У 1917-18 роках всі території, де українці були в більшості, стали основою для творення модерної української державності. Не стала винятком і Кубань. Головною її специфікою була наявність козацького стану, який домінував і за своїми економічними привілеями (вся земля належала Кубанському Козацькому Війську) і за своєю структурною, корпоративною ментальністю. Значна частина еліти кубанського війська зберігала пам'ять про українське походження більшості кубанців, була інтегрована в загальноукраїнський простір та мала великий досвід співпраці в українському національно-визвольному русі.
На відміну від сусіднього Війська Донського, на Кубані державотворення пішло демократичним шляхом: весною 1917 року на зборах козацтва в Катеринодарі (нині Краснодар, РФ) була створена Військова Рада, що згодом поповнилась представниками т. зв. «іногородніх» – тих, хто не належав до козацького стану, та горцями. Вона заснувала пост виборного військового отамана, на який був обраний генерал Олександр Філімонов, зі свого складу виділила постійно діючу Законодавчу Раду, що у складі 46 козаків, 46 іногородніх і 8 горців на чолі з Миколою Рябоволом на початку 1918 року зібралась на своє перше засідання.
25 (12) січня було утворено Кубанський крайовий уряд у складі 5 козаків, 5 іногородніх і 1 горця, який очолив Лука Бич, у минулому міський голова Баку. Його першими документами стали постанови про Кубанські Установчі Збори, 8-годинний робочий день і утворення земельних комітетів, що мали розв'язати земельні непорозуміння між козаками та іногородніми. Одна з постанов кубанського уряду передбачала поступовий перехід на українську мову викладання в навчальних закладах.
Завдяки можливості для плідної співпраці напружені стосунки між козаками та іногородніми почали поступово вгамовуватись. Насамперед, на компроміс йшли представники «корінних» іногородніх (на грудневому 1917 року засіданні Кубанської Ради ценз осілості для іногородніх був збільшений до двох років), які не менше козаків остерігались, що наплив «нових іногородніх» може створити для них небажану конкуренцію. Для обох станів спільну небезпеку становили і озброєні юрби солдат Кавказького фронту, які після укладення Ерзінджанського перемир'я між т. зв. Закавказьким комісаріатом і Османською імперією грабували населення Краю, вбивали старшин та представників «буржуазії».
Загострення ситуації прискорило державотворчі процеси. 1 березня (16 лютого) 1918 року рішенням Законодавчої Ради Кубанський Край був проголошений Самостійною Кубанською Народною Республікою.
Однак творення кубанських військових частин, які мали формуватись за взірцем кошів українського Вільного козацтва і, певною мірою, як частина загального вільнокозацького руху, почалось лише в лютому, втримати пробільшовицьки налаштованих демобілізованих солдатів, які ешелонами прибували з Кавказького фронту, наявними силами не вдалось. Кубань все більше занурювалась у хаос громадянської війни, і вже за тиждень Законодавча Рада і уряд були змушені залишити Катеринодар.
13 березня (28 лютого) кубанську столицю залишили останні військові підрозділи Кубанської ради, і наступного дня Катеринодар без бою зайняли загони Червоної армії.
24 (11) березня після важкого бою поблизу черкеського аулу Шенджий, кубанці дізнались про наближення Добровольчої Армії, яка відступала з-під Ростова. Їх майже випадкова зустріч врятувала обидві сили від знищення більшовиками: 30 (17) березня під обстрілом ворожої артилерії у станиці Мечетинській (нині Зерноградського району Ростовської області РФ) між представниками Добровольчої армії та Кубанського Краю був укладений договір, фактично – тимчасовий військово-політичний союз, завдяки якому кубанці отримали фахових військових, добровольці – великі військові резерви і тилову базу. Їх спільні бойові дії дали можливість вже у серпні вибити більшовиків з Краснодару, де була ліквідована Північно-Кавказька Радянська Республіка. Проте різне бачення перспектив Краю досить швидко переросло у відкритий конфлікт, який почався ще у червні, коли керівництвом Добровольчої армії були блоковані спроби Миколи Рябовола домогтись дієвої підтримки з боку гетьмана Скоропадського.
Попри активну агітацію проти нього, Рябоволу все ж вдалось очолити новообрану Надзвичайну крайову раду, яка 18 (5) грудня 1918 року прийняла першу конституцію Кубанської республіки. У її преамбулі зазначалось: «Кубанське козацтво, горці та корінні мешканці сіл і міст Кубанського Краю, винесли з випробувань революції устої порядку та народоправства, стоять перед необхідністю облаштування рідного Краю власними зусиллями. Відсутність державної єдності та загальноросійської влади, анархія, що продовжується в центрі Росії і затягування боротьби з нею, владно диктують населенню Кубані необхідність самостійно зміцнити державність в межах Краю. [...] Зараз Кубанський Край, стоячи на шляху державного будівництва, зберігає за собою всю повноту державної влади в межах Краю і керується органами, поставленими його населенням, згідно цього Положення».
У лютому 1919 року Кубанська Рада прихильно поставилась до ініціативи отамана Області війська Донського Петра Краснова створити федеративний Доно-Кавказький Союз, який мав стати суверенною державою. Однак проект втілити так і не вдалось, передусім через спротив Добровольчої армії Півдня Росії Антона Денікіна, що стояла на позиції унітарності колишніх володінь Російської імперії. Конференцію з питання об'єднання Дону і Кубані кілька разів переносили, а коли вона 27 (14) червня 1919 року все ж зібралась у Ростові, по закінченні першого дня її роботи Миколу Рябовола було вбито.
Спробу делегації Кубані, очолюваної Лукою Бичем, на Паризькій мирній конференції домогтись від країн Антанти військової підтримки і визнання цілковитої незалежності, та укладення договору з Республікою Горців Північного Кавказу Денікіним були розцінені як зрада. За його розпорядженням у кінці жовтня Кубанський край оголосили тиловим районом Добровольчої армії і на початку листопада пройшли арешти найактивніших чільних прихильників кубанської автономії. 7 листопада 1919 року у Катеринодарі повісили першого з них – міністра внутрішніх справ Олексія Калабухова, який брав участь у переговорах в Парижі.
Утім, ліквідувати Кубанську Республіку не вдалося – її державні установи діяли до березня 1920 року, коли Північний Кавказ захопили більшовики, й останній наказний отаман Кубанського Краю Василь Іванис із кубанськими урядовцями були змушені емігрувати. Більшість з них, включаючи Луку Бича, осіла в Чехословаччині, де продовжила роботу по збереженню традицій кубанської державності.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН