Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Андрусівське перемир'я
30 січня 1667 року в селі Андрусово під Смоленськом між Московським царством і Річчю Посполитою укладено перемир'я, що завершило тринадцятилітню війну. Невдачі короля Яна II Казимира змусили його погодитись на втрату Смоленщини, усього Лівобережжя України та Києва й спільний з царем Олексієм Михайловичем контроль над Запоріжжям.
23631
Читати 7 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Восени 1663 року Річ Посполита здійснила останню спробу змінити хід війни з Москвою, що точилася уже майже десятиліття.

Позаду було практично повне завоювання Великого князівства Литовського царськими військами, Віленське замирення Яна II Казимира з Олексієм Михайловичем за спиною Богдана Хмельницького, щоб спільно протистояти Карлу X Густаву, який у Польщі учинив «Шведський потоп» і не менш успішно діяв у Ліфляндії. Бойові дії, поновлені після так і не реалізованої Гадяцької угоди, дали змогу Речі Посполитій у союзі з Кримським ханством витіснити основні московські сили з Білорусі, Волині, Поділля за Дніпро, який фактично став лінією протистояння армій двох держав.

По Дніпру після переходу на польський бік Юрія Хмельницького розділилась і козацька Україна. На Лівобережжі проти укладеного ним Слободищенського трактату виступили полковники Яким Сомко і Василь Золотаренко, протистояння яких за булаву завершилось їх стратою і обранням гетьманом зі згоди Москви прихильного настроям голоти Івана Брюховецького. Дволітня «війна берегів» успіху Хмельницькому не принесла, і після зречення Юрія рада старшин Правобережжя обрала гетьманом його найближчого радника Павла «Тетерю» Моржковського.

Оминувши Київ, де закрився московський гарнізон, 31 (21) жовтня 1663 року чотирнадцять полків Павла Тетері разом із 24-тисячним коронним військом переправилися через Дніпро поблизу Ржищева (нині Київська область). Досить швидко було взято тринадцять невеликих міст — серед них Бориспіль, Гоголів, Остер, Кременчук, Лохвицю, Лубни, Ромни, Прилуки, однак облога Глухова і Гадяча зазнала невдачі.

На підмогу польській армії мали підійти кримські татари, але їм на заваді стали два походи на Перекоп запорожців під проводом кошового Івана Сірка у спілці з донськими козаками і калмиками під командою воєводи Григорія Косагова. Тож, дізнавшись, що у Батурині загони Івана Брюховецького з'єднались із Білгородським полком Григорія Ромодановського і йдуть до Глухова, 1 лютого (22 січня) 1664 року Яну II Казимиру довелось відступити. У Севську до нього через два тижні нарешті прибула давно очікувана 15-тисячна армія польного гетьмана литовського Михайла Паца, якому так і не вдалось взяти ні Смоленськ, ні Рославль.

Однак чисельне збільшення королівського війська ні стратегічно ні тактично положення Яна II Казимира не покращило — попри успішний рейд кількатисячного загону аж до Карачева на Брянщині, у ніч проти 1 березня (20 лютого) біля Вороніжа (нині Шосткинський район Сумської області), було виявлено авангард головних московських сил, що під командуванням князя Якова Черкаського йшли з-під Брянська. Виманити їх на правий берег Десни не вдалось, міцної фортеці, яка б стала базою для подальших бойових дій не було, і 13 (3) березня військова рада при королі вирішила повертатись на Правобережжя.

Відступом польсько-литовсько-козацького війська скористався кошовий Сірко, що рушив на Поділля. Запорожців підтримали торговицький сотник Дмитро Сулима і полковник Семен Височан, яких, плекаючи надії на повернення булави, таємно підтримував колишній гетьман Іван Виговський, та брацлавський полковник Остап Гоголь, котрий проголосив себе підданим московського царя. Доки правобережний гетьман намагався привести їх до покори, повстання козаків, селян і міщан, невдоволених відновленням майнових прав шляхти, перекинулось на Київщину, й до літа 1665 року Правобережжя перетворилися на арену жорстокої війни, в якій зійшлися, з одного боку, загони Брюховецького, місцевих повстанців, запорожців та московських ратних людей, а з іншого – полки Тетері, підсилені татарами і польським корпусом.

