Популярна стаття
Проскурівський погром
15 лютого 1919 року в Проскурові на Поділлі бійці армії Української Народної Республіки, очолювані отаманом Іваном Семесенком, влаштували різанину місцевих євреїв, у якій за два дні загинуло близько 1500 чоловік. Погром, що торкнувся й сусіднього Фельштина, став одним із найкривавіших актів насильства часів Української революції й неодноразово згадувався на судовому процесі над вбивцею тогочасного керівника УНР Симона Петлюри.
50209
Читати 9 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

За часів Російської імперії Подільська губернія належала до «смуги осілості», в якій євреям було дозволене вільне проживання в містах та містечках. Таким містом був і повітовий центр Проскурів (нині обласний центр Хмельницький), де за переписом 1897 року близько половини населення — 11,4 з 22,9 тисяч — становили євреї. Були серед них власники чи орендатори значної частини місцевих фабрик, заводів, млинів, купці, практично всі місцеві лікарі, але майже половина займалася торгівлею, переважно дрібною, десь восьма частина — ремісництвом. У розпорядженні проскурівської єврейської громади були хоральна синагога, кілька молитовних будинків, власна лікарня, казенне ремісниче і приватні жіночі та змішані училища, єшива.

Революційний неспокій 1917 року на Поділлі змінився періодом певної стабілізації за часів гетьмана Скоропадського. Після відступу німців у листопаді 1918 року губернія перейшла під владу Директорії Української Народної Республіки й стала її форпостом, коли, опинившись на межі поразки у війні з більшовицькою Росією, на початку лютого 1919 року до Вінниці були переведені основні органи влади УНР. Попри це, у новій тимчасовій столиці Директорії місцеві більшовики провели підпільний з'їзд, на якому вирішили підтримати наступ Червоної армії на центральну Україну і ухвалили план збройного повстання, яке мало охопити все Поділля.

Десь у цей же час до Проскурова, де вже квартирували 15-й Білгородський і 8-й Подільський полки, на відпочинок після боїв з Червоною армією прибули 3-й Гайдамацький полк та Запорізька козацька бригада, командир якої 22-літній отаман Іван Семесенко 6 лютого перебрав на себе обов'язки начальника міського гарнізону. Офіційним оголошенням він заборонив у місті самовільні зібрання і, реагуючи на чутки, що Гайдамацький полк раніше брав участь у погромах, зустрівся із місцевою «квартальною охороною» — міською самообороною — й особисто запевнив товариша (заступника) голови її Центрального бюро Шенкмана, що не допустить у місті жодного насилля щодо євреїв.

Увечері 14 лютого у Центральне бюро квартальної охорони прибуло два більшовика з повідомленням про заплановане на опівніч збройне повстання. Попри те, що керівництво самооборони відмовилось брати в ньому участь і повідомило про свій нейтралітет у випадку надзвичайних подій, до бюро невдовзі прийшов іще один більшовицький активіст, який представився комісаром від революційного комітету, і призначив Шенкмана відповідальним за зв'язок квартальної охорони зі штабом повстання. У відповідь голова бюро Рудницький і його заступник Шенкман попрохали у вартових квартальної охорони зняти свої знаки відмінності, однак усі вартові запевнили, що не братимуть участі в більшовицькому заколоті.

Через погану підготовку повстання, у чому Шенкман пересвідчився, особисто побувавши у його штабі і революційному комітеті, виступ проскурівських більшовиків почався лише десь по шостій ранку 15 лютого 1919 року. Вони захопили пошту і телеграф, заарештували коменданта міста Юрія Ківерчука, після чого прийшли до казарм Білгородського і Подільського полків. Загітовані ними солдати заарештували своїх офіцерів й тих своїх однополчан, які відмовилися підтримати заколот, і, захопивши полкову зброю, рушили на вокзал, де стояли вагони з козаками та гайдамаками. Отримавши від них відсіч, солдати відійшли назад у казарми, де були обстріляні і роззброєні. За дві години більшовицький виступ у Проскурові був придушений.

У той же час частина загітованих більшовиками солдатів зуміла дістатись сусіднього Фельштина (нині село Гвардійське), де заарештувала начальника місцевої міліції, проте тільки-но дізналась про придушення повстання у Проскурові, втекла з містечка.

Вдень Проскуровом пройшли арешти осіб, обвинувачених у підтримці більшовицького повстання. На вокзалі був улаштований урочистий обід із горілкою та коньяком на честь перемоги над заколотниками, по завершенні якого Семесенко звернувся з промовою до своїх вояків. Назвавши євреїв найнебезпечнішими ворогами України, він закликав вирізати їх, але майно не чіпати, про що взяв із військовиків присягу на прапорі. Відправивши сотника, який виступив проти насильства над мирними людьми, разом із його підрозділом за місто, о другій годині козаки та гайдамаки невеличкими групами, по 5-15 осіб, розійшлися Проскуровом.

15 лютого було суботою. Традиційно у шабат (або шабес) євреї найбільше часу проводять у родинному колі. Ця обставина зробила їх заручниками різунів, які з шаблями наголо вдиралися до осель та вирізали євреїв, не розбираючи статі та віку своїх жертв. Вогнепальну зброю застосовували тільки проти тих, хто намагався втекти. До вояків Семесенка також долучилися козацька сотня Ківерчука і міські міліціонери, які, не зв'язані присягою, не лише вбивали, а й грабували євреїв. Різанина тривала до пів на шосту вечора.

«Старшини казали, що це євреї загітували білгородців. Казали, що козаки першого куреня поклялися під прапором грошей не брати, а тільки різати. Вони пішли до міста і вирізали майже всю проскурівську єврейську... голоту. Кравців та шевців. До буржуазних кварталів вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Він підходив з товаришами до замкнених дверей і звертався до переляканих мешканців єврейською мовою. Йому відчиняли... Одній гімназистці застромили між ноги багнета... А розстрілювали так: стріляють і дивляться не так, аби попасти смертельно, а як-небудь, дають залп і наввипередки біжать до ще живих розстріляних і хапають з одягу те, що перед залпом кожний намітив на своїй жертві...» — Роман «Третя рота» одного із учасників Проскурівського погрому бунчужного 3-го Гайдамацького полку Володимира Сосюри

Ранок наступного почався з поодиноких нападів на окремих євреїв і чуток про відновлення погрому після другої години. Представники громадськості Проскурова на чолі з головою міської думи Мар'яном Ставінським і міським головою Миколою Сікорою прийшли до комендатури з вимогою припинити насильство. На засіданні міської думи виступили Ківерчук та Семесенко, який звинуватив євреїв у підтримці більшовиків і намірі вирізати українських вояків. На захист євреїв виступив діяч земського самоврядування і голова місцевої «Просвіти» Трохим Верхола, який назвав погром ганьбою України і звернувся до Семесенка з викриттям насильства: «Ви боретеся проти більшовиків. Але хіба ті старики та діти, яких Ваші гайдамаки різали, є більшовиками? Невже Ви не знаєте, що є більшовики серед інших націй і так само серед українців?».

Верхола очолив новостворену міську самооборону — «агітаційний загін» — й підготував оголошення, в якому закликав військових припинити насильство і до шостої вечора залишити місто. З його відтиском він прийшов до комендатури, де був заарештований. Семесенко наказав негайно судити Верхолу, що в умовах тогочасних реалій означало неминучий розстріл, але після протестів міської громадськості звільнив його і видав наказ, яким оголосив Проскурів і Проскурівський повіт на воєнному положенні, заборонив перебувати на вулиці після сьомої години вечора та вимагав від мешканців міста, особливо євреїв, припинити «анархістські виступи». Після цього Семесенко оприлюднив іще один наказ, в якому йшлося про більшовицьке повстання і погром, провина за який була фактично покладена на самих євреїв, звинувачених у причетності до заколоту.

Трохим Верхола, обраний за наполяганням місцевої громадськості, зокрема і євреїв, комісаром Проскурівського повіту (очільником місцевого самоврядування), одразу видав дві відозви: у першій ішлося про припинення погромів і міжнаціональної ворожнечі та необхідність судити військово-польовим судом тих, хто закликав до насильства, другою він вимагав зібрати до повітового комісаріату всі речі, награбовані в євреїв, для повернення їхнім власникам.

Проте ці заходи не врятували Фельштин, в якому того ж 16 лютого козаки та гайдамаки влаштували погром. Постраждалі продовжували поступали в місцеві лікарні. Зберігся реєстраційний журнал єврейської міської лікарні Проскурова, в якому записані імена 165 поранених, з яких 18 померло. Ще 8 осіб були доправлені до лікарні вже у стані агонії. У реєстраційному журналі одного з перев'язочних пунктів Проскурова перелічені імена ще 85 євреїв, які звернулися по допомогу.

Напади на євреїв у Проскурові та околицях припинились лише 17 лютого. Цього дня відбулися масові поховання жертв насильства на єврейському цвинтарі міста і отаман Семесенко наказав розформувати Білгородський та Подільський полки.

Проскурівський погром вразив сучасників своїм масштабом та жорстокістю: за даними Червоного Хреста його жертвами стали близько 1200 убитих та 300 померлих від ран (близько 10% тогочасного єврейського населення міста) і 600 поранених. Головний отаман Симон Петлюра, що у цей час зі штабом перебував у Кам'янці-Подільському, наказав провести розслідування обставин погрому, однак жоден причетний до нього покараний не був: у кінці березня тимчасово відсторонений з посади Юрій Ківерчук знову став комендантом Проскурова, продовжував службу в армії УНР до падіння Директорії, у 1923 році емігрував до Польщі, звідти — до США, де й помер у 1968 році, а Івана Семесенка хоча й заарештовували двічі (перший раз у травні 1919 року), але за непідкорення наказам командування, за що зрештою за вироком військово-польового суду і розстріляли навесні 1920 року.

Проскурівська різанина неодноразово згадувалась на паризькому суді над Самуїлом Шварцбардом, який у 1926 році убив Симона Петлюру, як стверджувала сторона захисту, на знак помсти за погроми, влаштовані українською армією в період Другої УНР. Бездіяльність Головного отамана, котрий за словами прибічника українсько-єврейського порозуміння сіоніста Володимира Жаботинського, погроми «не придушив, винуватих не покарав і сам у відставку не подав», дала можливість суду відповідальність за насилля проти євреїв цілковито покласти на український рух, хоча його чинили всі учасники тогочасного конфлікту: за підрахунками політика і науковця Нахума Гергеля, близько 40% погромів здійснили вояки армії УНР, 30% — незалежні отамани, 17% — «білогвардійці», 10% — «червоноармійці», і 3% — польські солдати.

Друк 3
Михайло Гаухман спеціально для © «Цей день в історії», 7 лютого 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 15 лютого

Радянсько-грузинська війна

1921
#ЦейДень

Все про 15 лютого

Події, факти, персоналії

Падіння британського Сінгапуру

1942

Комп'ютер ENIAC

1946

Радянсько-польський обмін територіями

1951

Закінчення радянської інтервенції в Афганістан

1989