По смерті у 1603 році бездітної Єлизавети Тюдор на англійський престол зійшов її племінник король Шотландії Яків VI Стюарт, коронований під іменем Яків I. Незважаючи на його постійні конфлікти з парламентом, поміркованість Якова I і здатність до компромісів забезпечили сорокарічний період миру та зближення Англії з континентальними державами Європи, особливо з протестантськими князівствами Німеччини. Він тривалий час відмовлявся вступати у Тридцятирічну війну і зробив це лише наприкінці свого правління, коли у війну з Габсбургами втягнувся його зять Фрідріх V, курфюрст Пфальцський і колишній король Богемський, імперським едиктом позбавлений володінь і титулів.
Син Якова I 25-річний Карл I, який зійшов на престол у 1625 році мав намір продовжити війну, проте підтримки у парламенті не знайшов і після другої відмови субсидіювати військові витрати розпустив нижню його палату, запровадив «примусову позику» і ввів на більшій частині Англії воєнне положення. Демонстративно ув'язнивши восени 1627 року без суду і слідства 70 джентельменів, які відмовились сплачувати позику, Карл знову звернувся до парламенту за субсидією. У відповідь обидві палати 7 червня (28 травня) 1628 року подали королю «Петицію про право», яка вимагала згоди парламенту на запровадження податків та гарантій недоторканності підданих на основі «Великої хартії» та інших «законів і статутів». Петиція Карлом була схвалена, однак у подальшому ним неодноразово ігнорувалась при введенні різного роду торгових монополій і зборів. Найбільше невдоволення викликав запроваджений у 1634 році королем без згоди парламенту закон про «корабельні гроші», яким прибережні міста зобов'язувались вносити до державної скарбниці кошти на розвиток флоту.
Втручання Карла у 1639 році у релігійні питання Шотландії, призвела до т.зв Єпископської війни, першої з серії війн між Англією, Шотландією та Ірландією, на той час незалежними королівствами, пов'язаними лише особистою унією монарха. Скарбниця виявилась практично порожньою і для вирішення нагальних фінансових питань у квітні 1640 року королем був скликаний парламент. 27 (17) квітня він відмовився розглядати питання про воєнні субсидії доки не будуть розслідувані усі скарги на діяльність королівських чиновників і після безплідних дебатів 15 (5) травня був Карлом розпущений.
Так і не знайшовши коштів для продовження війни, 5 листопада (26 жовтня) Карл був змушений укласти з Шотландією принизливий Ріпонський мир, яким погодився на тимчасову окупацію північної частини Нортумбрії і міста Ньюкасл й щоденну виплату 850 фунтів стерлінгів на утримання там шотландських військ до остаточного врегулювання міждержавних питань. Це загрожувало скарбниці повним банкрутством і у жовтні Карл був змушений знову скликати парламент. Вибори до нього прихильники короля знову програли, отримавши порядка 140 з 493 місць.
На цей раз парламентарі виявились значно рішучіші. Зібравшись 13 (3) листопада, вони звинуватили оточення короля у державній зраді і почали негайний розгляд питань щодо їх відставки. 10 листопада був заарештований командуючий англійськими військами Томас Вентворт, граф Страффорд, звинувачений у намірі запровадити абсолютну владу короля за допомогою постійного війська, як він з успіхом чинив на посаді намісника Ірландії. 29 (19) грудня з посади був усунутий Джон Фінч, лорд-хранитель Великої печатки. 25 (15) лютого 1641 року був прийнятий т. зв. «Трирічний акт», який зобов'язав короля скликати засідання парламенту тривалістю не менше 50 днів принаймні раз на три роки. Згодом були розпущені Зоряна палата, надзвичайний суд при королі Англії, створений ще Генріхом VII для переслідування дворян після війни Червоної і Білої троянд, і Висока комісія, покликана вершити суд в державі, і зрештою був відмінений «корабельний податок». Не маючи виходу, у травні Карл був змушений затвердити закон, який забороняв розпуск парламенту без його, парламенту, на те згоди.