Зрештою, опанувати ситуацію Павло Тетеря так і не зміг й зрікся булави. Його наступнику Петру Дорошенку вдалось ліквідувати прояви отаманства козацької старшини та анархії злюмпенізованих мас, але у цей час неспокій охопив саму Польщу, де за німецької підтримки проти Яна II Казимира підняв повстання його давній і впливовий опонент колишній гетьман польний коронний Єжи Любомирський. Після відкликання польських військ основною силою на Правобережжі стало Кримське ханство, серед верхівки якого все гучніше звучали наміри розірвати спілку з Річчю Посполитою, що стояла на заваді татарській експансії углиб України. На перешкоді цим планам був вірний союзницькій угоді з королем хан Мехмед IV Ґерай, якого у березні 1666 року з османською допомогою усунули з престолу.

Рокош Любомирського у Польщі, незакінчена війна з Москвою і активна зацікавленість Османської імперії в українських справах фактично позбавила Яна II Казимира вибору. За його розпорядженням у квітні було ініційовано новий, уже четвертий, раунд переговорів з Москвою, які розпочались ще після його невдалого походу на Лівобережжя, але протікали в'яло і безрезультатно. Напрацювання загалом 31 «посольського з'їзду» лягли в основу укладеного 30 (20) січня 1667 року в селі Андрусово під Смоленськом перемир'я тривалістю 13,5 років, яке з польського боку засвідчив секретар короля Ян Агтоній Храповицький, з литовського — генеральний жмудський староста Єжи Глебович, з московського — глава Посольського приказу Афанасій Ордін-Нащокін.

Згідно досягнутими домовленостями, Річ Посполита втачала усі здобутки, закріплені ще Деулінською угодою, — південь Псковщини, Смоленщину, Сіверщину, Стародубщину і Чернігів. Москва залишала за собою і Лівобережну Україну, за майно на якій колишнім власникам мала бути виплачена компенсація у розмірі мільйона злотих (бл. 200 тисяч рублів), натомість повертала досі утримувані нею Вітебськ, Полоцьк (обидва нині Білорусь) і Дюнабург (нині Даугапілс у Латвії), а виведення її гарнізону з Києва і околиць (між ріками Ірпінь і Стугна) відтерміновувалось на два роки. Запорізька Січ переходила під спільну «службу від наступаючих басурманських сил» Кримського ханства і Османської імперії, проти яких Москва і Варшава зобов'язались вести спільні бойові дії.

Що було далі

Андрусівське перемир'я не прийняли ні правобережний гетьман Дорошенко, ні лівобережний Брюховецький. Майже одночасно, у січні 1668 року старшинські ради у Чигирині і Гадячі, відповідно, прийняли рішення не визнавати зверхності московської чи польської влад, а домагатись протекції турецького султана. Утім, порозумітись між собою гетьмани не змогли, і у черговій «війні берегів» програли обоє: зраджений найближчим оточенням, Брюховецький був підступно вбитий за наказом Дорошенка, а сам Дорошенко, що з татарською підмогою контролював територію від Волині на заході до Сіверщини на сході, програв війну з Річчю Посполитою і не втримав Лівобережжя, де залишений ним наказним гетьманом Дем'ян «Многогрішний» Ігнатович вирішив за краще «повернутися під високу руку царя».

Уточнення положень Андрусівського договору тривало у кілька етапів, які знайшли відображення у ряді т. зв. Моковських статтей. Однією з них від 9 квітня (30 березня) 1672 року на два роки відтермінували повернення під польську зверхність Києва, іншою, за 13 (3) серпня 1678 року, ще на 13 років продовжили перемир'я.

Зрештою, «без крові» Москва поступитись Києвом відмовилась. Знесиленій тривалою війною з Османською імперією, Речі Посполитій довелось погодитись на грошову компенсацію і змиритись ще й з втратою Запоріжжя, що знайшло відображення у нарешті підписаному у 1686 році «Вічному мирі».

Друк 1
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 2 серпня 2011. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі