Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Початок
Англійської революції
14 січня 1642 року король Карл Стюарт особисто прибув до Палати громад, щоб заарештувати лідерів непокірної більшості. Це було розцінено як безпрецидентне зазіхання на привілеї парламенту і стало фактичним початком громадянської війни, що привела до падіння монархії.На обкладинці: Деніел Майтенс «Карл Стюарт, король Англії, Шотландії і Ірландії», 1632 рік © Національна портретна галерея, Лондон
20911
Читати 9 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

По смерті 24 березня 1603 року бездітної Єлизавети Тюдор на англійський престол зійшов її племінник (і праправнук засновника династії Генріха VII) король Шотландії Яків VI Стюарт. Через чотири місяці він був коронований у Лондоні як Яків I, вперше поєднавши дві держави особистою унією. Людина поміркована і здатна до компромісів, він зумів забезпечити сорокарічний період миру — довший, ніж це вдавалось комусь до нього, і зблизитись з континентальними державами Європи, особливо з протестантськими князівствами Німеччини. Тим не менш вступати у Тридцятирічну війну, яка спустошила більшу частину Центральної Європи, він не поспішав і зробив це лише наприкінці свого правління, коли у протистояння з Габсбургами втягнувся його зять Фрідріх V, курфюрст Пфальцський і колишній король Богемський, імперським едиктом позбавлений володінь і титулів. Це привело до конфлікту Якова I з Палатою громад, яка за згоду субсидіювати війну домагалась права на оголошення імпічменту вищим посадовим особам країни, і в 1622 році король розпустив парламент.

З конфліктів із паламентарями почалось і правління сина Якова I короля Карла I, який вступив на престол 27 березня 1625 року. Він проігнорував їх застереження і вже у травні взяв шлюб із французькою принцесою Генрієттою-Марією, ревною католичкою, яка відмовилась коронуватись разом з чоловіком, щоб не брати участь у протестантській релігійній церемонії. Його намір продовжити війну з Габсбургами парламент підтримав, але скерував проти іспанських володінь у Новому Світі. Коли ж дві експедиції на захоплення вантажених сріблом іспанських кораблів зазнала невдачі, у їх провалах був звинувачений королівський фаворит лорд-адмірал Джордж Вільєрс, 1-й герцог Бекінгем, проти якого палата громад розпочала процедеру імпічменту. Король відповів розпуском парламенту.

Наступного року Карл I розпочав кампанію проти Франції. Морський похід на допомогу гугенотам у фортеці Ла-Рошель знову очолив Бекінгем. Його чергова невдача була сприйнята як приниження, парламент закликав до його відставки і відмовився фінансувати продовження війни. Щоб продовжити кампанію король наказав збирати «примусову позику», податок, що у крайніх випадках може стягуватись без згоди парламенту, і восени 1627 року без суду і слідства ув'язнив 70 джентельменів, які відмовились її сплачувати. У відповідь обидві палати 28 травня 1628 року подали королю «Петицію про право», яка вимагала їх згоди на запровадження податків та гарантій недоторканності підданих королівства на основі «Великої хартії» та інших «законів і статутів».

Нагально потребуючи субсидії, Карл був змушений схвалити петицію, однак у подальшому її неодноразово ігнорував при введенні різного роду торгових монополій і зборів. Найбільше невдоволення викликав запроваджений ним у 1634 році без згоди парламенту закон про «корабельні гроші», яким прибережні міста зобов'язувались вносити до державної скарбниці кошти на розвиток флоту.

Втручання Карла у 1639 році у релігійні питання Шотландії призвело до т.зв Єпископської війни, першої з серії війн між Англією, Шотландією та Ірландією, на той час незалежними королівствами, пов'язаними лише особистою унією монарха. Скарбниця виявилась практично порожньою, і для вирішення фінансових питань у квітні 1640 року королем був скликаний парламент. Але 17 квітня він відмовився розглядати питання про воєнні субсидії доки не будуть розслідувані усі скарги на діяльність королівських чиновників, і після трьох тижнів безплідних дебатів парламент, відомий як «Короткий», був розпущений.

Так і не знайшовши коштів для продовження війни, Карл був змушений 26 жовтня укласти з Шотландією принизливий Ріпонський мир, яким погодився на тимчасову окупацію північної частини Нортумбрії і міста Ньюкасл й щоденну виплату 850 фунтів стерлінгів на утримання там шотландських військ до остаточного врегулювання міждержавних питань. Це загрожувало скарбниці повним банкрутством, і у жовтні Карл знову скликав парламент. Вибори до нього прихильники короля вчергове програли, отримавши порядка 140 з 493 місць.

