Підписання політичної частини Угоди про асоціацію
України та ЄС
На тлі внутріполітичної кризи та збройної агресії Росії 21 березня 2014 року Україна підписала політичну частину Угоди про асоціацію з Європейський Союзом. У повному обсязі вона запрацювала лише за три з половиною роки — з 1 вересня 2017 року.
14805
Читати 6 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Угоди про асоціацію є зовнішньополітичним інструментом Європейського Союзу, спрямованим на формування сприятливого політичного, економічного, безпекового міжнародного середовища. Вони підписуються з державами — нечленами ЄС і передбачають проведення комплексу внутрішніх реформ в обмін на політичне зближення з ЄС, отримання преференцій у торгово-економічній сфері, отримання технічної та фінансової допомоги. У випадку європейських країн (починаючи з Греції і закінчуючи постсоціалістичними країнами Центрально-Східної Європи) угоди про асоціацію стали засобом підготовки до вступу в ЄС.

Робота над "Угодою про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони" розпочалася у 2007 році. Вона мала прийти на заміну "Угоди про партнерство та співробітництво" 1994 року. Загалом було проведено 21 раундів переговорів і у грудні 2011 року під час 15-того саміту Україна-ЄС у Києві було проголошено про закінчення переговорів, а у березні 2012 року в Брюсселі текст Угоди був парафований.

Однак через ув'язнення лідера опозиції Юлії Тимошенко, підписання Угоди було відкладено з ініціативи держав-учасниць ЄС. На цьому тлі Росія намагалася залучити Україну до свого геополітичного проекту — Митного союзу (РФ, Білорусь, Казахстан), — який розглядався у Москві як інструмент "збирання пострадянських земель". Україні пропонувалися низка економічних преференцій (зокрема, зниження цін на енергоносії) в обмін на звуження державного суверенітету та відмову від євро-атлантичної інтеграції. Офіційний Київ бажав обмежити співробітництво переважно економічною сферою та пропонував формулу "3+1", що для РФ було неприйнятним.

Влітку 2013 року підхід ЄС до Угоди з Україною змінився — асоціація стала розглядатися як засіб загальмувати авторитарні тенденції режиму Віктора Януковича. З іншого боку, оточення Януковича вважало, що укладання Угоди буде вагомим аргументом на чергових президентських виборах 2015 року. Відповідно, в Україні розпочалася підготовка низки законодавчих актів, які були необхідні для підписання Угоди.

Щоб запобігти підписанню Угоди, Росія розгорнула системний тиск на Україну. Вже з серпня 2013 року були введені митні перепони для українських товарів, значно пожвавились міждержавні контакти — відбувалися численні зустрічі на рівні президентів РФ та України, голів урядів, міністерств, проводилися заходи за участі політичних та бізнес-еліт двох країн. Однак Київ не піддався на вмовляння. Перелом наступив після 9 листопада, коли на черговій зустрічі Януковича та Путіна, останній удався до прямих погроз захоплення української території. Врешті решт, Януковича здався, при цьому за відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС йому були обіцяні знижка на російський газ, пільговий кредит у 15 млрд доларів і поступове зняття торгівельних бар'єрів.

21 листопада Кабінет Міністрів України ухвалив рішення про призупинення підписання Угоди з ЄС й через два дні Віктор Янукович на Вільнюському саміті Східного партнерства заявив про відтермінування її укладання. Фактично це означало переорієнтацію зовнішньополітичного курсу країни на євразійський вектор інтеграції, що викликало масові акції протесту в Україні, відомі як Євромайдан.

З падінням режиму Януковича наприкінці лютого 2014 року новій українській владі було вкрай необхідно продемонструвати виконання ключової вимоги, з якої, власне, й розпочався Євромайдан. Сам факт підписання мав стати визнанням цивілізованими країнами революційних змін в Києві, легітимності нової влади в очах європейського співтовариства, а також підтримки ним України в умовах російських дій, спрямованих на анексію Кримського півострову.

На позачерговому саміті ЄС 6 березня 2014 року, який проходив вже в умовах відкритої російської агресії щодо України, відбулися гострі дискусії з приводу майбутнього підписання Угоди: всупереч раніше зроблених категоричних заяв очільників ЄС про неможливість її розділення на політичну і економічну складові через нібито складність процедури ратифікації в такому форматі, ряд держав виступив за виокремлення з Угоди економічної частини, до якої, власне, й висувалися претензії з боку Росії. Щоб запобігти погіршенню торгово-економічних відносин з Кремлем і "не провокувати Росію", було вирішено підписати спочатку політичну частину, яка носила переважно декларативний характер і визначала рівні та формати політичного діалогу між ЄС та Україною і до якої у Москви формальних претензій не було. Економічна ж частина (розділи про секторальне та фінансове співробітництво, поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі) мала була підписана після президентських виборів в Україні та консультацій з Росією. Крім неї, була відкладена й юридична частина — розділ "юстиція, свобода і безпека".

Процедура підписання Угоди відбулася 21 березня 2014 року на позачерговому саміті Україна-ЄС в Брюсселі, через три дні після приєднання Криму до РФ. З українського боку її підписав прем'єр-міністр Арсеній Яценюк, а з боку Євросоюзу — голова Ради Європи Герман ван Ромпей, президент Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу, а також голови держав та урядів держав — членів ЄС.

До політичної частини увійшли преамбула (до неї не була включена згадка про можливість членства України в ЄС, а лише визнавалися "європейські прагнення України"), стаття 1, розділи І "Загальні принципи", ІІ "Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики" і VII "Інституційні, загальні та прикінцеві положення". Також Україна виступила із заявою щодо зобов'язання ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду шляхом внесення відповідних змін до Конституції (станом на березень 2018 року цього зроблено не було).

Станом на червень 2014 року, коли в Україні був легітимно обраний новий президент Петро Порошенко, а російська збройна агресія проти України стала очевидним фактом, були зняті остаточні перешкоди для підписання економічної та юридичної частини Угоди, що й відбулося 27 червня 2014 році у Брюсселі в ході засідання Ради ЄС (у цей же день подібні угоди підписали Грузія та Молдова). Підписантами стали Герман ван Ромпей, Жозе Мануел Баррозу та Петро Порошенко.

У липні 2014 року пройшли тристоронні консультації України, ЄС та Росії щодо економічних наслідків Угоди, однак вони не принесли позитивних результатів — Москва продовжила наполягати на тому, що зона вільної торгівлі України та ЄС несе загрози російським товаровиробникам. Остання спроба виробити спільний тристоронній документ, який би зняв російські претензії мала місце у грудні 2015 року.

Синхронна ратифікація Угоди Верховною Радою та Європейським парламентом пройшла 16 вересня 2014 року. У вересні почалось і фактичне впровадження основних положень її економічної частини, при чому ЄС почав виконання своїх зобов'язань перед Україною в односторонньому порядку, а зобов'язання України було відтерміновано. Далі розпочалась процедура ратифікації Угоди державами-учасницями ЄС, яка (через особливу позицію Нідерландів) закінчилася лише у червні 2017 року. Таким чином, юридично Угода про асоціацію та зону вільної торгівлі України з ЄС у повному обсязі вступила в силу 1 вересня 2017 року.

Друк 8
Володимир Головко спеціально для © «Цей день в історії», 20 березня 2018. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 21 березня

Кодекс Наполеона

1804
#ЦейДень

Все про 21 березня

Події, факти, персоналії

Помер Володимир Антонович

1908

Радянська Соціалістична Республіка Тавриди

1918

Угорська Радянська Республіка

1919

Бойкот Московської олімпіади

1980