Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Нова стаття
Брекзит
О 23-00 за лондонським часом 31 січня 2020 року з установ Європейського Союзу в Брюсселі вилучено британські прапори — Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії вийшло зі складу Європейського Союзу, в якому перебувало 47 років. На Даунінг-стріт, 10, У Лондоні, офіційній резиденції прем'єр-міністра, це було відзначено світловим шоу під заздалегідь записаний бій Біг-Бена. По містах країни пройшли численні мітинги — прихильники Брекзиту святкували, супротивники — чатували при свічках.
2558
Читати 10 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

До наднаціональних європейських спільнот — об'єднання з вугілля та сталі (ЄОВС), економічної (ЄЕС) і з атомної енергії (Євроатом), Сполучене Королівство приєдналось 1 січня 1973 року. Вдалось йому це з третьої спроби, коли посаду президента Франції залишив Шарль де Голль, англофоб, який вважав Великобританію «несумісною з Європою» і провідником на континенті американських інтересів. На цей час вже завершились три з чотирьох етапів інтеграції ЄЕС — формування зони вільної торгівлі, митного союзу і спільного ринку з обігу товарів, людей, послуг та капіталу.

Хоча на парламентських виборах 1970 року всі основні політичні партії Британії схвалювали цей крок — очолювана Сполученим Королівством Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) за десятиліття так і не змогла скласти конкуренцію ЄЕС — вже під час наступних виборів частина Лейбористської партії (уряди якої подавали дві з трьох, включаючи успішну, заяв на вступ до ЄС) виступила з критикою умов приєднання до Співтовариства. Сформований нею уряд меншості Гарольда Вільсона домігся винесення питання на загальний референдум, перший в історії Сполученого Королівства, на якому, однак, 5 червня 1975 року 67% виборців висловились за продовження членства країни в європейських Спільнотах.

Протягом наступних чотирьох десятиліть Великобританія приєдналась до всіх основоположних договорів, які перетворили ЄЕС з економічного у наднаціональне політичне об'єднання під назвою Європейський Союз (ЄС). Але партнером вона була незручним: відстоюючи свої національні інтереси, відмовилась від спільної європейської валюти, Шенгенської угоди, Хартії про основні права громадян ЄС. Через її особливу позицію поза Маастрихтським договором 1992 року залишились питання соціального захисту населення і був виключений пункт про прийняття рішень з основних питань простою більшістю голосів. Не зустрів підтримки і Лісабонський договір 2007 року щодо принципів функціонування ЄС — Великобританія відмовилась від уніфікації законодавства у сфері внутрішньої безпеки і юстиції, відомої як «Простір свободи, безпеки та справедливості».

При цьому Лейбориська партія, позбавившись риторики про небезпеку експлуатації міжнародним капіталом британського робітництва, перейшла на «проєвропейські» позиції, а в Консервативній, особливо в останні роки прем'єрства Маргарет Тетчер, навпаки, стали все частіше лунати заклики протистояти «німецькому рекету, націленому на захоплення усієї Європи», зменшити частку внесків в бюджет ЄС, щоб «не годувати французьких фермерів», і запобігти централізації влади у «наддержаві» зі столицею в Брюсселі.

З набуттям чинності Лісабонського договору, який євроскептики вважали кроком на шляху до федералізму, і початком фінансово-економічної кризи 2008-09 років критичне ставлення до поглиблення інтеграції з ЄС почало зростати не лише в британському істеблішменті, але й у широких супільних колах. Пропозиції Франції і Німеччини зміцнити валютно-фінансовий союз у Лондоні розцінили як спробу створення економічного уряду єврозони, і у 2012 році Британія наклала вето на Бюджетний пакт, який передбачав поглиблення інтеграції у податковій сфері, залишилась осторонь Банківського союзу й виступила проти збільшення бюджету ЄС на наступний семилітній період, не бажаючи брати участь у вирішенні боргових зобов'язань інших країн.

