На початку жовтня 1952 року в Москві відбувся XIX з'їзд ВКП(б), перше за попередні 13 років вище зібрання більшовиків (якщо не рахувати XVIII всесоюзну конференцію початку 1941 року). Коротким вступним словом його відкрив свого часу всесильний В'ячеслав Молотов, якого кілька років як зняли з усіх відповідальних посад за надмірну прихильність до ідеї створеня Ізраїлю, що обернулось геополітичним провалом. На цьому роль партійців ще ленінського призову і закінчилась: запланована доповідь Лазара Кагановича не увійшла до порядку денного з'їзду, серед основних доповідачів якого були сталінські висуванці секретар ЦК Георгій Маленков, голова спеціального комітету з використання атомної енергії Лаврентій Берія (обидва заступники Сталіна в уряді) і перший секретар Московського обкому Микита Хрущов.
Йосиф Сталін на з'їзді виступив лише з короткою завершальною промовою, зверненою головним чином до присутніх представників зарубіжних компартій. Більш ґрунтовну і, як виявилось, свою останню публічну доповідь він зробив 16 жовтня на закритому пленумі ЦК партії, перейменованої у КПРС. Головним її лейтмотивом стала вимога омолодження керівних органів партії і уряду: «Ми, старі, всі перемремо, і слід подумати кому, в чиї руки вручимо естафету нашої великої справи». Власне, з цією метою замість ліквідованого з'їздом політбюро було створено чисельно у понад двічі більшу президію ЦК КПРС, а Маленков, Хрущов і Берія разом зі ще одним висуванцем останніх років Миколою Булганіним, що обіймав тоді посаду 1-го заступника голови Ради міністрів СРСР, увійшли до позастатутного партійного бюро з дев'яти чоловік, створеного за пропозицією Сталіна «для оперативного вирішення питань», і до його ще вужчого кола — т. зв. «керівної п'ятірки».
За свідченням учасників пленуму (його матеріали не збереглись) сам Сталін картинно відмовлявся від переобрання до секретаріату ЦК і просив увільнити його від обов'язків глави уряду, але під гучні аплодисменти дав себе умовити і, зрештою, погодився стати «звичайним» секретарем — посаду генерального секретаря скасували.
Після з'їзду справи пішли звичним чином. Сталін прийняв китайську делегацію, щоденно вникав у деталі розслідування змови «лікарів-отруйників», що начебто на догоду сіоністам мали намір знищити радянське і партійне керівництво СРСР. До числа заарештованих в числі перших потрапив і особистий терапевт Сталіна академік Володимир Виноградов, який ще влітку після обслідування вождя радив йому більше відпочивати. Поганий загальний стан здоров'я Сталіна відмітила і його донька Світлана Аллілуєва, яка 21 грудня провідала батька на його 73-й день народження, — він кинув палити через болі в легенях і утруднене дихання, був незвично червоним з обличчя, надто повільно говорив.
Проте лікуватись Сталін не поспішав — у середині січня 1953 року «справа убивць у білих халатах» саме вийшла на фінішну пряму, перетворившись у пресі на неприховану антисемітську кампанію. Перед міністерством держбезпеки ним була поставлена задача перекваліфікувати шкідництво у шпигунську змову в інтересах США, що все більше нагадувало «справу Сланського» у Чехословаччині, де за військову допомогу Ізраїлю в обхід ембарго, а формально — за «троцкістсько-сіоністсько-тітоїстську змову», було повішено 11 високопоставлених діячів компартії, здебільшого євреїв.
На середину березня очікувалось і завершення т. зв. «менгрельської справи», що стосувалась грузинських сепаратистів. Вони обидві були доручені Семену Ігнатьєву, який лише попереднього року став т.в.о. начальника Управління охорони МДБ СРСР і по сумісництву міністром Держбезпеки та комендантом Кремля, й особисто доповідав Сталіну і отримував від нього інструкції: гучні публічні судові процеси на кшталт призабутих із 1930-х років з публічним визнанням вини і каяттям давали можливість реорганізувати весь вищий апарат влади й доля будь-кого, у тому числі і членів «молодої команди», в період майбутньої трансформації залишалась непевною.
Остання згадка в пресі про Йосифа Сталіна як державного діяча датується 17 лютого — того дня на підмосковній дачі, відомій як «Ближня» чи «Кунцевська», він прийняв посла Індії Крішна Менона. Більше Сталін її не залишав, у Кремль не їздив. На дачі зустрічалась і «керівна п'ятірка», востаннє — у суботу 28 лютого, коли пізня вечеря затягнулась до п'ятої ранку. За спогадами Хрущова, Сталін багато випив, був у хорошому настрої. Всі чекали його запрошення і наступного дня, десь близько обіду, як це бувало зазвичай. Однак пізно ввечері 1 березня спочатку Ігнатьєву, а за його наказом пізніше і Маленкову, подзвонив старший з офіцерів безпеки, який того дня чергував на Кунцевській дачі, з тривожним повідомленням: Сталіна, який цілий день не давав про себе знати, зважились потурбувати лише близько 23-ї, і виявили безпомічним на підлозі однієї з їдалень. Маленков сповістив новину Берії (який передзвонив на дачу і категорично заборонив охороні повідомляти про це ще когось) і Хрущову, той — Булганіну.
