Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Бал охоплених полум'ям
ОсобистостіДмитро Копилов
Під час балу-маскараду, що 28 січня 1393 року проходив у королівський резиденції Сен-Поль в Парижі, сталась пожежа, у якій Карлу VI Валуа дивом вдалось врятуватись. Загибель на його очах чотирьох людей остаточно підірвала й без того слабке психічне здоров'я короля, який так і не оговтався до кінця своїх днів. На обкладинці: Антоній Бургундський «Бал охоплених полум'ям», 1460-90 роки © Художній музей Гетті
7579
Читати 7 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

По смерті Карла V в 1380 році французький престол посів його 12-річний син Карл VI, який наступні вісім років перебував під опікою регентської ради, очолюваної чотирма братами його батька. Кожен з них за державний кошт реалізовував власні політичні проекти, мало з яких були успішними, але виявились надзвичайно обтяжливими для казни.

Лише у 1388 році вже одружений 20-літній Карл VI взяв на себе одноосібне управління країною. Він розпустив регентську раду, позбавивши усіх своїх дядьків державних повноважень, і, поклавшись на партію т. зв. «мармузетів», людей не надто високого аристократичного походження й далеких від державних справ, але близьких і особисто йому відданих, і повернувся до розсудливої політики свого батька: у 1389 році уклав трирічне перемир'я з Англією, з якою Франція була у стані Столітньої війни, здійснив інспекційну поїздку країною, відвідав Ліон, Тулузу і Авіньйон, де був прийнятий папою Климентом VII.

Після перенесеної у квітні 1392 року «лихоманки, яка супроводжувалася довготривалою гарячкою», як занотував його особистий лікар Гійом де Харсіньї, Карл став дратівливо реагувати на будь-який глибокий або різкий звук, часом роблячи «рухи і жести, несумісні з його королівською гідністю». У липні, під час військового походу у Бретань, у нього стався напад безумства: почувши звук удару випадково випущеного з рук списа об шолом, Карл вихопив з піхов меч і з криком «Вперед, вперед на зрадників!» миттєво вбив свого пажа і одного з лицарів, що його супроводжували, поранив ще трьох і погнався за власним братом, якому пощастило врятуватись втечею. Карла зуміли обеззброїти лише за годину, коли він зламав меч і каштелян двору Гійом Мартель кинувся на круп коня, міцно обхопивши короля. Повалений на землю, Карл впав у кому, вийшовши з якої через два дні, наказав повертатись у Париж, де повідомив, що відходить від справ і передає правління своїм дядькам, які «не залишили його в біді».

Карл цілими днями проводив у своїй паризькій резиденції, де розважався грою в теніс і полюванням на птахів й за кілька місяців у створеній за порадою особистого лікаря безтурботній атмосфері повністю отямився від хвороби.

Тим часом двір, який очолила дружина короля Ізабелла Баварська, готувався до весілля її улюбленої фрейліни Катерини де Фатоверн з багатим аристократом Бертраном де Вермандуа. Оскільки наречена була вдовою, відзначити подію було вирішено у формі традиційної для тих часів веселої і галасливої, часто не завжди пристойної, вечірки, відомої як «шаріварі».

Весілля було призначене на 28 січня 1393 року в королівському палаці Сен-Поль в Парижі. За пропозицією аристократа Г'ю де Гусі, відомого своїми «обурливими вчинками», шість високопоставлених лицарів серед яких були молоді граф де Жуаньї, бастард Івен де Фуа, Еймар де Пуатьє, Ожьє де Нантуйє і Гуго де Гісе мали з'явитися у розпал вечірки у вигляді міфічних «диких людей». З такої нагоди були пошиті льняні маски і костюми, обклеєні пухом, щоб «вони здавалися волохатими з голови до ніг». У такому ж костюмі мав бути і Карл, поява якого на вечірці трималась у секреті.

«Дикуни» завивали «як вовки», танцювали і пропонували глядачам впізнати їх. Брат короля Людовик, герцог Орлеанський, на весілля прийшов із запізненням і не знав про заборону користуватись факелами. П'яний, він у напівтемній залі, намагаючись впізнати котрогось з «дикунів», надто близько підніс до нього факел (за іншими свідченнями кинув у нього запалену свічку), від чого костюм танцівника загорівся і полум'я миттю перекинулось на інших танцівників. Карла врятувало те, що він стояв далеко від епіцентру пожежі, розмовляючи зі своєю 15-літньою тіткою Жанною, герцогинею Беррі, яка швидко накинула на короля шлейф своєї об'ємної спідниці, чим захистила його від іскор і відкритого полум'я.

Королева Ізабелла втратила свідомість, гості кинулися до дверей, де зчинилась тиснява. Дехто з присутніх намагався загасити пожежу, але все виявилось марним.

З «дикунів», крім Карла, врятуватись вдалось лише монсенйьору де Нантуйє, який стрибнув у відкритий чан з вином і залишався там доки полум'я не згасло. Граф де Жуаньї помер на місці, Івен де Фуа і Еймар Пуатьє — через два дні, зброєносець короля Гуго де Гісе — ще через день, «проклинаючи своїх товаришів по танцях, мертвих і живих, до його останньої години».

Спокутуючи гріх, винуватець трагедії герцог Орлеанський пожертвував кошти для будівництва каплиці в Целестинському монастирі, де кілька днів молився за душі трагічно загиблих на балу.

Деякі з приступів Карла VI описані у хроніках: часом він вважав себе Святим Георгієм, у 1405 році п'ять місяців відмовлявся міняти одяг і митись, іноді несамовито бігав палацом Сен-Поль і задля його безпеки доводилось замуровувати входи-виходи з поверху на якому він утримувався, нерідко заявляв, що він зроблений із скла і на його вимогу в одяг були вшиті металеві прути, які мали б захистити короля від зіткнення з іншими людьми

Від вигляду згорілих заживо людей розум Карла знову затьмарився: кілька днів він нікого не впізнавав, не міг пригадати своє ім'я, запевняючи, що він не король, ніколи не був одружений і не має дітей, дратувався, коли до нього намагалася підійти королева, і голосно вимагав «прибрати від нього цю жінку, яка за ним стежить».

До кінця Карл VI так і не оговтався, частота психічних розладів і їх тривалість з часом зросли настільки, що у наступні роки він брав здебільшого церемоніальну участь в управлінні державою, на перші ролі в якій вийшла королева Ізабелла Баварська, що очолювала регентську раду, і брат короля Людовик Орлеанський, який за підтримки королеви домігся необмеженого впливу на хворого Карла.

Герцог Орлеанський інтригував при дворі, прагнучи «отримати під своє управління Нормандію і навіть зумів випросити на те грамоту у короля», намагався усунути від престолонаслідування старшого сина короля Людовика Гієньського й вбити свого двоюрідного брата бургундського герцога Жана Безстрашного, який зажадав звіту за витрачені державні кошти. Зрештою, звинувачений у «пороці, корупції, чаклунстві і великому переліку публічних і приватних злочинів», в 1407 році за наказом Жана Безстрашного Людовик Орлеанський був убитий. Це привело до тривалої громадянської війни між бургундцями і орлеаністами (відомими як бургільйони і арманьяки, відповідно), у розпал якої молодий англійський король Генріх V Ланкастер заявив претензії на французьку корону, котрі Карл VI Божевільний, втративши Пікардію і Нормандію, був змушений визнати у 1420 році, усунувши від престолонаслідування власного сина.

Друк
Дмитро Копилов спеціально для © «Цей день в історії», 28 січня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Сицилійська вечірня
Сьогодні
Сицилійська вечірня