З початком громадянської війни у Сирії в «Об'єднаній Європі» почалась міграційна криза, викликана різким збільшенням нелегальних мігрантів з Близького Сходу. Хоча Британії, яка була поза Шенгенською угодою, вона не торкнулась, у Сполученому Королівстві вкотре підняли питання про т. зв. «мобільних громадян ЄС», яких в офіційних британських документах кодифікують як «імігрантів з країн ЄС», — 1,3 млн осіб зі, здебільшого, Східної Європи, іншої ментальної й політичної культури, готових працювати за меншу, ніж британці, зарплату, — Лондон поставив перед Брюсселем вимогу мати право на власний розсуд обмежувати соціальні права «польских сантехніків».

Утім, напрацювати консолідовану позицію щодо ступеню залученості країни в європейські інтеграційні процеси коаліційному уряду Девіда Кемерона так і не вдалось. Очолюваній ним Консервативній партії у переддень парламентських виборів це загрожувало розколом, і у 2013 році він дав публічну обіцянку провести консультативний референдум з питання членства Британії в ЄС. Це мало б вирішити дві задачі — приборкати однопартійців, що послідовно виступали проти «диктату наднаціонального Брюсселя», і привернути увагу потенційних виборців, виразником євроскетициму яких стала Партія незалежності Сполученого Королівства (UKIP) Найджела Фараджа, що виступала за безумовний вихід Британії з ЄС і на попередніх виборах отримала другий після Консервативної партії результат, сенсаційно випередивши Лейбористську.

«Просто попросити британців і далі приймати європейські правила, щодо яких у них не було великого вибору, — це шлях до того, що коли питання стане руба, а на якомусь етапі це станеться неодмінно, набагато більше ймовірності, що тоді британці відкинуть ЄС. Тому я за референдум. І доки ми зіткнемось з цим питанням, то означимо проблеми, проведемо дискусію. Це краще, ніж сподіватись, що складна ситуація зникне сама по собі» — Девід Кемерон, 23 січня 2013 року

Як припускається, розрахунок Кемерона був на те, що більшість у парламенті отримати не вдасться, і коаліційний уряд, до якого увійдуть традиційні партнери консерваторів з безумовно проєвропейської Партії ліберальних демократів (ПЛД), проведення референдуму заблокує.

Однак на загальних виборах 2015 року Консервативна партія переконливо перемогла, сформувала однопартійний уряд, і Кемерон, переконаний прихильник продовження членства Британії в ЄС, став заручником власних передвиборчих маневрів. Були сподівання провести референдум у якомога коротший термін — за місяць місяць, щоб на хвилі успіху скористатись сприятливою політичною кон'юктурою, однак євроскептики з числа консерваторів і опозиційних Лейбористської та Шотландської національної (ШНП) партій домоглись його відтермінування і оголошення дати не пізніше, ніж «за чотири місяці до його проведення».

Прикрою несподіванкою для консерваторів стала перемога UKIP на виборах до Європарламенту — її представники випередили і лейбористів і консерваторів, що дало можливість партії Фараджа провести потужну кампанію за Брекзит — вихід Великобританії з ЄС. Проти були ПЛД і ШНП, у більшій частині — Лейбористська партія, включно з її новим лідером Джеремі Корбіним і колишніми прем'єрами Тоні Блером та Гордоном Брауном, і Консервативна, керівництво якої покладало великі надії на переговори Кемерона з ЄС щодо зміни умов членства Британії в Спільноті.

Однак результати перемовин, оприлюднені 22 лютого 2016 року, у день оголошення дати референдуму і винесеного на нього питання, розчарували усіх: з чотирьох поставлених перед Брюсселем вимог — не дискримінувати країни, що не входять у зону євро, надати більше повноважень національним парламентам, не форсувати ще тіснішу інтеграцію і надати право Британії на власний розсуд визначати соціальні права «імігрантів з ЄС» — вдалось домогтись лише відтермінування на сім років соціальних виплат новоприбулим мігрантам.

