Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Римська
імперія Оттона Великого
ПолітикаФріц Лямке
2 лютого 962 року в церкві святого Петра папа Іван XII проголосив імператором німецького і італійського короля Оттона з саксонської династії Людольфінгів, який прибув до Риму для захисту Святого престолу від зазіхань італійських князів. Відновлена цим актом Римська імперія, яка з часом стала іменуватись Священною Римською імперією німецької нації, проіснувала протягом наступних майже дев'яти століть.На обкладинці: Імперська печатка Оттона I, 968 рік
29155
Читати 8 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Римська імперія Карла Великого як політичне утворення, що єднало верховні світську і духовну владу, фактично припинила своє існування у 843 році, коли його внуки розділили Державу франків на три королівства. Імператорський титул зберігся за Лотарем, який володів ним ще за життя батька, але його владні повноваження поширювались лише на т. зв. Серединне королівство (чи Середню Франкію), що простягнулось від Риму до Північного моря, та й те через десятиліття було поділене ним натроє. Титул залишився за його старшим сином Людовиком II, що як король правив Північною Італією і виступав у ролі захисника Святого престолу, і десь з цього часу залізна корона лангобардів стала необхідною умовою для бажаючих бути наділеними імператорською гідністю.

Зі смертю Людовика II у 875 році італійська гілка Каролінгів згасла й імператорська корона дісталась його західно-франкському дядькові Карлу Лисому, на котрого папа Іван VIII покладав надії у пошуку захисту від мусульманської загрози. Проте його сподівання не виправдались і після несподіваної смерті імператора серед його наступників, зважаючи на роз'єднаність східно-франкьких Каролінгів, як свого захисника Святий престол розглядав кандидатуру Бозона В'єнського. Однак його обрання у 879 році на престол (Нижньої) Бургундії, до якої увійшов Прованс, формально — частина Італійського королівства, налаштувало проти нього папу, несподівано замирило Каролінгів по обидва боки кордону, й 12 лютого 881 року в Римі як імператор коронувався Карл III Товстий, який волею долі без жодних зусиль по смерті старших братів об'єднав під своєю рукою Східно-франкське королівство.

Але відновлена практично у попередніх кордонах Держава франків проіснувала недовго — Карл Товстий виявився надто слабким правителем, нездатним ні протистояти експансії вікінгів, ні централізувати гігантську імперію, ні придушити заколот свого васала і племінника Арнульфа Каринтійського, на користь якого зрештою був змушений 17 листопада 887 року зректись німецького престолу.

Через неповних два місяці Карл III помер і, як писав сучасник подій Регіно Прюмський, «кожна частина царства обрала правителя зі своїх надр»: у французьких землях утвердився Одо Паризький з династії Робертинів, у Верхній Бургундії — Рудольф I з роду Вельфів, в Італії — Гвідо III Сполетський, який 21 лютого 891 року і став наступним римським імператором.

Після п'яти років імераторський титул знову повернувся до (німецьких) Каролінгів, проте Арнульф Каринтійський володів ним недовго, і вже на початку 900-х років у Північній Італії владу взяв спочатку Людовик III Сліпий з роду Бозонідів, що правив у Нижній Бургундії, а потім — фріульський маркраф Беренгар. Після його вбивства у 924 році титул римських імператорів кілька десятиліть залишався вакантним, доки тривала війна за фактичний контроль над Ломбардією. За цей час Святий престол опинився під повним контролем римського патриціату, який, прагнучи використовувати матеріальні і військові ресурси папства для свого піднесення, на власний розсуд змінював понтифіків, котрі й самі не відзначалися високими духовними чи людськими чеснотами.

Війна за італійську корону закінчилась у 950 році перемогою Беренгара II Фріульського. Проте ненадовго. Його спроба легітимізувати своє правління шлюбом з Аделаїдою, донькою, невісткою і вдовою трьох попередніх королів, дала привід для втручання в італійські справи німецького короля Оттона з саксонської династії Люндорфінгів, ще молодого вдівця, який за півтора десятиліття вибудував міцну одноосібну владу і саме успішно завершив походи проти мадяр і слов'ян. У 951 році він з великим військом перейшов Альпи, без бою взяв Павію, де 10 жовтня прийняв титул короля італійців і невдовзі одружився з Аделаїдою, вперше за понад півстоліття поєднавши корони двох держав.

Змушений визнати сюзеренітет Оттона, Беренгар II з поразкою не змирився, захоплені землі не повернув, і намагався бунтувати коли у 953 році проти Оттона вчинив заколот його син Людольф, а у 960 році, ведучи війну з маркграфом Сполето, захопив деякі регіони Папської області. Знаючи його віроломний характер і терплячи поразку у війні з Пандульфом I Залізна Голова, князем Капуї, папа Іван XII негайно надіслав до Аусбурга делегацію з нагадуванням Оттону про його королівські обов'язки як захисника Церкви.

