Соціалістична революція в Росії і поява радянських республік в ряді європейських країн, які довели дієвість комуністичної ідеології, а також заявлена комуністами мета світової революції, стали причиною явища, відомого в американській історії як «Червона паніка». У період з 1917 по 1924 роки року міністерство юстиції США доклало чимало зусиль для придушення реальних і вигаданих загроз, які супроводжувались агресивною риторикою, арештами та затриманнями діячів робітничих, профспілкових та анархістських організацій, а також депортацією радикально налаштованих активістів.
Тим не менш, заснована в 1919 році Комуністична партія США невпинно зростала і у переддень Другої світової війни її чисельність сягнула рекордних 75 тисяч чоловік. По завершенні війни питання комуністичної загрози знову постало у порядку денному – Радянський Союз підтримав маріонеткові комуністичні режими в Центральній і Східній Європі. Сполучені Штати відповіли підтримкою антикомуністичних сил в Південній Європі та Китаї. Масла у вогонь додали сенсаційні заяви перебіжчиків з СРСР, свідчення яких дали змогу виявити десятки радянських агентів, що працювали в Канаді та США, і над атомними проектами в тому числі.
У 1947 році президент США Гаррі Трумен виступив із закликом протистояти комуністичному тиску, що стало фактичним оголошенням Холодної війни і на наступні 40 років визначило характер американо-радянських взаємин.
Проголошення Китайської Народної республіки, в якій Компартія за підтримки СРСР перемогла Гоміньдан, а також випробування в СРСР атомної бомби в 1949 році, значно раніше, ніж очікувалось, посилило відчуття комуністичної загрози в Сполучених Штатах. На цьому фоні промова маловідомого сенатора Джозефа Маккарті, який 9 лютого 1950 року у виступі в місті Вілінг (штат Західна Вірджинія) на засіданні жіночого клубу Республіканської партії заявив, що довів до відома держсекретаря список з 205 комуністів, які працюють в Держдепі, стала сенсацією і сигналом для активізації антикомуністичних сил.
Всупереч президентському вето у вересні Конгрес прийняв закон «Про внутрішню безпеку» — почалися переслідування лідерів Компартії та профспілок, університетської професури і мистецької інтелігенції ліберальних поглядів. Країну охопила шпигуноманія.
З приходом до влади президента-республіканця Двайта Ейзенхауера «полювання на відьом» лише посилилось і 1953 рік став «золотим роком» маккартизму — тепер до боротьби із комуністичною загрозою були залучені комітети Палати представників та Сенату, численні антикомунічтичні комітети у федеральних, державних і місцевих органах влади, а також приватні розшукові агентства. Чистці було піддано державний апарат, армійське і флотське керівництво, викладацький склад коледжів і університетів, діячів культури, умовою перебування яких на посаді слугувала заява під присягою про непрчетність навіть у минулому до діяльності Компартії.
У 1954 році за ініціативою маккартистів Конгрес прийняв «Акт про контроль над комуністами», яким оголосили компартію поза законом і визначили 14 ознак приналежності до комунізму.
Завершення кар'єри Джозефа Маккарті було таким же стрімким, як і злет. Тележурналісти Едвард Мероу та Фред Френдлі виступили з різкою критикою сенатора у питанні дотримання громадянських свобод, звинувативши у «роздмухуванні антикомуністичної істерії» і «полюванням на відьом». Згодом на каналі CBS у кількох випусках щотижневого популярного шоу «Дивись зараз» була показана «нарізка» зі слуханнь у «Комісії з розслідування антиамериканської діяльності», на яких Маккартні фактично допитував високопоставлених військових, в тому числі і героїв війни, не стримував себе у різких оцінках, звинувачував Демократичну партію у «двадцяти роках зради», а Американську спілку захисту громадянських свобод — у співпраці з комуністами.
Маккарті у відповідь звинуватив Мероу у роботі на Всесоюзне товариство культурних зв'язків із закордоном, яке назвав «російською шпигунсько-пропагандистсько організацією».
Розгорівся скандал національного масштабу.
Рух «Джо повинен піти» почав збирати підписи за відкликання сенатора. З осудом його дій публічно виступили однопартійці. Сенатор-республіканець Ральф Фландерс навіть дозволив собі порівняти Джозефа Маккарті з Адольфом Гітлером, який «ширить країною роз'єднаня і розгубленість». Попри особисту дружбу, осторонь критики не залишився і президент Ейзенхауер.
Для вивчення діяльності Маккарті було створено спеціальний комітет, який 2 грудня 1954 року засудив його поведінку як негідну за волюнтаристські дії, «необгрунтовані звинувачення» і порушення етики, які могли призвести до «безчестя Сенату».
Джозеф Маккарті продовжував виконувати свої сенаторські обов'язки ще два з половиною роки. Однак його кар'єра як публічної особи була зруйнована. Маккарті ігнорували колеги по Сенату, демонстративно залишаючи зал засідань під час його виступів, до нього втратила інтерес преса.
Маккарті став випивати більше, ніж раніше, пристрастився до морфію. 2 травня 1957 року він помер у віці 48 років від гепатиту (за іншою версією — від цирозу печінки). Його поховали як державного діяча на батьківщині у місті Епплтон, штат Вісконсін, де віддати йому останню шану прийшло понад 17 тисяч людей. У Вашингтоні за упокій його душі була відслужена меса за участю понад сотні священників, 70 сенаторів і двох тисяч гостей.
Сьогодні постать Джозефа Маккарті у США вважається неоднозначною: прихильники ставлять йому в заслугу те, що його зусиллями було виявлено 159 таємних членів компартії з числа високопоставлених осіб і 9 справжніх шпигунів, у той же час республікаці часів Рональда Рейгана звинувачували його в тому, що він «дискредитував [...] і заплямував почесну справу антикомунізму».
ВІД ПЕРШИХ ГРОМАД ДО ПЕРШОЇ ІМПЕРІЇ
Коментарі
Дивіться також
• «Голлівудська десятка», 1947
• Арешт Клауса Фукса, 1950
• Справа Розенбергів, 1951