Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search
Цей день в історії
reorder
Церковна реформа Петра I
5 лютого 1721 року на чолі Церкви в Московському царстві замість Помісного собору як вищого канонічного органу церковного управління і патріарха, що керує церквою між соборами, постала Духовна Колегія. На своєму першому засіданні через три тижні вона була перетворена на «Святійший Урядуючий Синод», що відкрило двохсотлітній період державного управління Російською церквою.
2705
Релігія
Тетяна Євсєєва
Логіка перетворення Московського царства на імперію на початок XVІII століття, коли молодий Петро І прийшов до влади фактично вимагала встановлення status quo між елементами православної «симфонії» влади: царем і патріархом. Під тиском зовнішніх та внутрішніх проблем вони перебували у стані конфлікту одна з одною. Джерелом внутрішніх проблем були наслідки часів Смути, коли патріарх Філарет (Романов) вирішив проблему протистояння «священства» та «царства» на користь «священства». Його спроба звести весь православний світ до межі поширення влади Московського патріарха та царя за відсутності системи освіти за його наступників патріархів Никона та Адріана призвела до розколу всередині церкви і протистояння з царем Олексієм Михайловичем, який також вважав, що має право перебрати на свою особу всю візантійську теократичну спадщину. У грамоті на Афон 1666 року він, поміж іншим, просив передати йому «Судебник да Чиновник всему царскому чину прежних благочестивых греческих царей», сподіваючись, що колись Третій Рим відродиться у самому Царгороді, а московський цар посяде трон візантійського імператора.
Зовнішньою проблемою була інкорпорація Київської митрополії. Її анексія Москвою тривала від часу укладення Переяславських статей 1654 до 1686 року і завершилася поставленням митрополитом Київським і Галицьким і Малої Росії Гедеона (Святополк-Четвертинського) з грубим порушенням . Усвідомлювали їх усі зацікавлені сторони: Київ (підтверджує реакція духовенства під час елекційного Собору), Москва (тексти грамот від патріарха та царевичів Івана, Петра і регентки Софії) та Вселенський патріархат (текст грамоти Константинопольського собору 1686 року з «розумінням» обставин висвяти Гедеона та нагадуванням Москві про «стародавні привілеї Вселенського престолу» і рекомендаціями гетьманові Івану Самойловичу «за будь якої церковної потреби звертатися до Константинополя»).
Тому Петро І на початку свого правління закріпив практику сприймати Східних патріархів як інстанцію, що мала право суду на патріархом Московським, запровадивши обов'язкове поминання їхніх імен під час богослужіння перед іменем патріарха Московського. Так під час першої по смерті патріарха Адріана єпископської хіротонії кандидат Димитрій (Туптало) митрополит Ростовський (1651-1709), виголошуючи архієрейську присягу, зобов'язувався коритися Східним патріархам. До кінця 1710-х років цар ще кілька разів звертався до Східних патріархів за розв'язанням певних церковних проблем.
У стосунках з ієрархами Київської митрополії Петро І теж спочатку мусив рахуватися з політичними настроями в Україні, канонічними приписами, церковною традицією та очевидним бажанням у Києві зберегти юрисдикцію Константинополя. Так, у грамоті на поставлення Київського митрополита Йоасафа (Кроковського) від 15 серпня 1708 року він мусив підтвердити не лише права і привілеї Київської митрополії, але й її статус «першоначальної» серед усіх, що належать Московському патріархові.
По смерті патріарха Адріана місцеблюстителем патріаршого престолу 21 рік був митрополит Рязанський і Муромський Стефан (Яворський), у минулому випускник і професор Києво-Могилянської колегії
Як свідчать тогочасні документи, ідею адміністративного реформування Петро I обмірковував ще від часу своєї першої подорожі до Англії у 1698 році, коли принагідно замовив британцю Френсісу Лі складання проекту побудови апарату управління державою. Серед семи міністерств, або колегій у термінах того часу, молодому царю було запропоновано створити і колегію «для пропаганди християнської релігії». Аналогічний управлінський орган — «колегія з питань релігії» — передбачав і проект німецького філософа Готфріда Лейбніца, з яким Петро І познайомився у 1711 році. В основі обох пропозицій лежав територіально-протестантський принцип управління церквою, що у супереч православним канонам не передбачав ієрархічної структури на чолі з «першим єпископом». Діючі зразки подібних форм держуправління церквами в мініатюрі Петро І мав перед очима у Москві, де у Німецькій слободі існувала Церковна колегія під управлінням церковних рад, до яких належали пастори і миряни, та Ліфляндії, де ще з часів шведського короля Густава Адольфа ІІ Вази церковними справами керувала Обер-Консисторія.
Колегіальний устрій для окремих відомств Петро І почав запроваджувати з 1712 року. Згодом він остаточно обрав для наслідування шведську модель і у 1717 році призначив десять президентів з наказом «сочинить свои коллегии». Влітку 1718 року, після конфлікту з місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Стефаном (Яворським), черга дійшла й до церковних справ, і за наказом царя єпископ Псковський Феофан (Прокопович) написав цілий трактат, що в остаточній редакції називався «Регламент или Устав Духовния Коллегии, по которому оная знать долженства своя, и всех духовных чинов, також и мирских лиц, поелику оныя Управлению Духовному подлежат, и при том в отправлении дел своих поступать имеет». До його обговорення були залучені кілька ієрархів, що постійно мешкали у Санкт-Петербурзі як члени колишнього «освященного собору», та службовці Сенату, якому підпорядковувались вже утворені колегії (12 станом на початок 1720 року), котрі 7 березня (24 лютого) 1720 року визнали проект Колегії таким, що «учинен изрядно».
Збирати підписи духовенства на підтримку реформи за царським указом від 20 (9) березня 1720 року мали світський агент від влади полковник Семен Давидов та архімандрит Золотоустівського монастиря Антоній. Процедуру укладення суспільного, а радше, «станового договору», почали з Москви, з підпису митрополита Крутицького та архієреїв, архімандритів та ігуменів (настоятелів монастирів), що опинились там випадково. Від решти вищого кліру указ жорстко вимагав прибути до Москви і підписати документ «покорно и без рассуждений». За підписами хворих і немічних, що не змогли за станом здоров'я приїхати до Москви особисто, Семен Давидов і Золотоустівський архімандрит мали їхати самі і за сім місяців об'їздили всю імперію за винятком Тобольська. 14 (4) січня 1721 року вони повернулися до Петербурга з повнотою підписів. Окрім царя та 6 сенаторів новий «становий договір» підписали 87 духовних осіб: 6 митрополитів, 1 архієпископ, 12 єпископів, 48 архімандритів, 15 ігуменів, 5 ієромонахів, які не внесли жодних заперечень, зауважень чи бодай поправок.
На невелику фронду у вигляді затримки з відповіддю відважилися тільки двоє українських владик: єпископ Чернігівський Антоній (Стаховський) та Переяславський Кирило (Шумлянський). У відповідь Сенат 25 (14) серпня 1720 року наказав Київському губернатору прислати саботажників «в Санктпитербурх по-прежнему, несмотря ни на какие отговоры и болезни», що й було невдовзі виконано і необхідні підписи були отримані
Отже, без жодного церковного обговорення царським маніфестом від 5 лютого (25 січня) 1721 року на чолі Церкви в Московському царстві замість Помісного собору як вищого канонічного органу церковного управління і патріарха, що керує церквою між соборами, постала Духовна Колегія. Від початку її штат складався з президента (митрополит Рязанський Стефан (Яворський)), двох віце-президентів (архієпископи Новгородський Феодосій (Яновський) та Псковський Феофан (Прокопович)), чотирьох радників (архімандрити Іпацького, Симонова, Високопетровського та Донського монастирів) і чотирьох асесорів (два протопопи, «грецький чорний священик» та четвертий, якого Духовна Колегія «»). Однак, синодальні архієреї все ж закріпили за собою право «иметь шапки съ крестами, стоящими, по образу греческихъ архіереевъ и малороссійскихъ архіереевъ и архимандритовъ».
Маніфестом «Самодержець Всеросійський» також задекларував своє право і обов'язок виправляти «нестроения» чину духовного так само, як військового та цивільного чинів, по суті законодавчо і структурно закріпивши модель і концепцію абсолютної влади (харизму царства), будовану його попередниками. Падіння Візантійської імперії свого часу дозволило Московщині здійснити її своєрідну реставрацію на своєму ґрунті. Ще у середині 1550-х років у чин помазання на царство московські книжники ввели дійство і словесну формулу, що замість традиційного для Візантії поставлення василевса (царя і самодержця всіх Ромеїв) на Москві поставляли володаря, що уособлював Христа якого «помазав… Бог Духом Святим». Від часу Івана ІV «царське місце» в Успенському соборі називається «престолом». Таким чином цар під час коронації ставився вище патріарха. Суто практично харизму свого царства Іван ІV підтвердив у часи опричнини, коли символічно, жорстоким до садизму терором, «завоював» і власні династичні землі. У «Духовному Регламенті» Феофан Прокопович цілком традиційно іменує Петра І Христом Господнім, закріплює за ним право бути блюстителем «правоверия и всякого в Церкви Святой благочиния».
Присяга членів Колегії тривала по 25 (14) лютого: всі 11 її членів прибували в Сенат, де отримували указ і присягали вірно служити «членам династії, інтересу тільки державному», «благовременно объявлять о ущербе Его Величества интереса, вреде и убытке» і зберігати службову таємницю, фактично клянучись у вірності антиканонічному світському главі церковної влади. В останній день прийняття присяги відбулось урочисте богослужіння в Троїцькому соборі, після якого члени Колегії зібралися на перше засідання і одразу ж поставили кілька питань, що їх не насмілилися озвучити раніше. Виникла проблема з формулою поминання Колегії за богослужінням та розмежування владних прерогатив з Сенатом. Зійшлися на формулі «Святійший Правительствуючий Синод» та формальній рівності з Сенатом. За життя Петро І або сам був присутнім на засіданнях Синоду або передавав йому свої іменні укази «на ходу», перебуваючи то в церкві, то в саду, то в «літньому палаці», то в селі Преображенському, то у Шліссельбурзі чи Кронштадті. 22 (11) травня 1722 року самодержець на чолі Синоду поставив «око Наше» — .
Дипломатичні перемовини з Вселенським престолом на предмет визнання російського Святійшого Синоду повнотою православ'я почались із середини 1721 року. У листі до Вселенського патріарха цар звертається як «син» до «архіпастиря нашої Матері-церкви», вочевидь, розуміючи, що його дії є порушенням канонів церкви. Попри це, у 1723 році чинний патріарх Єремія все ж назвав Синод «братом во Христі».
На наступні два століття Церква в Російській імперії була Відомством православного Ісповідання. Замість архієреї звикли бачити свого законодавця і суддю в особі чинного монарха, волю, владу і присутність якого у палаті засідань Синоду від часів Петра I уособлювало парадне з позолотою царське крісло під балдахіном. Винести його із зали засідань до Синодального архіву владики наважилися лише у березні 1917 року, через кілька днів після оприлюднення маніфесту Миколи ІІ про зречення влади, коли закінчилася ера Російської імперії.
У серпні 1917 року відкрився Всеросійський помісний собор, на якому нарешті завершилася 200-літнє протистояння «священства» та «царства». Обранням 18 листопада 1917 року патріархом Московським і всієї Росії митрополита Тихона (Беллавіна) завершилася боротьба за відновлення канонічного устрою РПЦ, що активно велася з часу скликання Передсоборного присутствія у 1906 році. Доля «царства» вирішилася у той момент, коли патріарх спрямував кошти, зібрані монархістами на оплату охорони останнього царя Миколи ІІ Романова з родиною, «на потреби церкви».

Література

Тетяна Євсєєва © спеціально для «Цей день в історії», 08 березня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Релігія
Європа
Нова історія

Головні події 5 лютого

#ЦейДень
Все про 5 лютого
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left4 лютого
6 лютогоkeyboard_arrow_right
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward