Про Листопадову революцію, яка відсторонила від влади кайзера Вільгельма, і Комп'єнське перемир'я з Антантою 29-річний капрал Баварського запасного піхотного полку Адольф Гітлер дізнався у лікарні померанського Пазевалька, де лікувався після тимчасової втрати зору від враження іпритом. Як він згадував згодом, шокуюча новина про завершення Першої світової війни викликала другу тимчасову втрату зору: позаду були чотири роки бездоганної служби добровольцем в армії іноземної держави — до війська рідної Австрії його не взяли через стан здоров'я, та він де дуже і хотів служити Габсбургам з огляду на тамтешню «суміш рас», участь у Першій битві при Іпрі, битві на Соммі, два бойові поранення і Залізний хрест першого класу.
З глибокою переконаністю, що непереможеній на полі бою німецькій армії завдали «удар у спину» внутрішні вороги, 28 листопада 1918 року Гітлер повернувся до Мюнхена, де до війни намагався заробляти малюванням. Місто, як мало яке інше німецьке, було охоплене революційними потрясіннями: Баварія, що першою вийшла зі складу імперії, була проголошена народною республікою, а після вбивства її ідейного натхненика Курта Айснера в лютому наступного року — радянською. Нова влада протрималась лише кілька місяців, доки не була розігнана фрайкором, проте небезпека радикалізації залишалась, і в червні Гітлер зголосився стати таємним агентом Департаменту пропаганди Вільної держави Баварія для агітаційної роботи в робітничому і солдатському середовищі. Це звело його зі співзасновником Німецької робітничої партії (ДАП) Антоном Декслером, антисемітські, антимарксистські, антикапіталістичні та великодержавні ідеї якого справили на Гітлера неочікувано позитивне враження.
Партія була малочисельна — лише кількадесят чоловік, Гітлер швидко виділився із загалу завдяки непоганим ораторським здібностям та безцеремонній манері опонувати. Він демобілізувався, розвинув активну пропагандистську роботу і вже у кінці лютого 1920 року у пивній «Гофбройхаус» організував велелюдну — до 2 тисяч чоловік, зустріч партійців і їх симпатиків, на якій виступив з програмою дій, відомою як «25 пунктів», та ініціював зміну невиразної назви партії на більш промовисту — Німецька націонал-соціалістична робітнича (НСДАП).
Через тертя з Гітлером партію залишив її співзасновник і голова Карл Гаррер. Згодом почались конфлікти з Декслером, який шукав шляхів об'єднання із впливовішими організаціями. У липні 1921 року погрозою, що полишить ряди НСДАП, Гітлер змусив його погодитись на роль почесного голови без реальних повноважень, натомість сам отримав практично необмежену односібну владу.
На цей час нацистська партія — це десь зо три з половиною тисячі членів. Небагато порівняно з іншими, але достатньо, щоб проводити гучні політичні акції і зривати заходи конкурентів силами «Гімнастичного і спортивного підрозділу», восени 1921 року за ініціативою Гітлера перейменованого у «Штурмовий загін», СА, який очолював його особистий водій Еміль Моріс, у минулому — продавець годинників зовсім не арійського походження.
За два роки під керівництвом Гітлера НСДАП — вже серед найпотужніших політичних сил Баварії з власною щоденною газетою «Völkischer Beobachter» під редакторством Альфреда Розенберга, 70 тисячами членів, 15-тисячним загоном СА і його молодіжним крилом «Юнгштурм» (дещо пізніше перейменованим у «Гітлерюгенд», щоб відрізнятись від «Юнгштурму» комуністів), до яких у вересні 1923 року приєднались кількатисячні ветеранські організації «Нагірне ополчення» Фрідріха Вебера та «Імперський союз бойового прапора» Ернста Рьома. Серед близьких соратників Гітлера — член НСДАП з літа 1920 року Рудольф Гесс, який зазнав поранення, захищаючи фюрера від вибуху закладеної комуністами у пивній «Гофбройхаус» бомби, серед однодумців — герой Першої світової генерал Еріх Людендорф, невтомний критик «Версальської змови» і чи не найавторитетніший пропагандист теорії про «удар у спину», завданий Німеччині в глибокому тилу нуворишами на службі іноземного капіталу і космополітами-соціалістами.
Саме ім'я Людендорфа було підняте Гітлером на прапор, коли у листопаді 1923 року він з пістолетом в руці заліз на стіл пивної «Бюргербройкеллер» перед ошелешеним керівництвом Баварії і проголосив початок національної революції. Натхнений «Маршем на Рим» Муссоліні, він мав намір з прихильниками рушити на Берлін, щоб скинути президента Веймарської республіки Фрідріха Еберта, але наступного дня нацистська маніфестація центром Мюнхена була розстріляна поліцією.
Гітлер з вісьмома соратниками опинився на лаві підсудних. Багатьом здавалось, що це кінець його політичної кар'єри. Мабуть так здавалось і йому самому. Однак, відкинувши думки про смогубство, він перетворив судовий процес на трибуну для пропаганди нацистських ідей, отримав загальнодержавну славу, співчуття судді і лише 5 років ув'язнення. Не відбувши навіть цього покарання, вже 20 грудня 1924 року Гітлер був звільнений умовно-достроково по амністії.
У лютому 1925 року була скасована заборона на діяльність НСДАП, яка за час відсутності Гітлера фрагментувалась на кілька протиборчих груп. З нагоди виходу з підпілля спеціально у пивній «Бюргербройкеллер», де два роки перед тим почався невдалий путч, були скликані збори, на яких 27 лютого Гітлер у двогодинній промові оголосив новий етап партійного будівництва: ніякого колегіального керівництва, спільного прийняття рішень чи міжфракційних консенсусів, ніяких особливих ролей для особливих людей — колишні заслуги лишаються у минулому і кожен має особисто йому, фюреру, довести право приєднатись до партії, членство в якій починається з чистого аркуша.
На загрозу примусової депортації на батьківщину Гітлер також відреагував радикально, 7 квітня відмовившись від австрійського громадянства, яке він «ніколи не цінував, завжди по духу вважаючи себе німцем».
Змушений на певний час відійти від публічної політики за умовами звільнення, Гітлер вільний час присвячував здебільшого удосконаленню ораторського мистецтва, уроки якого вже кілька років брав у відомого гіпнотизера і окультиста Еріка Яна Гануссена, і разом з фотографом Генріхом Гофманном працював над своїм сценічним образом та публічним іміджем, завдяки чому відмовився від військового стилю вбрання і все частіше став з'являтись на публіці і в пропагандистських матеріалах в костюмах, пальтах і капелюхах, що мали надати йому вигляд респектабельного буржуа.
У 1925-26 роках Гітлер видав розпочату ще у в'язниці свою програмну книгу «Чотири з половиної роки боротьби проти брехні, дурості і боягузства», за порадою свого фронтового товариша Макса Аманна — на той час члена НСДАП №3 і фінансового партійного директора, перейменовану у «Моя боротьба».
Приватні політичні зустрічі Гітлера принесли перші результати: у НСДАП з'явилась підтримка серед промисловців Баварії. Не лишились марними і зусилля лідера «лівого» крила партії Грегора Штрассера і його секретаря Йозефа Геббельса, які вийшли на перші ролі, доки Гітлер перебував в ув'язненні, — нацисти заявили про себе у Саксонії і Берліні, де почалось видання ще одного партійного часопису. Чисельність партії зросла до 100 тисяч чоловік. Вона випробувала сили на виборах 1928 року, але отримала лише 2,6% голосів (12 місць у Рейхстазі). Провалом — 1,1%, закінчились і президенські вибори, на яких НСДАП підтримала свого давнього симпатика генерала Людендорфа: нацисти все ще залишались провінційним феноменом.
Із маргінесу НСДАП вивів референдум грудня 1929 року про відмову від виплати Німеччиною репарацій країнам-переможцям і визнання вини у розв'язуванні Першої світової війни: його ініціаторам бракувало підтримки, довелось залучати політиків другого ешелону. Попри те, що референдум теж зазнав фіаско, він приніс нацистам впізнаваність на загальнонаціональному рівні: їх заклики протистояти антинімецькій змові євреїв та марксистів і радикально перебудувати суспільство виявились надзвичайно популярними на тлі економічної кризи, яка почалась з Волл-стріту і зачепила Німеччину найбільше з європейських держав. Уже за рік на федеральних виборах НСДАП отримала 18% голосів, ставши другою за кількістю місць парламентською партією. Третіми стали комуністи Ернста Тельмана, з якими нацисти, попри обопільну антисемітську і антикапіталістичну риторику, вели непримириму вуличну війну, — зусиллями бойових загонів обох партій лік убитим йшов уже на десятки.
Наступним кроком до успіху стало третє місце на місцевих виборах у Вільній державі Брауншвейг у березні 1931 року. Результат більш, ніж скромний, але це було єдине федеральне утворення Веймарської республіки, де НСДАП увійшла до урядової коаліції. Більше того, зусиллями місцевих нацистів Гітлер був призначений його представником у Рейхсраті і 25 лютого 1932 року склав присягу як громадянин Брауншвейгу, нарешті отримавши давноомріяне громадянство Німеччини.
Саме вчасно, щоб уже в березні-квітні взяти участь у президенських виборах.
Обійти монументально популярного Пауля фон Гінденбурга не вдалось, але сенсаційно завадити йому переобратись у першому турі Гітлер зміг. За лідера нацистів проголосувало понад 13 млн німців (37%), які були розчаровані нездатністю соціал-демократів та католиків-центристів, на яких спирався Гінденбург, скинути тягар Першої світової, але й остерігались затятого сталініста Тельмана, що цькував «соціал-фашистів», як Комінтерн означав соціал-демократів.
У цей час у НСДАП понад 800 тисяч членів, харизматичний лідер і на очах зростаюча прихильність електорату Німеччини, яка, ледь отямившись від гіперінфляції початку 1920-х років, знову опинилась в кризі: безробіття сягнуло 30% працездатного населення, зменшувались зарплати, зростали податки — в умовах світової кризи і відтоку іноземного капіталу країна відчайдушно шукала засобів, щоб виплачувати репарації. Нездатного дати економіці лад Генріха Брюнінга з католицької Партії центру на посаді канцлера змінив однопартієць Франц фон Папен. У пошуку політичної підтримки він провів переговори з Гітлером, за підсумками яких зняв заборону на діяльність нацистських бойових підрозділів і домігся від Гінденбурга розпуску Рейхстагу.
Проте розрахунок Папена виявився хибним — опинившись за результатами липневих виборів на чолі найбільшої парламентської партії (але без більшості), Гітлер на другорядну роль віце-канцлера не погодився. Коаліційний уряд створити не вдалось, і у вересні парламент був розпущений знову. Через два місяці нацисти вдруге перемогли на виборах, хоча і всупеч своїм оптимістичним очікуванням втратили значну частину депутатських місць.
Не маючи жодної підтримки у Рейхстазі, вихід із тупикової ситуації Папен бачив у запровадженні чогось на кшталт диктатури. Ідея не нова для німецького політикуму того часу, але для Гінденбурга неприйнятна, і 3 грудня 1932 року Папена на посту канцлера змінив генерал Курт фон Шлейхер. Він здійснив невдалу спробу розколоти нацистську партію, утворившиши парламенську коаліцію з її лівим крилом на чолі з Грегором Штрассером. Спертись на ще більш ліві сили теж не вийшло — від блокування із соціал-демократами категорично відмовились комуністи, заявивши, що «ладні бачити при владі нацистів, але і палець об палець не вдарять, щоб врятувати республіку».
За спиною Шлейхера, який відзначався зверхністю та надто гострим язиком і зумів зіпсувати стосунки з багатьма в німецькому істеблішменті — армійському, бізнесовому та політичному, із президентом Гінденбургом включно, інтригував ображений Папен, не втрачаючи надії повернутись до влади, принаймні заступником Гітлера по уряду. Він зумів переконати президента, що лояльна до нього Німецька національна народна партія (ДНВП) зуміє приборкати екстремістські замашки нацистів. На підтримку Гітлера висловилась і група впливових німецьких підприємців та фінансистів, які двічі надсилали Гінденбургу відповідного листа.
Зрештою, коли 28 січня 1933 року Шлейхер звернувся до Гінденбурга з проханням розпустити парламент, який через три дні мав намір висловити вотум недовіри уряду, президент йому відмовив і, наляканий чутками (чи зробивши вигляд, що сприймає чутки серйозно) про підготовку Шлейхером військового заколоту, наступного дня усунув його з посади міністра оборони, а ще через день, 30 січня 1933 року, — і з посади глави уряду, яку запропонував Адольфу Гітлеру.
Того ж дня новий кабінет в офісі Гінденбурга приніс присягу. Новим він був досить умовно, НСДАП отримала у ньому лише три посади: Адольф Гітлер став канцлером, Вільгельм Фрік — міністром внутрішніх справ, Герман Герінг — міністром без портфеля.
З огляду на специфіку повноважень тогочасного рейхскомісаріату внутрішніх справ основні важелі влади збереглись в руках «міністрів-баронів» часів урядування Папена (і потім Шлейхера), який, як і було домовлено з Гітлером і Гінденбургом, став віце-канцлером. Це, однак, не завадило загонам СА і СС провести в Берліні смолоскипні марші на відзнаку «захоплення влади» в результаті революції, хоча сам Гітлер віддавав перевагу терміну «здобуття влади», наполягаючи на дотримані усіх конституційних процедур. Особливого занепокоєння з приводу його піднесення не висловили ні закордонні політики, що називали Гітлера «поганою копією Муссоліні», ні німецькі ліберали, які вважали, що в демократичній Німеччині неможливо встановити диктатуру, ні навіть єврейські організації, які попри неприхований антисемітизм нацистів покладались на «здорові сили німецької нації», що стануть на заваді втіленню «варварській демагогії».
