Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search
Цей день в історії
menu
Перша ісламська республіка
23 березня 1956 року набула чинності конституція, яка проголосила британський домініон Пакистан федеративною Ісламською Республікою Пакистан. Вона стала першою країною мусульманського світу з республіканською формою правління та ісламом як державною релігією. Першим президентом Пакистану став його останній генерал-губернатор Іскандер Мірза, який, прагнучи розширення своїх повноважень, через два роки підтримав військовий переворот і припинив дію першої конституції Пакистану.
На обкладинці: Герб Пакистану
13301
Політика
Ганна Дзекан
Актом «Про краще управління Індією» від 2 серпня 1858 року всі володіння Ост-Індській компанії на Індостані (території сучасних Пакистану, Індії, Бангладеш, Непалу, Бутану, Шрі-Ланки і частково М'янми) стали власністю , від імені якої управлавлялись генерал-губернатором з титулом віце-короля. Завдяки промисловій революції, у якій Британія була світовим лідером, до кінця XIX століття Індія зазнала радикальних технологічних змін, у країні з'явився освічений прошарок людей, які отримали доступ до державної служби, спочатку на рівні муніципалітетів та сільських громад, а згодом — провінцій. Акт 1909 року, яким індійці отримали право обиратись до законодавчих органів, активізував діяльність політичних партій, що формувались здебільшого за релігійною ознакою. Перша світова війна, у якій взяло участь півтора мільйона військових з Британської Індії, вивела її на міжнародний рівень поряд з такими британськими домініонами, як Канада, ПАС, Австралія та Нова Зеландія, і в 1920 році вона стала однією із засновниць Ліги Націй і як самостійний суб'єкт брала участь в Олімпійських іграх в Антверпені.
Війна, більшовицька революція і глобальна епідемія грипу радикалізували політичну обстановку в Індії 1920-х років, задля приборкання якої в Імперській законодавчій раді була створена нижня палата, право обиратись до якої отримали індійці і в якій були зарезервовані місця для представників релігійних меншин — мусульман, сикхів, християн, а також натуралізованих європейців. Це дало підстави для втілення релігійно-політичної концепції, відомої як індо-мусульманська єдність, яку представляли дві найбільші й найстаріші партії Індійський національний конгрес (ІНК) і Мусульманська ліга (МЛ) та авторитетні лідери руху ненасильницького спротиву Махатма Ганді та Хан Абдул Гаффар.
Проте повільність реформ самоврядування, відмова британської влади йти на поступки в конституційних змінах на шляху до набуття Індією незалежності і домінування індусів різних конфесій в органах влади привели до поступового відходу мусульманських партій і рухів від наміру домогтись незалежності у формі унітарної держави. Спроби порозумітись на тристоронніх конференціях у 1930-32 роках зазнали фіаско, і після невдалих провінційних виборів 1935 року, на яких МЛ не змогла перемогти у багатьох питомо мусульманських регіонах, її лідери взяли на озброєння концепцію теорії двох націй, за якою релігійна самосвідомість є домінуючим національним чиннником, а мова і етнічність — вторинні. Програмно вона була втілена у партійних рішеннях березня 1940 року, які постановили боротись за створення окремої мусульманської держави на території Пенджабу, Північно-Західної прикордонної провінції, Сінда, Белуджистана, Бенгалії і Ассама, для означення якої було взято назву «Пакистан», запропоновану в 1933 році публіцистом Рахматом Алі.
Примирити дві найбільші релігійні громади не вдалось ні в роки Другої світової війни, коли під загрозою японської інтервенції прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль в 1942 році був змушений пообіцяти повоєнній Індії статус домініона, ні по її завершенні — спроби посадити ІНК і МЛ за один стіл задля вироблення конституції і формування спільного тимчасового уряду були відхилені обома партіями. Розмежування між ними поглибилось ще більше після виборів 1946 року, коли кожна з партій отримала перемогу у своїх релігійних анклавах. Пропозиція британців створити федерацію з двох мусульманських і однієї індуїстської провінції також були відкинуті обома партіями. У країні спалахнули релігійні конфлікти, найбільший з яких в Калькутті привів до загибелі більше 4 тисяч мусульман.
За цих умов прем'єр-міністр Клемент Еттлі оголосив про намір не пізніше 30 червня 1948 року надати Індії незалежність на умовах, які мали бути вироблені лордом Маунтбаттеном, 20 лютого 1947 року призначеного новим віце-королем. Той зустрівся з лідерами обох партій вже у квітні і, переконавшись у неможливості примирити позиції Мухаммеда Алі Джинна і Джавархалал Неру навіть за посередництва шанованого обома громадами Махатми Ганді, переніс дату надання незалежності на рік раніше, що обидва політичні табори застало зненацька і примусило до швидкого пошуку компромісів. Для демонстрації повної неупередженості, очолити комітет з делімітації кордону Маунтбаттен доручив абсолютно сторонній для Індії людині, яка ніколи там не була і не мала в ній жодних інтересів.
Сер Сіріл Редкліф прибув до Індії 8 липня. Переконавшись у неспроможності мусульман та індусів, які на паритетних умовах входили до регіональних підкомітетів, конструктивно співпрацювати, він в умовах цейтноту приймав більшість рішень одноосібно, виходячи здебільшого з наміру зберегти цілісність інфраструктури і не рахуючись з проханнями зважити на «місцеві фактори» жодної з релігійних громад, в тому числі і сикхів, які вимагали не ділити населену ними територію міждержавним кордоном. Свою роботу Редкліф завершив 13 серпня і знищив усі чернетки, пов'язані з роботою його комітету, результати роботи якого (щоб уникнути можливих суперечок) тримались у таємниці до дня проголошення незалежності: 14 серпня 1947 року відповідні урочистості відбулись в Лахорі, що став столицею новоствореного домініону Пакистан, 15 серпня — в Делі, столиці домініону Індійський Союз.
Результат роботи комітету Редкліфа, який торкнувся долі 88 млн чоловік, був анонсований лише 17 серпня. До Пакистану відійшли провінції Белуджистан (перед поділом на 92% населеної мусульманами) і Сінд (73%) повністю, Пенджаб (56% мусульман) і Бенгалія (54% мусульмани) — частково, решта провінцій увійшли до складу Індії. Ще 601 дрібне князівство отримало змогу самостійно вирішувати до якої з держав приєднатись. Подія, яку Ганді назвав «найблагороднішим вчинком Британії за всю її історію», привела до посилення релігійної ворожнечі між індусами та мусульманами і вже 22 жовтня між Індією і Пакистаном спалахнула війна за населене сикхами, мусульманами та індуїстами князівство Джамму і Кашмір, яка тривала 2 роки і закінчилась поділом цієї області між двома країнами.
Першим генерал-губернатором Пакистану в якості самостійної адміністративної одиниці став Мухаммад Алі Джина, один з ініціаторів та найактивніших учасників розділу Британської Індії, якого сьогодні у Пакистані офіційно іменують «батьком нації» і «великим вождем». По його смерті в 1948 році головним рушієм державотворення став прем'єр-міністр Ліакат Алі Хан, за ініціативою якого у березні 1949 року був зроблений перший крок на шляху перетворення Пакистану в ісламську федеративну республіку, — спеціальною резолюцією Установчі збори прийняли рішення поєднати європейську та ісламську доктрини демократії.
Перший генерал-губернатор Пакистану Мухаммед Алі Джинна (1876-1948), 1945 рік
Перший генерал-губернатор Пакистану Мухаммед Алі Джинна (1876-1948), 1945 рік
Відмова від світського характеру держави викликала протести немусульманського населення країни і партій соціалістичного та комуністичного спрямування, особливо активних у Східному Пакистані (нині Бангладеш), через загрозу відділення якого через три роки довелось розпустити Установчі збори. Удруге вони були скликані в 1955 році й 29 лютого 1956 року ухвалили конституцію, яка набула чинності через три тижні, 23 березня. Вона проголосила Пакистан федеративною Ісламською Республікою на чолі з президентом-мусульманином, наділеним церемоніальними функціями, прем'єр-міністром як главою уряду і в основу правовідносин закладала принцип, за яким жоден закон країни не міг суперечити Корану чи Сунні.
Першим президентом Пакистану став її 4-й генерал-губернатор Іскандер Мірза, колишній військовий, що свого часу відзначився жорстоким придушенням протестів у Східному Пакистані. Прагнучи до розширення своїх повноважень, у жовтні 1958 року він підтримав військовий переворот генерала Мухаммеда Айюб Xана, відмінив щойно прийняту конституцію, яку назвав «непридатною» через безліч «небезпечних компромісів» і розпустив парламент. Але у підкилимній боротьбі Мірза програв Айюб Хану, який вже за три тижні змусив першого президента скласти повноваження й емігрувати. Айюб Хан оголосив себе одночасно і президентом і прем'єр-міністром й ініціював складання нової конституції Пакистану. Невдоволений проектом спеціально створеної конституційної комісії, він запропонував власний варіант основного закону країни, що значно розширював президентські повноваження, який і був схвалений у червні 1962 року.
Перший президент Пакистану Іскандер Мірза (1899-1969), 1956 рік © Getty Images
Перший президент Пакистану Іскандер Мірза (1899-1969), 1956 рік © Getty Images
Через важку хворобу в березні 1968 року Аюб Хан втратив політичний контроль над ситуацією і через рік був змушений передати владу генералу Ях'я Хану, який під тиском протестів, невдоволених багаторічним воєнним станом, був змушений погодитись на проведення перших у країні прямих пропорційних загальних виборів. Перемогу на них у Східному Пакистані здобула партія Авамі ліг, котра зажадала закріплення в конституції права Східного Пакистану на повну регіональну автономію. Відмова уряду прийняти ці вимоги викликала гостру політичну кризу, яка в 1971 році переросла у , наймасштабнішу Індо-пакистанську війну, що закінчилась капітуляцією пакистанських військ і проголошенням незалежної держави Народна Республіка Бангладеш.
Поразка Пакистану ще більше поглибила політичну кризу в країні і у 1973 році була прийнята нова, вже третя конституція, яка багато в чому повернулась до основного закону 1956 року і проголоcила Пакистан федеративною парламентською республікою, з прем'єр-міністром як главою уряду і ісламом як державною релігією. Станом на 2015 рік до неї було внесено 21 поправки, які ще більше звузили повноваження президента.
Ганна Дзекан © спеціально для «Цей день в історії», 08 червня 2012, востаннє оновлено 23 березня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Правила життя Пабло Пікассо
Правила життя
Правила життя Пабло Пікассо
Політика
Азія
Новітня історія
Холодна війна

Головні події 23 березня

#ЦейДень
Все про 23 березня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left22 березня
24 березняkeyboard_arrow_right
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward