З поглибленням перебудовних процесів дедалі очевиднішим ставав нераціональний характер системи влади в СРСР. Кадровий "застій" у КПРС позначався на радах народних депутатів, що складалися переважно з членів партії. "Гласність" винесла на поверхню непривабливі сторінки минулого Комуністичної партії, що втрачала авторитет, а економічні реформи розбалансували державну економіку. Відцентрові тенденції набирали обертів і засвідчували неспроможність Москви оперативно й раціонально керувати країною. Поява "свіжої крові" у політиці стримувалася 6-ю статтею Конституції СРСР, що гарантувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі, й у лютому 1990 року країною прокотилась хвиля мітингів, що вимагали скасування монополії Компартії на владу.
Офіційно про доцільність запровадження посади Президента СРСР було заявлено 12 лютого 1990 року на Президії Верховної Ради СРСР та утворено комісію для опрацювання відповідних пропозицій. У постанові Верховної Ради СРСР від 27 лютого "Про запровадження посади Президента СРСР і внесення відповідних змін і доповнень в Конституцію (Основний Закон) СРСР" визнано за доцільне заснування посади Президента СРСР, схвалено за основу проект закону та передбачено винесення проекту закону на розгляд позачергового з'їзду народних депутатів СРСР, робота якого почалася 12 березня у Кремлівському палаці з'їздів у Москві. На його порядку денному були питання про підтвердження повноважень новообраних народних депутатів, внесення змін і доповнень до Конституції СРСР та заснування посади Президента СРСР.
14 березня з'їзд ухвалив закон "Про заснування посади Президента СРСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР". Викладена у ньому нова редакція 6-ї статті позбавляла КПРС монополії на владу. Конституція також доповнювалася главою 15-1, що запроваджувала посаду Президента СРСР, — парламентська форма правління в СРСР змінювалася президентською.
Існувало три варіанти процедури обрання Президента: референдум про запровадження посади та обрання усім населенням, перейменуванням посади голови Верховної Ради чи таємним голосуванням на з'їзді. Тривалі строки організації та проведення референдуму, а також побоювання, що Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов, під якого готувалась ця посада, може провалитися, обумовили схвалення саме третього варіанту, який і був зафіксований у законі.
Закон визначав Президента СРСР "главою Радянської держави" та установлював загальні вимоги щодо кандидатів у президенти та умови виборів. Президент, зокрема, виступав гарантом додержання прав і свобод радянських громадян, Конституції і законів СРСР, представляв Верховній Раді кандидатури на посади Голови Ради міністрів СРСР, Генерального прокурора СРСР, підписував закони, мав право вето щодо постанов і розпоряджень уряду.
Конституція надавала Президентові право недоторканості та визначала умови його відставки, що могла відбутися тільки рішенням З'їзду народних депутатів у разі порушення ним Конституції і законів країни. Попри запровадження у Конституції усенародних виборів Президента країни, закон від 14 березня дозволяв обрання першого президента саме з'їздом народних депутатів. Того ж дня пленум ЦК КПРС висунув кандидатом у президенти СРСР від КПРС Михайла Горбачова, який виявився єдиним претендентом.
15 березня відбулося голосування: з 2245 депутатів на з'їзді були присутні 2000 осіб, в урні виявили 1878 бюлетенів, з них було визнано недійсними — 54, "за" було подано 1329 голосів, "проти" — 495. Таким чином, Михайло Горбачов був обраний першим Президентом СРСР і того ж дня склав присягу.
26 грудня 1990 року була запроваджена посада Віце-президента СРСР, на яку було обрано Геннадія Янаєва.
В Україні посада Президента була запроваджена 5 липня 1991 року законом "Про заснування поста президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР". 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням ним було обрано Леоніда Кравчука, який здобув підтримку майже 62% виборців, що взяли участь в голосуванні.
Хоча посада президента задумувалась як засіб посилення вертикалі влади, в умовах наростання економічних проблем, зростання соціальної напруги, посилення відцентрових тенденцій в країні Михайло Горбачов виявився безсилим втримати керованість Радянським Союзом — 19 серпня 1991 року він опинився під домашнім арештом під час заколоту консервативної частини компартійної і радянської верхівки СРСР, згодом не зміг запобігти укладенню Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, що означало припинення існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і 25 грудня 1991 року він склав з себе повноваження глави держави, ставши не лише першим, але й останнім Президентом СРСР.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Кінець однопартійної системи, 1990
• Борис Єльцин — перший президент Росії, 1991
• Серпневий путч, 1991
• Арешт Горбачова у Форосі, 1991
• Леонід Кравчук — перший Президент України, 1991
• Відставка Михайла Горбачова, 1991