Поява нового уряду консолідувати фракції не могла, і, як і планувалось, 1 лютого Гінденбург розпустив парламент, призначивши нові вибори на 5 березня. Того ж вечора у виступі по радіо Гітлер заявив, що з перманентною політичною кризою — наслідком «чотирнадцяти років марксизму» в Німеччині, покінчено. Подолати її мав підготовлений ним і схвалений 4 лютого президентом указ «Про захист німецького народу», який накладав обмеження на свободу зборів і друку, і набув чинності у перший день виборчої кампанії. Після підпалу Рейхстагу, що стався 27 лютого, Гінденбургом було видано указ «Про захист народу і держави», яким безстроково обмежувались особисті права і свободи громадян та розширювались можливості федерального уряду втручатись у внутрішні справи вільних держав рейху. Жодних настанов уряду указ не містив, що дало можливість широко інтерпретувати його положення і на підставі причетності до підпалу голандського комуніста розпочати переслідування його німецьких однодумців: у перші ж дні було заарештовано кілька (лише в Пруссії біля десяти) тисяч комуністів. 3 березня у в'язниці опинився і їх лідер Ернст Тельман.
Зазнали утисків і соціал-демократи та католики-центристи. Єдині, хто безперешкодно вів передвиборну агітацію, були НСДАП і близька до Папена ДНВП. Це забезпечило нацистам успіх на виборах 5 березня: вони виявились єдиними, хто збільшив своє парламентське представництво. Проте до однопартійної більшості забракло кількох процентів. Щоб не блокуватись із ДНВП, яка набрала необхідні 8%, 15 березня Гітлер ініціював розробку закону про діяльність уряду без підтримки більшості в Рейхстазі.
«Закон про подолання тяжкого становища народу і держави» мав характер поправки до конституції і вимагав схвалення 2/3 парламенарів. Досягнути необхідної підтримки вдалось ануляцією мандатів депутатів-комуністів, залученням, як висловився міністр внутрішніх справ Фріке, частини соціал-демократів «на суспільно-корисні роботи в концентраційних таборах» і обіцянкою Партії центру не зачіпати релігійні свободи католиків, їх релігійні школи і пов'язаних з нею державних службовців. Законопроект довелось доопрацьовувати буквально в останні дні перед запланованим на 21 березня відкриттям нового Рейстагу, що урочисто пройшло у Потсдамі.
Дата і місце були вибрані не випадково — саме тут у березні 1871 року відбувся перший Рейхстаг кайзерівської Німеччини, і потиск на камери підкреслено шанобливим канцлером Гітлером одягнутої у рукавичку руки президента Гінденбурга та присутність на заході крон-принца Вільгельма III мали символізувати спадкоємність пруссько-німецької історії на її новому етапі.
Через два дні «Закон про подолання тяжкого становища народу і держави» був прийнятий на сесії, що пройшла у берлінському оперному театрі «Кролль», прикрашеному з цієї нагоди стилізованим під імперський червоним зі свастикою партійним прапором НСДАП, який ще 12 березня указом Гінденбурга прийшов на зміну чорно-червоно-золотому триколору як державний.
З Веймарською республікою, як історичною формою існування Німеччини у її постмонархічний період, було покінчено.
Що було потім
Одним із перших кроків на шляху консолідації Адольфом Гітлером влади і перетворення Німеччини на унітарну державу, стала заборона 14 липня 1933 року усіх ненацистських партій і організацій. Далі настала черга Рейхсрату — представницького органу урядовців німецьких земель, ліквідованого, 14 лютого 1934 року, за ним — однопартійців фюрера, що вимагали негайних революційних перетворень, чим поставили під загрозу його підтримку в армійському середовищі.
«Ніч довгих ножів» дала можливість Гітлеру знищити близько сотні радикально налаштованих соратників по партії і політичних опонентів, поквитавшись за давні і не дуже образи: крім застрелених у тюремній камері представника соціалістичного крила НСДАП Грегора Штрассера і лідера СА Ернста Рьома, були вбиті близький до них екс-канцлер Курт фон Шлейхер, котрий розраховував з допомогою штурмовиків повернутись у велику політику, і колишній генеральний комісар Баварії Густав фон Кар, якого Гітлер вважав головним винуватцем придушення «Пивного путчу» 1923 року.
Перепоною на шляху до повного тріумфу Гітлера залишився лише хворий на рак легенів 86-літній Пауль фон Гінденбург, який зберігав за собою повноваження головнокомандувача німецької армії. Дипломати і міжнародні оглядачі задавались єдиним питанням: чи стане по його смерті Гітлер президентом і хто буде новим канцлером. Фюрер і німецький народ відповіли неочікувано — щойно отримавши звістку про невідворотню кончину Гінденбурга протягом найближчих годин, уряд всупереч конституції об'єднав обидві посади «Законом про верховного голову Німецької держави», який 19 серпня 1934 року на плебісциті підтримало майже 90% виборців.
До становлення Третього рейху залишилось неповних чотири роки.