З газетних заголовків «І це все?» євроскептики на чолі з UKIP розпочали потужну кампанію за Брекзит, у якій домінували спотворені і манпулятивні інтерпретації проблем, для вирішення яких слід було прийняти історичне рішення. Їм сприяв розкол у лавах консерваторів — 18 березня під надуманим приводом уряд Кемерона полишив колишній лідер партії євроскептик Данкан Сміт, що обіймав пост міністра праці, слідом за ним за вихід з ЄС висловився ще один колишній літер партії Девід Девіс і харизматичний мер Лондона Борис Джонсон, який не приховував амбіцій очолити партію консерваторів. Утім, прихильники Бремейн — за членство Британії в ЄС, теж не гребували методами і аргументами в агітації, причому настільки, що парламентський комітет Палати громад був змушений засудити обидві сторони за некоректне ведення полеміки.

На референдумі, що пройшов 23 червня 2016 року за участі безпрецедентних 72% виборців, 51,9 відсотка висловились за вихід Британії з ЄС. Більшість з них склали економічно вразливі соціальні групи, робітництво старшого віку, малі міста і сільська глибинка, територіально — усі регіони, окрім Великого Лондона, Північної Ірландії та Шотландії.

Наступного дня Джеймс Кемерон заявив, що «вважає для себе неприйнятним бути капітаном корабля, який веде країну до наступного пункту призначення». 13 липня на чолі уряду його змінила Тереза Мей, котрій, як писала тогочасна преса, належало вивести Британію «з-під політичних уламків ... невимовно егоїстичного і безрозсудного рішення» її співвітчизників.

Хоча Тереза Мей була прихильницею членства Британії в ЄС, а референдум мав консультативний характер, після довгих зволікань 29 березня 2017 року вона все ж надіслала повідомлення в Брюссель про намір Сполученого Королівства вийти зі складу Європейського Союзу.

У ході переговорів Мей пережила вотум недовіри власної партії і Палати громад, двічі домагалась згоди ЄС на перенесення дати виходу, щоб країна не опинилась поза жодними домовленостями, передусім економічними, проте досягнуті нею умови Брекзиту тричі відхилялись парламентарями. Зрештою вона подала у відставку, й 24 липня 2019 року на посту прем'єра її змінив Борис Джонсон, євроскептик і одне з «облич» кампанії «Голосуй за вихід».

Допрацьована, «Угода про вихід» 17 жовтня була схвалена урядом Великобританії та Комісією ЄС й 9 січня 2020 року пройшла третє читання у Палаті громад, де була затверджена 330-ма голосами проти 231-го. 22 січня її без змін прийняла Палата лордів, й наступного дня вона була підписана королевою Єлизаветою II.

О 23-00 за лондонським часом (опівночі за центральноєвропейським) 31 січня 2020 року з установ Європейського Союзу в Брюсселі було вилучено британські прапори — Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії вийшло зі складу ЄС, в якому перебувало 47 років. На Даунінг-стріт, 10, офіційній резиденції прем'єр-міністра, це було відзначено світловим шоу під заздалегідь записаний бій дзвонів Біг-Бена. По містах країни пройшли численні мітинги — прихильники Брекзиту святкували перемогу, супротивники — чатували при свічках.

«Це не кінець, а початок. [...] Для багатьох людей це дивовижний момент надії, момент, який вони думали, що ніколи не настане. Нарешті сонце сходить, завіса піднімається і починається наступний акт нашої національної п'єси. Завдяки новій силі, незалежності, яку ми відновлюємо, ми даємо людям те, за що вони проголосували» — прокоментував подію Борис Джонсон і пообіцяв об'єднати країну й «повести усіх разом вперед».

Згідно досягнутих угод, Велика Британія втратила представництво і право голосу в ЄС, але до кінця року залишалась частиною спільного економічного простору. 30 грудня 2020 року вона уклала з ЄС «Угоду про торгівлю та співробітництво», яка набула чинності 1 січня 2021 року. Поза двосторонніми домовленостями залишились питання вільного пересування людей, членство Великобританії в Єдиному європейському ринку, Митному союзі, її участь у більшості програм ЄС, оборонне та зовнішньополітичне співробітництво, а також повноваження Європейського суду з врегулювання спорів.

Друк
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 27 січня 2021. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі