу визнання суверенітету УНР, французи зажадали змін у складі Ради народних міністрів УНР, схиляючи її виключно до військової співпраці. На знак протесту проти французького ультимативної вимоги усунення Володимира Винниченка і Симона Петлюри група політиків-соціалістів вийшла зі складу уряду й Директорії. До цих спроб досягти порозуміння ревниво ставилися білогвардійці, які не визнавали суб'єктності Директорії, хоча і в їхньому таборі не було злагоди через амбіції, розбіжності в поглядах на характер відносин з наявними тут союзниками, ускладнені труднощами телеграфного зв'язку зі штабом Денікіна в Катеринодарі.
На початку березня 1919 року почався широкомасштабний наступ на південь Українського радянського фронту. В результаті атаки отамана Ничипора Григор'єва, який лише в лютому перекинувся з армії УНР до більшовиків й очолив 1-шу бригаду Задніпровської радянської дивізії, союзницькі війська зазнали поразки під Херсоном, залишивши його 10 березня, а 15 березня раптово здали Миколаїв і повернулися до Одеси.
Прагнучи підпорядкувати собі цивільне управління регіоном, 20 березня французи запровадили посаду Головнокомандувача Одеським районом, на яку призначили російського генерала Олексія Шварца, а представника Добровольчої армії генерала Олексія Грішина-Алмазова, 15 березня призначеного Денікіим губернатором Одеси, того ж дня вислали з міста
Так і не розібравшись у хитросплетіннях місцевої політики й не зумівши налагодити ефективну взаємодію ні з білогвардійцями, ні з місцевим населенням, ні з просоціалістичною міською думою командування Антанти в Одесі не могло дати ради і розагітованим більшовиками французьким військам, які поступово втрачали боєздатність. З військової точки зору ситуацію ускладнювали невдачі Добровольчої армії на Донбасі і проголошення 21 березня 1919 року радянської республіки в Угорщині, що загрожувало походом Червоної армії на Будапешт через Румунію.
17 лютого 1919 року про намір вивести всі свої військові контингенти з території колишньої Російської імперії заявили США, 4 березня 1919 року рішення про виведення військ з Півночі Росії і Закавказзя прийняв уряд Великобританії
Через два дні після прийняття 27 березня "Радою чотирьох" Паризької мирної конференції рішення про невтручання у російські справи прем'єр-міністр й за сумісництвом міністр оборони Франції Жорж Клемансо видав директиву про залишення Одещини і відведення військ союзників на лінію Дністра, на підставі якої 2 квітня генерал Д'Ансельм віддав наказ про евакуацію, котра мала відбутись протягом 48 годин. Місцевій владі офіційно про неї було оголошено наступного дня.
Вступ в Одесу бригади отамана Ничипора Григор'єва, 6 квітня 1919 року
Вступ в Одесу бригади отамана Ничипора Григор'єва, 6 квітня 1919 року
Ускладнена страйком моряків російських комерційних суден, поспішна і хаотична евакуація завершилась в основному 5 квітня 1919 року - більша частина військ Антанти була передислокована до Румунії, а штаб російського командування регіону, французьке командування і цивільне населення загальною кількістю близько 2 тисяч чоловік - до Константинополя. Залишена напризволяще Одеська стрілкова бригада Добровольчої армії, яка з початку березня утримувала фронт в районі Очакова, вранці 6 квітня почала відступ у Бесарабію, звідки через Румунію 12 квітня була відправлена до Новоросійська. До середини травня французький військовий флот, евакуйований в Галац і Севастополь, був повністю відведений з Чорного моря через заколоти пробільшовицьки налаштованих моряків.
«Звістка про евакуацію справила у місті неописувану паніку. Якщо взагалі становище на фронті, де проти чотирьох сильних дивізій наступало не більше 6-8 тисяч (в Одесу вступило не більше 2 тисяч більшовиків) нікчемних у бойовому і моральному відношенні полків, не давало жодних приводів до евакуації, то 2-денний строк її виявився цілковито незбагненним і невиконувананим. Це вже була не евакуація, а утеча, що прирікала десятки тисяч людей і що викликала мимоволі в їх свідомості думку про зраду» - "Нариси російської смути" головнокомандувача Збройних сил півдня Росії генерала Антона Денікіна
Вранці 6 квітня, коли останні кораблі залишали Одесу, у місто увійшла кількатисячна бригада отамана Григор'єва. Наступного дня він наклав на місцеву буржуазію багатомільйонну контрибуцію, санкціонував реквізиції майна буржуазії і відправку в тил численного військового майна, залишеного військами Антанти.
22 квітня 1919 року без наказу командування з'єднання Григор'єва залишили Одесу, відправившись "на відпочинок" у Єлизаветград (нині - Кропивницький). Попри це, за бойові заслуги Ничипір Григор'єв був представлений до нагородження орденом Червоного прапора і 25 квітня очолив створену на основі його бригади 6-у стрілецьку дивізію Української Червоної армії. Невдоволений політикою більшовиків на селі, на початку травня він підняв повстання, чим фактично зірвав наказ наркомвійськмора Української СРР Володимира Антонова-Овсієнка наступати на Румунію "для звільнення пригнобленої Бесарабії і допомоги Угорській революції".
10 квітня 2018 © Віктор Крупина спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Війни
Європа
Україна
Новітня історія
Інтербелум

Головні події 5 квітня

#ЦейДень
Все про 5 квітня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left4 квітня
6 квітняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward