Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Створення Європейського Союзу
7 лютого 1992 року в нідерладському Маастрихтті міністри закордонних справ, економіки та фінансів 12 країн підписали «Договір про Європейський Союз», який передбачав завершення формування єдиного внутрішнього ринку, створення монетарного та валютного союзів і трансформацію Європейської економічної спільноти в наднаціональне політичне об'єднання.
17922
Читати 7 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Початок об'єднанню Європи прийнято вести від 9 травня 1950 року, коли французький міністр закордонних справ Робер Шуман публічно виступив з ініативою, яка мала б покласти край напруженості з ФРН, спричиненої активною експлуатацією Францією промислового потенціалу окупованих нею німецьких регіонів Рейнланд, Рур і Саар. Ще напередодні з цього питання у Парижі пройшли таємні косультації із представниками країн Бенілюксу, після чого суть ініціативи була доведена до відома канцлера Конрада Адленауера, який цілковито схвалив намір поставити франко-німецьке виробництво вугілля і сталі під управління наддержавного керівного органу в рамках організації, відкритої для участі інших країн Європи.

Як бачилось справжньому автору цієї ініціативи французькому дипломату і фінансисту Жану Монне, було необхідно «змінити спрямованість умів» політиків вищого ешелону, бо кращий спосіб уникнути нової війни між історичними супротивниками — «не заборона про неї говорити, а неможливість її втілити». Запорукою успіху на цьому шляху він бачив кілька вагомих зі світоглядної точки зору цілей, розробка механізму їх досягнення і поетапне розширення успішних прикладів міжнародної інтеграції.

Вже 20 червня у Парижі під головуванням Монне розпочала роботу міжнародна конференція, яка мала узгодити митні тарифи, кредитно-фінансову політику, створити управлінські, контролюючі і судові органи. Робота зайняла більше часу, ніж очікувалось. Лише 18 квітня 1951 року Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН і Франція уклали Паризький договір терміном на 50 років, яким заснували першу європейську наднаціональну організацію — Європейське об'єднання з вугілля та сталі (ЄОВС) зі штаб-квартирою у Брюсселі.

Договір набув чинності 26 липня 1952 року. Через три тижні Співтовариство як суб'єкт міжнародного права першими визнали США. 10 лютого 1953 року в Західній Європі запрацював спільний ринок вугілля, 1 травня — сталі.

Попри скеписис політиків як Франції, так і ФРН, інтеграція європейських країн знайшла втілення у підписаних 25 березня 1957 року у Римі двох договорах: «Про заснування Європейської економічної спільноти» (ЄЕС), який регламентував співпрацю в галузі економіки, науки і техніки, передбачав уніфікацію економічної та митної політкии Співтовариства з третіми країнами та триетапне зниження внутрішніх митних тарифів, і «Про заснування Європейської спільноти з атомної енергії» (Євроатом), що визначав інтеграцію у сфері мирного використання ядерної енергії, яка розглядалась як найважливіший інструмент вирішення енергетичної безпеки Західної Європи.

У 1965 році настала черга оптимізації управлінської структури європейських спільнот: Брюссельський договір об'єднав виконавчі інститути ЄОВС, Євроатома і ЄЕС. При цьому кожна зі спільнот залишилась юридично незалежною, але крім вже існуючих Парламентської асамблеї і Європейського суду підпорядковувалась також і Комісії ЄЕС як виконавчому органу та Раді (міністрів) ЄЕС як ще одному законодавчому.

На досягнення намічених Римськими договорами «чотирьох свобод» з вільного обігу товарів, людей, послуг та капіталу, пішло більше десятиліття: у 1968 році завершилось формування зони вільної торгівлі та митного союзу — перших двох етапів інтеграції ЄЕС, до кінця 1969 року було завершено її третій етап — створено спільний ринок.

Першою країною, яка намагалась приєднатись до ЄЕС, була Іспанія, яка 9 лютого 1962 року надіслала відповідний запит Франції. Через два роки він був відхилений з огляду на недемократичний характер влади каудільйо Франсиско Франко

1 січня 1973 року відбулось перше розширення ЄЕС — з третьої спроби до спільноти приєднались Великобританія, яка свого часу відмовилась стати країною-засновницею, після Суецької кризи передумала, але її заявки двічі ветувались президентом Франції Шарлем де Голлем, а також тісно пов'язані з нею економічно Данія та Ірландія. У 1962 році де Голль заблокував і заявку Норвегії, якій зі вступом до ЄЕС не пощастило і після його відставки, — на цей разнамір уряду відхилили власні громадяни на референдумі.

Наступне розширення відбулось лише через 8 років, коли після падіння диктатури «Чорних полковників» членом європейських спільнот стала Греція. По смерті своїх авторитарних правителів 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

У 1987 році заявку на вступ до ЄЕС подали Марокко і Туреччина. Першій було відмовлено, оскільки вона не вважається європейською країною, а заявку Туреччини прийняли — у 1999 році вона отримала статус кандидата, проте станом на 2020 рік переговори про членство в ЄС все ще тривають

Цього ж, 1986 року, в Люксембурзі був підписаний Єдиний європейський акт, який вніс суттєві зміни до Римських договорів тридцятилітньої давнини. Його головна мета — створити єдиний внутрішній ринок, запровадити спільну політику в соціальній сфері, галузі науково-технологічного розвитку і охорони довкілля, а також поширити інтеграційний процес на сферу зовнішньої і безпекової політики. Прагнення перейти на вищий щабель інтеграції, знайшло відображення в укладеному 7 лютого 1992 року Маастрихтському договорі, в якому у назві «Європейська Економічна Спільнота» відмовились від означення «економічна», підкреслюючи тим самим намір перетворити об'єднання 12 країн на політичну інституцію.

Ядро 240-сторінкового «Договору про Європейський Союз» склали домовленості про завершення формування єдиного внутрішнього ринку, створення монетарного союзу і запровадження протягом десятиліття спільної грошової одиниці під управлінням Європейського центрального банку. «Стовпами», як метафорично означались підвалини подальшої інтеграції, мали стати європейські спільноти ЄОВС, Євратом та ЄС, причому Європейському Союзу відводилась основна роль, а також спільна зовнішня та безпекова політика і співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ. Серед іншого, Маастрихтський договір встановлював поняття європейського громадянства і передбачав набуття жителями об'єднаної Європи активного і пасивного виборчого права на виборах до місцевих органів по місцю проживання і можливість перебувати у будь-якій країні Європейського союзу без обмежень.

Через особливу позицію Великобританії поза «Договором» залишились питання соціального захисту населення і був виключений пункт про прийняття рішень з основних питань простою більшістю голосів: учасники Маастрихтської зустрічі домовились про те, що більшістю голосів будуть прийматись рішення лише з деяких питань зовнішньої політики, а оборонна політика країн-учаниць ЄС буде формуватись спільними зусиллями на основі воєнно-політичних принципів НАТО.

Маастрихтська угода набула чинності 1 листопада 1993 року. Її ратифікація пройшла не без труднощів. У Данії лише другий референдум з невеликою перевагою схвалив договір й лише після того, як для Данії було зроблено чотири виключення: у сфері політики безпеки та оборони, юстиції та внутрішніх справ, громадянства ЄС і валютного союзу. Зрештою, від спільних безпекових заходів і переходу на європейську валюту відмовилась і Великобританія, де від цих намірів уряду Джона Мейджора довелось утриматись під тиском депутатів з власної Консервативної партії.

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція. Другий референдум у Норвегії і на цей раз заблокував вступ країни до ЄС.

У 2002 році від вступу до ЄС на референдумі відмовились громадяни Швейцарії.

1 травня 2004 року відбулось найбільше за кількістю країн і людей (але не ВВП) розширення ЄС: до спільноти приєднались вісім країн Центральної та Східної Європи — Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія, а також дві середземноморські країни — Мальта та Кіпр.

Удосконалення положень Маастрихтського договору тривало у кілька етапів до 29 жовтня 2004 року, коли у Римі представниками 25 країн-членів Європейського Союзу було підписано Конституцію ЄС, покликану створити єдиний консолідований документ. Однак на референдумах у Франції і Нідерландах її ратифікація була провалена і після внесення численних правок замість неї 13 грудня 2007 року в Лісабоні була прийнята нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу.

Цього ж року у рамках п'ятої хвилі розширення Європейського Союзу його членами стали Болгарія та Румунія.

Друк 2
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 17 серпня 2011, востаннє оновлено 4 лютого 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

«цей день в історії»
ПОДКАСТИ

Головні події 7 лютого

#ЦейДень
Все про 7 лютого
Події, факти, персоналії