Втративши отриману після перемоги в другій битві при Сент-Олбансі стратегічну ініціативу, війська королеви Маргарити Анжуйської і Генріха VI відступили на північ до Йорка, а в Лондон 26 лютого 1461 року (за іншими даними 2 березня) урочисто прибув 19-літній Едвард, герцог Йоркський. З цієї нагоди на полі Клеркенуелл було зібрану асамблею лондонського самоврядування, містян і солдат за участю близько 3-4 тисяч чоловік, на якій верховний лорд-канцлер Англії і архієпископ Йоркський Джордж Невілл оголосив права Едварда Йоркського на корону Англії і Франції цілком обґрунтованими.
В середу 3 березня найвпливовіші лорди і аристократи зібралися на королівську раду в замку Байнардс. Серед них були архієпископи Кентербері, Солсбері, Ексетера, Джон Моубрей, 3-й герцог Норфолк, Річард Невілл, 16-й граф Ворвік, Джон Реткліфф, 9-й лорд Фітцволтер, Волтер Девере, лорд Феррере Чартлійський, Вільям Герберт, 1-й граф Пембрук, та інші аристократи, які одноголосно висловились за негайну коронацію Едварда Йоркського. Наступного дня той урочисто вступив у Весмінстер, де йому піднесли королівські інсиґнії — корону, скіпетр і меч, що символізувало фактичне прийняття влади, яка, однак, поширювалась лише південніше ріки Трент.
Не чекаючи схвалення парламенту, Едвард IV оперативно зібрав під свої знамена близько 20 тисяч чоловік, які 13 березня 1461 року виступили з Лондона на підкорення Йоркшира, де їм протистояла десь 36-тисячна армія Генріха VI і його дружини Маргарити Анжуйської. Після довгого маршу авангард йоркістів під командою графа Ворвіка і лорда Фітцволтера 27 березня підійшов до річки Ейр в районі селища Феррібрідж і у короткому бою зумів здолати ланкастеріанську залогу, навести переправу і отаборитися на північному березі.
На ранок наступного дня їх виявив півтисячний загін важких кавалеристів-ланкастеріанців під командою Джона, 9-го барона Кліффорда, стрімка атака якого застала йоркістів зненацька — за свідченням Едварда Холла, автора хроніки «Союз двох благородних і прославлених родин Ланкастерів і Йорків», Фіцволтер був вбитий «не встигнувши одягнути обладунки», а Ворвік — поранений. Це було сприйнято як поганий знак, в рядах йоркістів почалась паніка. Щоб підняти бойовий дух, Ворвік спішився і заколов свого коня, заявивши, що готовий загинути поруч зі звичайними піхотинцями: «Я залишуся з тим, хто залишиться зі мною». Проте сили були нерівні, і від повного розгрому йоркістів врятувало прибуття підмоги з-під замку Понтерфакт, завдяки якій у шестигодинному бою опір ланкастеріанців був зламаний. Вони спробували дістатися Шербурн-ін-Елмета, де розташовувалися головні сили Ланкастерів, але їх нагнали йоркісти і розбили у короткому бою за 14 км на північ від Феррібріджа. Лорд Кліффорд загинув і, розсіявши рештки його загону, йоркісти вийшли до засніженої долини між селищами Таутон і Секстон, де їх вже чекали основні сили ланкастеріанців.
Через пізній час бій було вирішено перенести на наступний день, 29 березня, яке припадало на Вербну неділю 1461 року. Битись у таке велике свято вважалось гріхом, тому герольдам обох армій довелось підтвердити готовність до бою. Перемовини були короткі і завершились обопільними заявами стояти на смерть і відмовами брати полонених.
Першим на поле бою виступив авангард йоркської армії, який очолив Вільям Невілл, 1-й граф Кент. Позаду нього з основними силами розмістились король Едвард IV і граф Ворвік, а сер Джон Венлок і Джон, лорд Дінан, очолили ар'єргард, в якому були загороджувальні загони кавалерії для знищення відступаючих і дезертирів. Правий фланг йоркістів примикав узвишшя, вкритого зарослями глоду.
Навпроти них, з північної сторони долини Дінтінгдейл, трьома баталіями стали ланкастеріанці під командою Генрі Бофорта, 3-го герцога Сомерсета. Він очолював правий фланг, зліва командував герцог Ексетер, у центрі — граф Нортумберлендський і сер Ендрю Троллоп. У ліску Касл-Хілл, поблизу поля бою, розмістився резервний загін кавалеристів. В рядах армії Генріха VI, яку хроністи оцінювали в 30-35 тисяч чоловік, перебували також Томас Кортеней, граф Девонський, Генрі, лорд Грей Коднорський, Томас, лорд де Рос, Лайонел, лорд Веллз і його син Річард Веллз, лорд Віллуобі де Ерсбі.
Через негоду шикування обох армій зайняло кілька годин і битва розпочалась лише о 9-й ранку, коли саме змінився напрям вітру. Засліплений зустрічним снігом авангард ланкастеріанців був майже повністю знищений кількома залпами лучників йоркістів, після чого Вільям Невілл дав команду латникам, озброєним сокирами, мечами і булавами атакувати супротивника. У цей же час з криками «Король Генріх! Король Генріх» в атаку рушив правий фланг ланкастеріанців. Йоркісти оборону не втримали, і Едварду IV довелось особисто підбадьорювати своє військо. Рятуючи правий фланг, де неспоіваного успіху досягла атака двох сотень списоносців ланкастеріанців, він був змушений ввести резерви, завдяки чому військо важко пораненого графа Нортумберленда зазнало великих втрат і відступило.
Силами кавалерійському резерву, який зненацька вдарив йоркістів зліва, ланкастеріанцям вдалось досить сильно потіснити супротивника, проте очікуваного успіху ця атака не принесла, і битва перейшла тривале і криваве протистояння по всьому фронту. Вона тривала близько десяти годин, доки на допомогу йоркістам нарешті не прибули загони Джона Моубрея, герцога Норфолка, які через негоду затримались у дорозі. Спроба Сомерсета на чолі невеликого кінного загону знатних воїнів особистим прикладом надихнути своїх воїнів виявилась марною, і ланкастеріанці кинулись у хаотичний відступ. Через тисняву на Тадкастерському мосту багато з них загинуло у ріці Кок, яка була настільки усіяна трупами, що вцілілі перебирались на інший берег по тілах своїх товаришів. Вода нижче Таутона була червоною від крові.
Втрати у битві були значними з обох боків. У хроніці Кройленда повідомляється про 38 тисяч загиблих, Едвард Хол, спираючись на підрахунки через три дні після бою, говорить про 36776 убитих. За підрахунками сучасних істориків під Таутоном загинуло десь 8 тисяч ланкастеріанців і зо 5 тисяч йоркістів. Серед них було багато англійської знаті: Генрі Персі, 3-й граф Нортумберленд, Джон, 1-й лорд Невілл, Лайонел, 6-й лорд Веллз, Ральф, 1-й лорд Дакр Гілсландський, сер Ральф Бігоде Сеттрінгтонський і його син сер Джон Бігоде Сеттрінгтонський, а також сер Ендрю Троллоп. Понад сорок лицарів потрапило в полон і невдовзі всі вони були публічно страчені йоркістами. Серед них Томас Кортеней, 14-й граф Девонський, і Томас Холланд, бастард Ексетерський, який три місяці перед тим власноруч відтяв голову графу Солсбері після битви при Вейкфілді.
Битва при Таутоні стала переломною у Війні троянд: король Генріх VI і його дружина Маргарита Анжуйська залишилися без армії і були змушені виїхати до Шотландії, де знайшли захист також герцог Сомерсет, лорд Руз та багато інших їх прихильників. Залишений напризволяще Йорк король Едвард IV взяв без бою. Він наказав зняти з міського муру голову свого батька, яка висіла там з часу поразки при Вейкфілді, і помістити на її місце голови страчених ланкастерських лордів. Відсвяткувавши Великдень, Едвард рушив далі на північ і на початку травня увійшов у Н'юкасл, де був схоплений і обезголовлений Джеймс Батлер, 1-й граф Вілтширський і 5-й граф Ормондський.
Графи Ворвік і Невілл залишились з військами на півночі для придушення останніх осередків опору ланкастеріанців, а Едвард IV через Ланкашир і Чешир, де йому здались більшість замків, повернувся до Лондона і 28 червня 1461 року коронувався на престол Англії.
Війна з ланкастеріанцями поновилась у 1470 році, коли Едварда IV зрадили його найближчий соратник граф Ворвік, винагороджений за вірність капітанством у Кале, правом на управління герцогства Ланкастер і званням адмірала Англії, і невдоволений своїм другорядним положенням молодший брат короля Джордж Плантагенет, 1-й герцог Кларенс, у результаті заколоту яких Едварду IV довелось рятуватись втечею до Бургундії. Проте правління поновленого на престолі Генріха VI було коротким: вже за рік Едвард IV повернувся з численною армією, 14 квітня вщент розбив Ворвіка у битві під Барнетом, а 4 травня 1471 року під Тьюксбері — рештки ланкастеріанців.
Учергове захоплений у полон Генріх VI був ув'язнений в Тауері, де через два тижні «помер від меланхолії», дізнавшись про смерть свого єдиного сина-спадкоємця. Це поклало край претензії основної лінії дому Ланкастерів на англійський престол, на який вдруге зійшов Едвард IV Йорк і правив до своєї несподіваної смерті 9 квітня 1483 року.
Коментарі
Дивіться також
• Перша битва при Сент-Олбансі, 1455
• Битва при Вейкфілді, 1460
• Битва при Мортімер-Крос, 1461
• Друга битва при Сент-Олбансі, 1461
• Битва при Тьюксбері, 1471
• Смерть Генріха VI Ланкастера, 1471
• Босвортcька битва, 1485