По смерті пророка Мухаммеда створена ним держава перебувала під управлінням його намісників, халіфів, що мали статус духовних лідерів усіх мусульман, хранителів і провідників божественних законів на землі. У часи т. зв. Праведного халіфату посада правителя була вибірною, однак вже за чверть століття, коли мусульманські завоювання охопили гіганські території, халіф у Медині втратив вплив на периферійні території і в результаті громадянської війни, відомої як Перша фітна, у 661 році владу в халіфаті захопив Муавія ібн Абу Суфьян, завойовник і намісник Сирії. Він переніс солицю держави у Дамаск, заснувавши Омейядську династію халіфів, що розкололо іслам на шиїтів, сунітів і хариджитів через сповідування різних принципів спадкування релігійної й світської влади.
Дамаскський халіфат проіснував до середини VIII століття, коли Омейяди були повалені в результаті повстання Аббасидів, нащадків пророка Мухамеда, що правили у Середній Азії. Третя фітна прискорила розпад колись єдиної Арабської держави, що привело до перетворення ісламу з суто арабської на інтернаціональну релігію й появи в Азії, Африці та Європі кількох халіфатів, правителі яких дотримувались різних релігійних поглядів. Після падіння Аббасидського халіфату під натиском полчищ монгольського полководця-чингизіда Хулагу і страти у 1258 році останнього багдадського халіфа Аль-Мустасіма Біллаха, сюзеренітет Аббасидів був формально визнаний мамелюкським Єгиптом, де каїрські халіфи узаконювали правління місцевих султанів.
У 1517 році Єгипет був завойований Османською імперією. Узятий у полон халіф Аль-Мутаваккіль III був перевезений у Константинополь, де офіційно передав Селіму I і свій титул і атрибути своєї влади — меч та мантію пророка Мухаммеда. З тих пір титул халіфа був знову поєднаний з титулом султана і протягом чотирьох століть передавався у спадок правителями імперії. Її поразка у Першій світовій війні привела до широкомасштабної інтервенції й у ході війни проти розчленування країни ведучу роль у Туреччині отримали колишні османські збройні формування під керівництвом генерала Мустафи Кемаль-паші. Вони відмовились підпорядковуватись султанському уряду в Константинополі, що вимушено діяв у руслі політики країн-переможців з Антанти, й керувались створеними у квітні 1920 року в Ангорі (нині — Анкара) Великими національними зборами (ВНЗ), які суміщали законодавчу, виконавчу і судову владу.
Війська Мустафи Кемаля завдали поразки Вірменії, Франції, Італії та Греції, і 1 листопада 1922 року, того ж дня, коли вони увійшли в Константинополь, ВНЗ прийняли рішення про ліквідацію султанату як державного устрою Османської імперії при збереженні халіфату, який мав очолити гідний з моральної точки зору представник правлячої династії. 17 листопада позбавлений влади 36-й і останній османський султан Мехмед VI на борту британського лінкора «Малайя» залишив Константинополь, і через два дні рішенням 148 зі 162 депутатів ВНЗ (дев'ятеро утрималось) новим халіфом був обраний двоюрідний брат султана Абдул-Меджид II. 24 листопада у мечеті палацу Топкапи він приніс присягу, вперше виголосивши її турецькою, а не арабською мовою.
Турецька війна за незалежність наближалась до переможного завершення. Після тривалих переговорів 24 липня 1923 року Великобританія, Франція, Італія, Японія, Греція, Румунія, Королівство сербів, хорватів і словенців і Туреччина підписали Лозаннський мирний договір, який юридично оформив розпад Османської імперії, встановивши нові кордони Туреччини в її сучасних межах. Очолювана генералом Мустафою Кемалем держава бачилась йому світською європеїзованою країною і після проголошення 29 жовтня 1923 року республіки потреба у халіфаті, як теократичній інституції, відпала. 3 березня 1924 року переважною більшістю голосів (157 зі 158) парламент Туреччини прийняв закон про ліквідацію халіфату і негайне вислання з країни усіх прямих нащадків Османської династії. Абдул-Меджид II був повідомлений про прийняте рішення увечері того ж дня і о 5-й ранку разом з сином, дочкою, двома дружинами, особистим секретарем, лікарем і домашнім вчителем під наглядом поліції був посаджений у поїзд до Швейцарії, де в готелі на березі озера Леман їм державним коштом було орендоване житло. 11 березня у Монтрьо Абдул-Меджид II зробив публічну заяву про невизнання рішення ВНЗ, проте міжнародної політичної підтримки не знайшов.
У жовтні 1924 року Абдул-Меджид II з родиною переїхав до Франції, де проживав спочатку у Ніцці, а згодом у Парижі коштом нізама (князя) Хайдарабада Асафа Джаха VII, з яким породичався через одруження дітей. Він геть відійшов від політики, присвячуючи свій час музиці і живопису, якими займався протягом усього свого життя. Помер останній халіф від сердечного удару у Парижі у своєму домі на вулиці Суше 23 вересня 1944 року, у день, коли почалась американська операція зі звільнення французької столиці від німецької окупації. Влада Туреччини відмовила у передсмертному проханні Абдул-Меджида II поховати його у Стамбулі і його тіло було віддано землі на цвитарі Великої паризької мечеті.
30 березня 1954 року з дозволу короля Сауда ібн Абдель Азіза останки останнього халіфа були перепоховані на цвитарі аль-Бакі у Медині, де покоїться багато родичів і сподвижників пророка Мухаммеда.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Арабський халіфат Омейядів, 661
• Аббасидська революція, 750
• Мамлюкський султанат, 1250
• Зародження Османської імперії, 1299
• Війна за незалежність Туреччини, 1919
• Турецька республіка, 1923