Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Убивство Юлія Цезаря
ОсобистостіГанна Дзекан
У березневі іди 44 року до н. е. група прибічників республіки під час засідання сенату убила 56-річного довічного диктатора Юлія Цезаря, який стік кров'ю від завданих кинджалами ран. Його смерть стала приводом до вже третьої громадянської війни, у якій загинуло і більшість змовників і сама республіка. На обкладинці: Вінченцо Камуччіні «Смерть Цезаря», 1804-05 роки © Національна галерея сучасного мистецтва, Рим, Італія
27793
Читати 11 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Остаточно здолавши у березні 45 року до н.е. послідовників Помпея Великого, Юлій Цезар повернувся з Іспанії у Рим на піку слави і військової могутності. Народ і сенат увінчали його небаченими почестями — він отримав титул «Визволителя», уп'яте тріумфально вступив на Капітолій, і право на всіх урочистостях з'являтись в одязі тріумфатора, дні його перемог і день народження у місяць квінтілій, перейменований на його честь у юлій, слід було щороку відзначати як свято, а жерці і весталки мали щоп'ять років молитись за здоров'я Цезаря, чия особа була оголошена священною і недоторканою і чию статую помістили у храмі Юпітера.

Цезар уже майже два десятиліття був великим понтифіком, як цензор мав право визначати склад сенату, як пожиттєвий народний трибун — вносити законопроекти і накладати вето на сенатські декрети. Перший рік свого безпрецедентного по тривалості десятилітнього консулату він розділив з вірним соратником Марком Антонієм, вибори магістратів — з народом, залишивши за собою право призначати половину з них. Втім, вибори дедалі більше ставали формальністю: мало для кого залишилось непоміченим, що влада поступово переходить до секретарів і радників Цезаря, частина з яких, до жаху римської знаті, лише нещодавно отримала громадянство, а дехто ще донедавна був солдатом чи навіть рабом.

Римом ширились чутки, що відразу по завершенні війни проти Парфії Цезар має намір проголосити себе царем, на кшталт грецьких базилевсів, — його профіль вперше в римській історії став карбуватись на монетах, він не вставав, приймаючи сенаторів, його статую з посвятою «Непереможеному богу» помістили в храмі Квіріна, який у римлян асоціювався із легендарним Ромулом, його зі слонової кістки з позолотою зображення під час свят і урочистостей стало з'являтись серед статуй богів, почалось зведення храму Милосердя на його честь, було створено спеціальну колегію жерців його імені і для культу висвячено першого фламіна, яким став Марк Антоній.

Як зазначав його недоброзичливець Цицерон, Цезаря прирівняли до Юпітера і Марса, за життя шануючи як бога.

Така слава лише тішила честолюбство Цезаря — він і сам не втрачав нагоди публічно згадати своє походження від легендарного Енея і його матері Афродіти та родинних зв'язках з Анком Марцієм, четвертим царем стародавнього Риму.

Інтриги додавала присутність в Римі Клеопатри, цариці Єгипетської, чийого сина Цезаріона вважали сином офіційно бездітного Цезаря, і його особлива прихильність до свого внучатого небожа Октавіана, якого він усиновив і активно просував кар'єрними сходами.

Багатьох у Римі дратувало таке небачене шанування Цезаря, декого смішила його звичка носити пурпурову тогу і лавровий вінок «куди і коли завгодно» — поза очі іронізували, що він так прикриває лисину, щоб не зачісувати на неї поріділі пасма з потилиці. Втім Цезар був великодушним і до дрібної помсти авторам епіграм, в'їдливих віршів, а то й відвертих пасквілів не опускався. Він пробачив і багатьох, хто виступав проти нього зі зброєю в руках, як наприклад, Марка Юнія Брута-молодшого чи Гая Кассія Лонгіна, колишніх соратників Помпея, які з волі Цезаря отримали посади преторів. Та й до пам'яті переможеного суперника поставився з належною повагою, наказавши відновити його повалені статуї.

На посилення одноосібної влади Цезаря дехто відповідав ще більшим славослів'ям і неприхованими лестощами — спробами звертатись до нього як до царя чи увінчати його царською діадемою, інші — занепокоєнням за власні привілеї, нерозривно пов'язані з долею Республіки, інститути якої дедалі більше знецінювались.

Улітку 45 року до н. е. проти Цезаря визріла змова, яка десь у жовтні набула рис організованого плану, — було вирішено діяти самим, не залучаючи найманих убивць. В активну фазу вона перейшла у лютому наступного року, коли Цезар прийняв від сенату титул «Батька вітчизни» і став диктатором вчетверте, на цей раз довічно. Її ключовою фігурою став Децим Юній Брут Альбін, легат Цезаря в роки Галльської і Громадянської війн, якому той беззастережно довіряв. Про його мотиви нічого неневідомо достеменно, можна тільки припускати, що посади претора і намісництва у Цизальпійській Галлії Дециму видались замалою винагородою за роки вірної служби, а можливо далася в знаки заздрість до менш заслужених підлеглих Цезаря по війні в Іспанії, яким той всупереч правил дозволив відсвяткувати тріумф, якого фактичний переможець галлів так і не удостоївся, чи до 18-літнього Октавіана, призначеного Цезарем своїм заступником у майбутньому поході проти Парфії.