Так ситуація виглядає згідно офіційної і не безспірної версії: нема жодних достовірних даних про хронологію подій того дня. Однак дослідники, які намагались її відтворити за побічними свідченнями, сходяться на думці про малоімовірність того, щоб за усталеною практикою побуту Сталіна, який зазвичай просинався до полудня, ніхто з його особистої обслуги не занепокоївся його бездіяльністю, не чекаючи пізнього ввечера. Тим більше, що датчиками руху, дані з яких виводились в кімнату охорони, були обладнані всі приміщення кунцевської дачі, включно з туалетом, де були також вставлені й апарати телефонного спецзв'язку, яким, на диво, того дня ніхто з четвірки начебто не скористався і вождю не подзвонив. Напевно спонтанно виникла змова: Сталін був небезпечний усім, одним — живим, іншим — мертвим, єдності не було і серед його «молодої команди», й узгодження спільноїї позиції та втягнутого у події Ігнатьєва зайняло чимало часу.
Охорона виявила Сталіна у піжамі, він обмочився, пролежав на підлозі кілька годин. Очі були широко відкриті, на питання відповідав нечленороздільно, весь трусився від ознобу. Його переодягнули, перенесли на диван, накрили пледом. Близько 1-ї ночі 2 березня на дачу приїхали Маленков і Берія. Імовірно рішення ними уже було прийняте, бо, вийшовши з кімнати Сталіна, вони дорікнули охороні безпідставно піднятою панікою, повідомили, що вождь спить і наказали його не турбувати. Згодом приїхали Хрущов з Булганіним, але на територію дачі заходити не стали — як згодом Хрущов пояснював це у мемуарах, зі слів охорони вони вирішили, що мова йде про побутову прикрість, здоров'ю Сталіна ніщо не загрожує, і вони повернулись до своїх справ.
Ближче до ранку, десь о 7-й, начальник охорони дачі знову передзвонив Маленкову, висловивши занепокоєння відсутністю лікарів: «товаришу Сталіну напевно потрібна їх допомога». Маленков знову обдзвонив ближнє коло посвячених, запропонувавши усім зустрітись разом.
Тим часом викликані Маленковим лікарі на чолі з головним терапевтом Міністерства здоров'я Павлом Лукомським, які близько 9-ї ранку приїхали в Кунцево, швидко і без розбіжностей діагностували у Сталіна масивний крововилив у ліву півкулю мозку у результаті гіпертонії і атеросклерозу судин: він не міг говорити, частково діяла лише ліва рука, навіть у лежачому положенні тиск був 220/110. Для лікарів придумали легенду: ще о 3 ночі черговий офіцер бачив Сталіна за столом, той часто відпочивав прямо у кабінеті, не гасячи світло.
Об 11-й ранку 2 березня в кремлівському кабінеті Сталіна зібралось т. зв. «бюро президії», яке за чотири місяці скликалось лише двічі, та й то у неповному складі. Були присутні також опальні В'ячеслав Молотов і Анастас Мікоян. Протоколів не велось, головуючого не було. Двадцятихвилинне засідання, як припускається, обмежилось постановкою головного завдання — встановлення контролю над партією і ліквідація створеної на XIX з'їзді президії КПРС. Рішення було прийняте лише ввечері, коли лікарі повідомили, що врятувати Сталіна не вдасться: щоб уникнути зайвих пояснень з приводу майбутніх пертурбацій в уряді і партії, зійшлись на необхідності скликати спільне засідання ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і президії Верховної ради СРСР.
Вранці 3 березня зібраний на вимогу Маленкова розширений консиліум лікарів підтвердив прогноз попереднього дня: одужання виключене, смерть Сталіна неминуча протягом найближчих днів, навіть не тижнів.
Розширене засідання партійного, урядового і радянського керівництва за участі десь трьох сотень людей розпочалось ввечері 5 березня 1953 року. Мало хто знав напевне порядок денний, ще менше — що Сталін знаходиться на дачі, а не поруч у своїй кремлівській квартирі, як про це повідомлялось у першому бюлетні про його стан здоров'я. Рівно о 20-й у зал увійшло не 25 чоловік, обраних на з'їзді у президію партії, а тільки члени сталінської «дев'ятки», з якими були також Молотов і Мікоян. Діяли вони рішуче і категорично — обов'язкові до виконання усіма інстанціями країни рішення було прийнято за 40 хвилин під головуванням Хрущова, який серед четвірки вважався відповідальним за партійно-організаційну роботу.
Після короткого виступу міністра охорони здоров'я Андрія Третякова з інформацією про стан здоров'я Сталіна слово взяв Маленков. Він закликав присутніх «згуртуватись довкола керівництва» і за пропозицією Берії практично зразу був затверджений новим главою уряду — питання не обговорювалось і навіть не голосувалось, схвальних вигуків з місця виявилось достатньо.
