Віра Левченко народилась 5 серпня 1895 року у Полтаві в родині викладача словесності Василя Андрійовича і його дружини Катерини Сергіївни, в дівоцтві Слєпцової. Батьки навчались, познайомились і одружились у Москві, куди й повернулись у 1897 році, поселившись в овдовілої тещі глави сімейства. Тут восьмилітня Віра почала навчання у приватній гімназії, через рік вступила до балетного училища Большого театру, яке була змушена досить швидко покинути, — родина вважала таке захоплення легковажним. Того ж, 1905 року, від холери помер її батько, матір також часто хворіла і на Віру лягла турбота за її двох молодших сестер — на рік молодшу Надію і щойно народжену Софію.
Мрії про сцену Віру не полишали: вона займалась фортепіано і співом, відвідувала гурток молодих артистів Московського художнього театру, де навчалась акторській грі, читала вірші на гімназичних вечорах, брала участь в любительських спектаклях.
У 1910 році на балу з нагоди закінчення гімназії Віра познайомилась з молодими юристом, любителем автоперегонів і видавцем спортивної газети Володимиром Холодним, з яким, попри заперечення обох родин, невдовзі одружилась. У 1911 році у них народилась донька Євгенія, через рік — Нонна. Родина жила на високі адвокатські гонорари чоловіка, винаймала семикімнатну квартиру в центрі Москви, не цуралась богемних розваг, часто відвідуючи модний артистичний клуб «Алатр» в Саймонівському проїзді, де збирались поети, письменники, журналісти, музиканти і співаки. Тут зійшла зірка киянина Олександра Вертинського, за твердженням котрого саме йому Віра Холодна завдячувала дебютом в кіно, відносно новому для Росії мистецтву, в якому її кумиром була датчанка Аста Нільсен.
Крім давнього прагнення до творчої самореалізації, на рішення Холодної стати актрисою вплинула і матеріальна скрута — з початком Першої світової війни чоловіка, військового інженера, мобілізували до армії, сім'я потребувала грошей, і восени 1914 року Віра з другої спроби була затверджена на епізодичну роль у стрічці «Анна Кареніна», у якій двічі з'являлась у кадрі і навіть не була згадана в титрах. Дебют був невдалим, після оцінки режисера Володимира Ґардіна «у неї нічого не вийде» Холодну відмовились включити до постійної трупи студії.
У кіно Віра повернулась влітку наступного року, коли у клубі «Алатр» познайомилась з популярним режисером Євгенієм Бауером. Вражений її «неповторною жіночністю» і «прихованим артистизмом», які він, як згадував згодом, роздивився «крізь скутість і сором'язливість», Бауер зумів переконати власника кіноательє Алєксандра Ханжонкова доручити людині без жодного досвіду головну роль у стрічці «Пісня переможної любові». Фільм, прем'єра якого відбулась 22 серпня 1915 року, зробив Віру Холодну знаменитою. Критика відмічала її «вроджений артистизм» і уміння «без шаржування, правдиво і талановито» передавати «контрасти почуттів».
Попри успіх, у серпні, щойно дізнавшись про важке поранення чоловіка, Віра поїхала у Варшаву, де місяць виходжувала поручика Холодного у госпіталі. Повернувшись у Москву, вона знялась у мелодрамі «Діти віку», яка вийшла на екрани 3 жовтня, а загалом за рік — у 13 фільмах, серед них — у феноменально популярній стрічці «Життя за життя», яка стала її другим гучним успіхом.
З легкої руки Вертинського за Вірою Холодною закріпився титул «королеви екрану», вона стала однією з найоплачуваніших актрис, фільми з її участю користувались шаленим успіхом, б'ючи рекорди відвідуваності й касових зборів навіть у буремну осінь 1917 року.
У липні 1918 року на екрани вийшов останній фільм за участю Віри Холодної — мелодрама «Жінка, яка винайшла кохання». У цей час вона зі старшою донькою Євгенією і сестрою Софією разом з кіногрупою режисера Петра Чардиніна перебувала в Одесі, де проходили натурні зйомки стрічки «Княжна Тараканова». У Москві залишились чоловік, сестра Надія і донька Нонна. Через військові перипетії на півдні України вчасно виїхати з міста не вдалось. У грудні на зміну німецьким військам в Одесу прибули французькі, що жодним чином не позначилось на бурхливому світському житті Віри Холодної — вона виступала з приватними спектаклями, давала благодійні і комерційні концерти, з якими виїжджала і в розташування Добровольчої армії Антона Денікіна. У місті з незмінними аншлагами йшли її останні фільми.
У лютому 1919 року Віра Холодна захворіла — вертаючись зі спектаклю, вона втратила свідомість і впала на вулиці у сніг. Лікарі діагностували «іспанку», важку форму грипу, від якого через дев'ять днів, о пів на восьму вечора 16 (3) лютого Віра Холодна померла. Посмертний розтин робити не стали, що дало привід для численних чуток і конспірологічних теорій, тіло забальзамували й після відспівування у Спасо-Преображенському кафедральному соборі, Віру Холодну поховали у дзвінниці на Першому християнському кладовищі Одеси, щоб за першої ж нагоди перевезти до Москви.
Через три дні на екрани кінотеатрів Одеси вийшла кінохроніка «Похорон Віри Холодної», остання стрічка за її участі.
Чоловік Віри Холодної Володимир пережив дружину на кілька місяців: невдовзі його у Москві заарештувало ЧК і в кінці 1919 року він був розстріляний. У цей час його брат Микола Холодний у Києві захистив дисертацію, став професором Вищих жіночих курсів, у подальшому прославився як мікробіолог, і з 1971 року його ім'я носить Інститут ботаніки АН України.
Ще один дівер Віри Холодної, Григорій Холодний, був вченим секретарем Українського видавничого товариства у Москві, працював в Інституті Української наукової мови ВУАН, у 1929 році був заарештований у справі «Спілки визволення України» і 17 лютого 1938 року розстріляний у Соловецькому таборі.
Доньок Віри Холодної вдочерила її сестра Надія, яка зі своїм чоловіком-греком того ж 1919 року виїхала у Константинополь. Вони жили у Болгарії і Туреччині, у 1950-х роках емігрували до США, де й померли. Онука актриси, Віра Холодна-Гілберт, мешкає у Стамбулі.
Могила Віри Холодної не збереглась — кладовище, де вона була похована, у 1932 році зруйнували і зараз на його місці Преображенський парк.
Коментарі
Дивіться також
• Пандемія «іспанського грипу», 1918
• Евакуація французьких військ з Одеси, 1919
• Перший звуковий фільм, 1927
• Померла Соломія Крушельницька, 1952
• Самогубство Мерилін Монро, 1962