Згідно із Сенекою, колишні прибічники Цезаря загалом складали більшість серед щонайменше шести десятків змовників, найвідомішими серед яких все ж став його ворог у недавньому минулому Марк Юній Брут. Усупереч популяризованій Шекспіром версії, він не був другом Цезаря, який ставився до Брута доволі прихильно завдяки його матері Сервілії-старшій, своїй колишній багатолітній коханці. Більше того, всупереч порадам Цезаря та й загалом римським традиціям, всередині 45 року до н. е. Брут розлучився, щоб взяти за дружину свою двоюрідну сестру Порцію, доньку Катона-старшого, лідера консервативної частини сенату, який відчайдушно опонувала Цезарю. Що виділяло Брута з числа змовників, так це його далекий пращур Луцій Юній Брут, засновник Римської республіки, який кілька століть перед тим повалив останнього римського царя Тарквінія Гордого.

Завдяки участі відомих полководців Гая Требонія, Кассія Лонгіна і Децима Альбіна змова була організована з належною військовим точністю. В якості зброї було вибрано кинджал пугіон, а не меч, надто великий, щоб його непомітно носити під одягом і орудувати ним серед натовпу. У маєтку Помпея, де мало відбутись засідання сенату, спеціально влаштували святкування з нагоди березневих ід, що дало привід розмістити поблизу вірний загін гладіаторів. Утім, останнє було зайвим: повернувшись до цивільного життя, Цезар відмовився від охорони, прагнучи здаватись доступним і безстрашним.

Найскладнішим того дня, 15 березня 44 року до н. е., виявилось змусити Цезаря узагалі прийти до сенату — з огляду на погані знамення жерців і передчуття дружини він, пославшись на здоров'я, наміру залишати дім не мав. Умовити його вдалось вірному Дециму Альбіну, який просив не зважати на «фантазії жінки і нерозумнх чоловіків» і не загострювати й без того непрості стосунки з опозицією. Зрештою Цезар таки погодився піти до сенату, щоб особисто повідомити про перенесення засідання на більш сприятливий час. Консула Марка Антонія, який теж прийшов до сенату, запідозривши щось недобре, навмисно відволік розмовою Гай Требоній, зупинивши біля входу до маєтку Помпея.

При появі Цезаря сенатори в знак поваги підвелись. Змовники розділились на дві групи — одна стала позаду його крісла, інша рушила до нього просити разом з Туллієм Цимбром за його вигнаного брата. Сівши у крісло, Цезар відхилив їх прохання, а коли сенатори почали підступати ще ближче, висловив невдоволення їх поведінкою. Несподівано Цимбр ухопився обома руками за тогу Цезаря і почав стягувати її з нього. Це було умовним сигналом — Публій Сервілій Каска, що стояв позаду крісла, завдав Цезарю першого удару. Він прийшовся чи то в шию чи в плече і виявився неприцільним — Цезар схопився з крісла, перехопив руку нападника, що збирався ударити вдруге, й навіть зумів стилусом проткнути йому долоню. Але на нього тут же з кинжалами накинулись інші змовники.

Вражені побаченим, непосвячені у змову сенатори застигли на місці. На допомогу Цезарю кинулись лише Луцій Марцій Цензорін і Гай Кальвізій Сабін, але не змогли підступитись: натовп уже добивав Цезаря, що упав на підлогу й закривався від нападників тогою. Загалом йому завдали 23 кинджальні рани, жодна з них не була смертельною — Цезар помер від втрати крові, за іронією долі, під статуєю переможеного ним Помпея Великого. Ніхто не прийшов йому на допомогу — непричетні до змови сенатори розбіглись, втрутитись не зважився і Марк Антоній, зрозумівши, що сталось непоправне.

Брут з супутниками кинувся до Капітолію, щоб сповістити: «Люди Риму, ми знову вільні!».

Бездиханне тіло Цезаря пролежало на підлозі сенату кілька годин, перш ніж раби прибрали його і на підстилці віднесли додому.

Наступного дня сенат постановив надати Цезарю належні почесті і не зважився навіть підняти питання про відміну жодного з його розпоряджень. Марк Антоній, який ще місяць перед тим норовив одягнути на Цезаря царську діадему, закликав сенат пробачити вбивць, сподіваючись примирити протиборчі табори. Однак «люди Риму» не підтримали вбивць популярного серед нижчих класів Цезаря: вихопивши головешки з вогнища, на якому на римському форумі кремували останнього римського диктатора, вони кинулись на пошуки змовників, нікого, правда, не знайшли, але спалили їх будинки.

Втеча вбивць Цезаря з Риму стала фактичним початком чергової, вже третьої, громадянської війни, у якій загинули і прихильники республіки і сама республіка, а на вершині влади утвердився Октавіан, який успадкував обожнене ім'я свого усиновителя і його чималі статки, здолав самовпевненого Марка Антонія й через півтора десятиліття став «першим серед рівних» у Римській імперії.

Друк 3
Ганна Дзекан спеціально для © «Цей день в історії», 7 травня 2012, востаннє оновлено 26 січня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Перша черга ДніпроГЕС
Архітектура і будівництво
Перша черга ДніпроГЕС