Вже у новому статусі Маленков взяв слово удруге і запропонував програму масштабної реорганізації з 17 пунктів, серед них і неочікуване для багатьох присутніх скорочення президії ЦК КПРС з 36 до 11 членів.
Як було прийнято у ті часи, список склали не по алфавіту, а по рангу — Хрущов з Булганіним йшли шостим і сьомим номером, після Маленкова, Берії, Молотова і Ворошилова. Першим значився Сталін, який помер через годину і 10 хвилин після закінчення засідання. Найближчі його соратники ще встигли прибути у Кунцево, однак у кімнату Сталіна зайшли тільки після констатації лікарями його смерті о 21-50, постояли зо десять хвилин мовчки і повернулись у Кремль вирішувати нагальні питання, у тому числі й з організації похорон Сталіна, відповідальність за проведення яких було покладено на Хрущова.
Країні про смерть вождя, що одноосібно правив нею майже три десятиліття, повідомили наступного дня о 6-й ранку. Того ж 6 березня його тіло було виставлене в Колонному залі Дому союзів, куди за три дні попрощатись зі Сталіним, за оцінками, прийшло зо два мільйони чоловік.
У понеділок 9 березня Сталіна урочисто поховали поруч з Володимиром Леніним у мавзолеї на Красній площі в Москві. На траурному мітингу, що транслювався по всесоюзному радіо, виступили Хрущов, Маленков, Берія і відновлений на посаді міністра закордонних справ Молотов, чия дружина четвертий рік відбувала покарання за «злочинний зв'язок з єврейськими націоналістами». Рівно ополудні церемонію завершили артилерійський салют з 21 гармати і п'ятихвилинне мовчання по всій країні.
Бажаючих потрапити на Красну площу того дня було настільки багато, що у тисняві на підступах до неї загинуло кількасот чоловік, можливо кілька тисяч — свідчення очевидців дуже різняться, а жодного офіційного розслідування з цього приводу не проводилось.
15 березня відбувся ще один перерозподіл владних повноважень: Булганін став міністром оборони, Берія — очолив об'єднане міністерство внутрішніх справ та державної безпеки, Маленков залишив посаду секретаря ЦК КПРС. На той час уже не йшло жодної мови ні про «вбивць у білих халатах», ні про «космополітів», ні про «менгрелів-сепаратистів». А головний фальсифікатор усіх цих справ Семен Ігнатьєв ще 5 березня пішов на підвищення, зусиллями Маленкова ставши секретарем ЦК КПРС, попри скорочення їх кількості удвічі.
29 березня була оголошена перша велика, т. зв. Беріївська, амністія, яка торкнулась десь понад мільйона ув'язнених терміном до 5 років.
Що було потім
Колективно управляти країною не вийшло. Активна реформаторська діяльність Берії сприяла росту його популярності, а володіння ним інформацією про причетність Маленкова і Хрущова до репресій робило його украй небезпечним. Поштовхом до чергового етапу боротьби за владу стало порушення Берією у перших числах квітня питання про арешт Ігнатьєва. Маленков і Хрущов консолідували зусилля для усунення конкурента: 26 червня 1953 року Берія був заарештований, звинувачений у змові з метою захоплення влади і 23 грудня розстріляний.
Через два роки Хрущов усунув і Маленкова, пониженого до заступника глави уряду. Натомість його протеже Ігнатьєв був обраний делегатом ХХ з'їзду КПРС і допомагав Хрущову, на той час уже одноосібному керівнику КПРС у статусі її першого секретаря, в підготовці його знаменитої «секретної доповіді» на XX з'їзді КПРС про культ особи Сталіна, в якій сам постав його жертвою.
У 1957 році Маленков разом із Булганіним, Молотовим, Кагановичем і ще трьома давніми соратниками зі сталінських часів здійснив невдалу спробу позбавити Хрущова влади. Маленков виключили з КПРС і призначили директором електростанції в Сибіру. Булганін втратив пост глави уряду, який зайняв сам Хрущов, був позбавлений звання маршала і відправлений у фактичне заслання в Ставрополь на посаду голови провінційного раднаргоспу.
У 1961 році за «серйозні порушення Сталіним ленінських заповітів, зловживання владою, масові репресії проти чесних радянських людей та інші дії в період культу особи» його тіло було видалене з мавзолею і перепоховане під Кремлівською стіною. На цей час десталінізація в країні почала поступово згортатись і повністю припинилась після усунення Хрущова змовниками на чолі з Леонідом Брежнєвим в жовтні 1964 року.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Смерть Леніна, 1924
• Початок Великого терору, 1937
• Карл Юнг «Діагностуючи диктаторів»
• Убивство Лева Троцького, 1940
• Правила життя Йосифа Сталіна
• Арешт Лаврентія Берії, 1953
• Винесення тіла Сталіна з мавзолею, 1961
• Смерть Микити Хрущова, 1971