Що мало стати подякою за надану допомогу, достовірно невідомо, але, безумовно всупереч очікуванням папи консолідацією ломбардських супротивників Беренгара Оттон не обмежився і, відсвяткувавши у Павії Різдво 961 року, з військом рушив далі на південь. На підступах до Риму він зустрівся з Іваном XII і 31 січня 962 року публічно заприсягся і надалі визнавати його повноваження як понтифіка, не видавати від його імені жодних указів і захистити володіння Святого престолу від Беренгара Фріульського.

Наступного дня Оттон тріумфально увійшов у Рим, де 2 лютого у церкві святого Петра був проголошений римським імператором.

12 лютого 962 року на спеціально скликаному за участі кліру і мирян синоді Іван XII схвалив давно виношуваний Оттоном намір створити Магдебурзьку архієпархію і Мерзебурурзьке єпископство, які мали стати форпостами християнської експансії на схід. Ще через день вони ратифікували угоду, відому як «Pactum Ottonianum», якою імператор підтвердив гарантії ще франкських королів щодо недоторканості кордонів Святого престолу, які Оттон розширив за рахунок екзархату Равенни, герцогств Сполето та Беневенто (котрими ніколи не володів ні до ні після описуваних подій) і надав духовенству та «людям Риму» виключне право обирати понтифіка, який, правда, щоб бути інтронізованим, мав скласти присягу на вірність імператору.

Осаджений у фортеці Сан-Лео біля Сан-Марино, Беренгар Фріульський здався навесні 963 року. Тим часом Іван XII, остерігаючись посилення німецького впливу в Італії, надіслав послів до угорців і візантійців, щоб укласти військовий альянс проти імператора. До переговорів був залучений і Адальберт, син ще недавно смертельного ворога Беренгара. Розлючений Оттон влітку взяв в облогу Рим і папа був змушений рятуватись втечею до Тіволі. З'явитись до імператора з поясненнями він відмовився, й попри погрози відлучення від церкви скликаним за наполяганням Оттона синодом 4 грудня був усунутий від влади.

Підняте римлянами повстання на підтримку Івана XII було жорстоко придушене, втім після несподіваної смерті папи у травні 964 року — злі язики стверджували, що 27 літній понтифік помер від апоплектичного удару під час любовних утіх, — «люди Риму» у піку німецькому ставленику Леву VIII обрали папою Бенедикта V. Отон вдруге взяв в облогу Рим, усунув від влади обранця містян, який пробув при владі лише 31 день, і відновив у правах Лева VIII.

Що було потім

Отону довелось виступати на захист і наступного папи Івана XIII, рукопокладеного 1 жовтня 965 року. Розправа над повсталими римлянами на цей раз була особливо жорстокою — дванадцятьох керівників районних міліцій розіп'яли на хрестах, а префекта міста повісили за волосся на кінній статуї імператора Марка Аврелія, після чого голим возили містом і зрештою вислали до Німеччини.

Щоб нарешті навести лад у своєму південному королівстві, імператору довелось затриматись в Італії на шість років, проте особливого успіху він не досягнув і повернувся до Німеччини, де помер 7 травня 973 року. Його сучасник Відукінд Корвейський вже у своїй хроніці «Діяння саксів» називав Оттона «головою усього світу», а з подачі одного з провідних істориків Середньовіччя Отто фон Фрайзінга з першої половини XII століття за ним закріпився епітет «Великий».

Трохи згодом, у 1157 році, за правління племінника Оттона імператора Фрідріха Барбаросси, що доклав чимало зусиль для утвердження своєї зверхності над Святим престолом, назва імперії змінилась з Римської на Священну, а 1254 роком датується перше поєднання обох прикметників — Священна Римська імперія. З втратою більшої частини володінь в Італії і Бургундії у 1474 році вперше з'являється згадка про «Священну Римську імперію німецької нації», яка в офіційних документах була закріплена рішенням Кельнського рейхстагу 1512 року.

Десь у цей же час німецькі королі вже перестали прагнути коронацій в Римі, а імперське право було закріплене за ними відповідним законом, згідно з яким саме обрання короля і робило його імператором. Останнім, хто отримував папське благословення, був Карл V Габсбург, якого папа Климент VII у 1530 році в Болоньї коронував як імператора.

Назва «Священну Римську імперію німецької нації» навіть в офіційній титулатурі особливого поширення не набула, з кінця XVIII століття зовсім перестала вживатись і до свого розпаду в 1806 році відновлена Оттоном Великим імперія, що на той час представляла собою конфедерацію земель на чолі з кайзером і рейхстагом як представницьким органом, іменувалась Священною Римською.

Друк 5
Фріц Лямке спеціально для © «Цей день в історії», 19 вересня 2011, востаннє оновлено 11 січня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Стаття «Римська імперія Оттона Великого» торкається події, що стала визначальною в історії людства.

Коментарі

Введення Юліанського календаря
Наука і техніка
Введення Юліанського календаря