Цих поступок парламенту здалось замало і він почав розгляд звинувачень проти королеви Генрієтти-Марії, сестри французького короля Людовика XIII, у змові католиків. У відповідь 14 (4) січня 1642 року Карл особисто прибув до палати громад з наміром арештувати лідерів парламенту, звинувативши їх (і не безпідставно) у діях на користь Шотландії. Попереджені заздалегідь Джон Пім, Артур Хаселріг, Джон Хемпден, Дензіл Оллес і Вільям Строд зуміли втекти з Лондона. Не маючи у столиці ані найменшої підтримки, 20 (10) січня Лондон був змушений залишити і Карл, який 2 вересня (23 серпня) підняв королівське знамено у Нотінгемі.
У країні встановилося двовладдя: під владою короля були Серединна і Західна Англія та Вельс, під владою парламенту — Східна Англія з Лондоном включно, королівський флот і власна армія, яку він почав формувати ще в липні на основі місцевого ополчення.
«Дивна війна», яку три роки вів командуючий армією парламенту Роберт Деварьо, 3-й граф Ессекса, не зважуючись завдати роялістам вирішального удару, завершилась 12 (2) липня 1644 року після битви за Йорк, у якій проявився воєнний талант генерал-лейтенанта Олівера Кромвеля. Створена ним «Армія нового зразка» 24 (14) червня 1645 року розгромила королівські війська у битві під Нейзбі (Нортгемптоншир) і Карлу І довелося тікати до Шотландії, яка після 9 місяців переговорів за 100 тисяч фунтів стерлінгів видала його парламенту Англії.
Карл утримувався спочатку під домашнім арештом у його маєтку Холмбі в Нотгенмптонширі, згодом був переведений у Ньюмаркет ближче до Лондона, а потім — до королівського палацу Гемптон у Вінчестері. Попри знайдене у його обозі під Нейзбі таємне листування з французьким двором, у якому Карл закликав до інтервенції, парламент розпочав з ним тривалі переговори про розширення власних повноважень, релігійних свобод і переслідування найближчих соратників короля. Пропозиції Карлом були відкинуті, що призвело до розколу в лавах його опонентів і, зрештою, — до Другої громадянської війни, у якій у лютому 1648 року зійшлись «божі ратники» парламенту на чолі з Олівером Кромвелем і прихильники англіканської церкви і короля під командою Руперта Пфальцського, племінника Карла.
У травні проти парламенту повстав Кент, згодом — Ессекс і Камберленд та південний Вельс. Попри підтримку королівських сил Шотландією, 27-29 (17-19) серпня роялісти були вщент розбиті під Престоном у Ланкаширі. За цих умов Кромвель зажадав припинення будь-яких спроб домовитись з королем. Але 11 (1) грудня 125 голосами проти 58 Палата громад висловилась за продовження переговорів. У відповідь 16 (6) грудня прихильник Кромвеля Томас Прайд зі своїм полком захопив вхід до парламенту і особисто перевіряв усіх депутатів за списком, по якому заарештував 45 чоловік, 186 вигнав, а 83 дозволив пройти на засідання після їх клятви не підтримувати короля.
В умовах фактичного військового перевороту 14 (4) січня 1649 року «охвістя» Палати громад прийняло рішення провести суд над королем. Попри блокування цього наміру Палатою лордів, 16 (6) січня депутати нижньої палати проголосували за утворення Високого суду у складі 135 членів. Список очолював Томас Ферфакс, хоча його баронський титул шотландського, а не англійського походження, у ньому також значились 11 баронетів, чиї титули були в більшості випадків в недавньому минулому куплені за гроші, джентрі багатьох графств і мери та олдермени найважливіших міст (серед них Йорка, Ньюкасла, Гулля, Ліверпуля, Кембриджа, Дорчестера), що мало надати майбутньому процесу загальнонаціонального характеру. Головою суду був призначений верховний суддя Чеширу Джон Бредшоу, оскільки верховні судді Англії від цієї місії категорично відмовилися. Під різними приводами участь у судових засіданнях над королем не взяли і 67 членів із затвердженого парламентом списку.
Суд над Карлом I Стюартом почався близько полудня 30 (20) січня 1649 року у Вестмінстерському залі під охороною 200 піхотинців і загону кавалерії. Крісло голови суду стояло на підвищенні, з обох боків від нього — крісла двох його помічників Вільяма Сея і Джона Леслі. Всі троє були в чорних суддівських мантіях. Перед ними знаходився стіл секретаря і трохи осторонь — оббите червоним крісло для підсудного. Спочатку був зачитаний акт парламенту, згідно з яким суд отримав свої повноваження, після чого Бредшоу звелів привести обвинувачуваного. Король з'явився у супроводі 12 солдатів. В знак зневаги до суду він навмисно не зняв капелюха, роззирнувся і зайняв відведене йому місце спиною до публіки.
Бредшоу розпочав засідання: «Карл Стюарт, король Англії, громади Англії, зібрані в парламенті ... відповідно до своїх обов'язків перед Богом, нацією і перед самими собою, відповідно до влади і довіри, якими наділив їх народ, заснували цю вищу палату правосуддя, перед якою ви постали. Вислухайте пред'явлене вам обвинуваченн». Зі свого місця піднявся обвинувач Джон Кук і вимовив: «Панове, іменем громад Англії і всього народу країни я звинувачую присутнього тут Карла Стюарта в державній зраді. Іменем громад Англії я бажаю, щоб обвинувачення було зачитане».
Під час оголошення звинувачень король кілька разів намагався перервати Бредшоу, але безуспішно. Головні пункти проти нього свідчили: «Як король Англії, Карл був наділений обмеженою владою управляти країною в згоді із законами і не інакше. Однак він поставив підступну мету заснувати і привласнити собі необмежену і тиранічну владу, щоб управляти свавільно, знищивши права і привілеї народу. Переслідуючи цю мету, він по-зрадницьки і зловмисно оголосив війну парламенту і народу, в ньому представленому». Карл звинувачувався в підготовці «іноземного вторгнення» в Англію, і розв'язанні громадянських воєн. «І все це приймалося з єдиною метою відстоювання особистого інтересу, свавілля і претензії на прерогативи для себе і королівської родини на шкоду публічному інтересу, загальному праву, свободі, справедливості та миру народу цієї країни». Отже, «Карл відповідальний за всі зради, вбивства, насильства, пожежі, грабежі, збитки ... завдані нації в зазначених війнах». Іменем народу Англії «згаданий Карл покликаний до відповіді як тиран, зрадник, публічний і нещадний ворог англійської держави».
Карл з показною байдужістю слухав текст обвинувачення і при проголошенні останніх слів демонстративно голосно розсміявся.
«Сер, — звернувся до нього Бредшоу, — ви вислухали звинувачення ... Суд чекає від вас відповіді». Карл, який все життя заїкався, під впливом внутрішньої напруги розпочав досить побіжно: «Я хотів би знати, якою владою я покликаний сюди. Якою законною владою?» Щоб перервати потік королівського красномовства про незаконність судового засідання, Бредшоу наказав видалити підсудного із залу.
Наступне засідання суду відбулося в понеділок 1 лютого (22 січня). Щоб змусити короля відповідати суду, він був попереджений, що його мовчання, розглядатиметься як визнання провини. Однак Карл продовжував наполягати на незаконності процесу над ним.
6 лютого (27 січня) суд був відкритий для публіки. З нагоди оголошення вироку Бредшоу був у червоній мантії. Королю надали останнє слово і він звернувся з проханням виступити в парламенті на спільному засіданні палати громад і палати лордів. Відмовити підсудному в проханні було поза правилами, тим більше що серед членів суду з'явилися ті, хто сумнівався і коливався: такий собі Джон Даунас навіть поривався гучно заявити про свою підтримку короля і Кромвелю, що сидів неподалік, довелось його стримувати.
Після короткої наради в зал повернулося лише 59 суддів, і Бредшоу оголосив про відмову підсудному в його проханні, оскільки це «лише спосіб відтягнути вирок». У своїй великій промові Бредшоу виклав історичні і юридичні аспекти справи, наголошуючи, що «існує договір, укладений між королем і його народом, і обопільні зобов'язання, які з нього випливають. Обов'язок суверена захищати свій народ, обов'язок народу — вірність суверену. Якщо король одного разу порушив свою клятву і свої зобов'язання, він знищив свій суверенітет». «Чи були ви, — звернувся він до Карла, — заступником Англії, ким ви за посадою зобов'язані бути, чи її ворогом і руйнівником, нехай судить вся Англія і весь світ […] Ми творимо велику справу справедливості. Якщо навіть нам судилося загинути творячи її, ми милістю Божою ... не відступимо від свого наміру».
Вирок Карлу був лаконічним: «Згаданий Карл Стюарт, тиран, зрадник, вбивця і ворог народу, засуджується до смертної кари через відсікання голови від тіла». Під вироком стояло 59 підписів, першим значилося ім'я Бредшоу, третім підписався Олівер Кромвель. Серед підписантів генерала Ферфакса не було.
Страта Карла Стюарта відбулася у Вайтхоллі 9 лютого (30 січня) 1649 року. День видався дуже морозний, Темза вкрилася льодом. На площі, з трьох сторін оточеній будинками королівського палацу, лунав стукіт сокир — споруджувався ешафот, на якому Карл повинен був померти. О другій годині пополудні одягнений в чорне король у супроводі посиленого військового конвою з'явився на площі. Місце страти кількома шеренгами кавалерії було відділене від глядачів, які вщерть заповнили площу. На помості, задрапірованому чорним, стояли кат і його помічник в масках, з наклеєними вусами і бородами і в уніформі моряків.
Король зійшов на ешафот у супроводі єпископа, обраного ним в духівники. Озирнувшись навколо, він вийняв з кишені складений аркуш і звернувся з прощальним словом, після чого опустився на коліна, поклав голову на плаху і за кілька хвилин витягнув вперед руки. Це був знак катові і той одним ударом сокири відрубав Карлу Стюарту голову, яку зі словами: «Ось голова зрадника!» високо вгору підняв помічник ката.
У безпрецедентному жесті поваги до колишнього глави держави голову короля пришили назад до тіла, щоб родичі мали можливість гідно попрощатися з Карлом, і 18 (8) лютого він був похований у Віндзорі у каплиці Генріха VIII.
Два дні перед тим була розпущена Палата лордів, 7 лютого — скасована Таємна королівська рада, на зміну якій 14 лютого була створена Державна рада, уряд у складі 41 члена, яка через три дні провела своє перше засідання під головуванням Олівера Кромвеля. 29 (19) травня 1649 року Палата громад прийняла «Акт про оголошення Англії республікою». Вона проіснувала 11 років, доки по смерті Кромвеля у хаосі безвладдя і міжусобиць колишніх соратників 18 (8) травня 1660 року парламент не оголосив про реставрацію монархії. Через три тижні син Карла I принц Карл Стюарт з тріумфом прибув до Лондона, де був проголошений королем Англії, Шотландії та Ірландії.
9 лютого (30 січня) 1661 року, у 12-у річницю страти короля Карла I за рішенням парламенту були ритуально страчені царевбивці: колишній лорд-протектор Англії Олівер Кромвель, суддя Джон Бредшоу і генерал Генрі Айртон. Їх ексгумовані тіла були повішені на площі села Тайберн поблизу Лондона, після чого були обезголовлені і кинуті у яму поблизу шибениці, а голови виставлені на шестиметрових палях поблизу Встмінстерського палацу, де вони стирчали до 1685 року допоки внаслідок несподіваної штормової погоди не попадали на землю.
Коментарі
Дивіться також
• Початок Англійської революції, 1642
• Англійська республіка, 1649
• Реставрація англійської монархії, 1660
• Славна революція, 1688