Коли поразка ЗУНР і УНР у війні з більшовицьким урядом України стала практично невідворотньою, 30 липня 1920 року у Празі відбувся установчий з'їзд «Української Військової Організації» (УВО), ядро якої склали офіцери з числа Українських січових стрільців та армії ЗУНР. Задачею УВО стала пропаганда ідей українського повстання і підготовка до нього з метою створення незалежної Української держави.
УВО підтримувала контакти з еміграційними урядами обох українських республік і під керівництвом полковників Євгена Коновальця, Юрія Отмарштайна та Юрія Тютюнника створила мережу осередків на Західній Україні. Після міжнародного визнання у 1923 році законності входження Східної Галичини до складу Польщі і втрати політичної суб'єктності ЗУНР, її останній президент Євген Петрушевич виступив за продовження війни з Польщею за підтримки більшовицької України, що привело до розколу в УВО і її радикалізації.
Одночасно в середині 1920-х років, головним чином в Чехо-Словаччині, виникли численні українські націоналістичні організації, найпомітніші з яких — «Легія Українських Націоналістів» (ЛУН) та «Група Української Національної Молоді» (ГУНМ) — ініціювали їх об'єднання з метою координації політичних зусиль для боротьби за українську державність. На початку 1927 року вони підготували спільний проект «Союзу Організацій Українських Націоналістів» і 12 липня в Празі провели установчий з'їзд, який прийняв рішення запросити до об'єднання інші організації і приватних осіб, які поділяють їх ідеологічні установки. Ця ідея була підтримана Коновальцем, який вважав за необхідне створення легально діючого політичного крила УВО, що мала стати суто бойовою організацією.
![Євген Коновалець Євген Коновалець](/images/e1x1.gif)
Першим керівником ОУН став Євген Коновалець, який залишався одночасно і керівником УВО, що зберегла свою організаційну самостійність і мала вести бойову діяльність виключно від свого імені. Це було підтверджено на конференції керівництва ОУН-УВО в Празі в червні 1930 року, проте на практиці їх діяльність виявилась замкнутою на одних і тих же людей і через два роки рішенням наступної Празької конференції УВО увійшла до складу ОУН як структурний підрозділ.
У 1933 році крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО був призначений 24-річний Степан Бандера, що привело до значної активізації терористичної діяльності у Польщі і після вбивства у 1934 році міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького все керівництво УВО-ОУН (27 чоловік) на Галичині було заарештоване. Після звільнення з тюрми у 1939 році Бандера відмовився підкоритися новому керівництву ОУН на чолі з Андрієм Мельником, який очолив організацію після вбивства Євгена Коновальця, і наступного року разом з прихильниками створив власний «Революційний Провід ОУН», який з часом отримав назву ОУН(б).
Коментарі
Дивіться також
• Друга Річ Посполита, 1918
• Друга російсько-українська війна, 1919
• Варшавський процес, 1936
• Вбивство Євгена Коновальця, 1938
• Другий Великий (римський) збір українських націоналістів, 1939
• Створення Революційного Проводу ОУН, 1940
• «Акт проголошення Української Держави», 1941
• Створення Української Повстанської Армії, 1942
• Волинська трагедія, 1943
• Вбивство Степана Бандери, 1959