На цей раз парламент, виявився значно рішучішими. Зібравшись 3 листопада, його лідери на чолі з Джоном Пімом на першому ж засіданні звинуватили оточення короля у державній зраді і почали негайний розгляд питань щодо відставки високопосадовців.

20 (10) листопада був заарештований командуючий англійськими військами Томас Вентворт, граф Страффорд, котрому інкримінували намір запровадити абсолютну владу короля за допомогою постійного війська, як він з успіхом чинив на посаді намісника Ірландії. 19 грудня з посади був усунутий Джон Фінч, лорд-хранитель Великої печатки. 15 лютого 1641 року був прийнятий т. зв. «Трирічний акт», який зобов'язав короля скликати засідання парламенту тривалістю не менше 50 днів принаймні раз на три роки. Згодом були розпущені Зоряна палата, надзвичайний суд при королі Англії, створений ще Генріхом VII після війни Червоної і Білої троянд для переслідування дворян, і Висока комісія, покликана вершити суд в державі, і зрештою був відмінений «корабельний податок».

Не маючи виходу, у травні Карл був змушений затвердити закон, який забороняв розпуск парламенту без його, парламенту, на те згоди.

Цих поступок парламенту здалось замало і він почав розгляд звинувачень проти королеви Генрієтти-Марії, сестри французького короля Людовика XIII, підозрюваній у причетності до змови католиків. У відповідь 14 (4) січня 1642 року Карл з озброєною охороною прибув до Палати громад з наміром арештувати лідерів парламенту, звинувативши їх (і не безпідставно) у діях на користь Шотландії. Згоди на їх арешт парламент не дав, а тим часом заздалегідь попереджені Джон Пім, Артур Хаселріг, Джон Хемпден, Дензіл Оллес і Вільям Строд зуміли втекти з Лондона.

Генрієтта-Марія Французька була матір'ю двох наступників Карла I, королів Карла II і Якова II, а також бабусею ще двох правлячих королев — Марїї II і Анни Стюарт (першої королеви Великої Британії). Нащадками Генрієтти Марії буи і п'ятеро королів Франції з Людовиком XV включно

Дії короля були безпрецедентними, парламентарі розцінили їх як серйозне порушення привілеїв парламенту. Ситуація набула загрозливого характеру і, не маючи у столиці ані найменшої підтримки, 10 січня Карл залишив Лондон. Упевнившись, що збройний конфлікт неминучий, 2 березня він з Вінздора рушив на північ і 22 серпня підняв королівське знамено у Нотінгемі.

Через два місяці під замком Едж-хілл у Ворікширі, між «кавалерами» — прихильниками Карла, і «круглоголовими» — прибічниками парламенту, відбулась перша битва Громадянської війни. Отримавши перемогу, королівські війська на чолі з племінником короля Рупертом Пфальцським рушили на Лондон, але дати бій зібраному парламентом ополченню не зважились і відступили до Оксфорда, де Карл облаштував свій двір.

У країні встановилося двовладдя: під королем були Серединна і Західна Англія та Вельс, на боці парламенту — Східна Англія з Лондоном включно, королівський флот і власна армія, яку «круглоголові» почали таємно формувати ще в липні.

«Дивна війна», яку три роки вів командуючий армією парламенту Роберт Деварьо, 3-й граф Ессекса, не зважуючись завдати роялістам вирішального удару, завершилась 2 липня 1644 року після битви за Йорк, у якій проявився воєнний талант генерал-лейтенанта Олівера Кромвеля. Створена ним «Армія нового зразка» 14 червня 1645 року розгромила королівські війська у битві під Нейзбі (Нортгемптоншир) і Карлу І довелося тікати до Шотландії, яка після 9 місяців переговорів за 100 тисяч фунтів стерлінгів видала свого короля парламенту Англії.

Що було потім

Попри знайдене під Нейзбі в обозі Карла таємне листування з французьким двором, у якому король закликав до інтервенції, парламент розпочав з ним тривалі переговори про розширення власних повноважень, релігійних свобод і переслідування його найближчих соратників. Пропозиції Карлом були відкинуті, що призвело до розколу в лавах його опонентів і, зрештою, — до Другої громадянської війни, у якій у лютому 1648 року зійшлись «божі ратники» парламенту на чолі з Олівером Кромвелем і прихильники англіканської церкви і короля під командою Руперта Пфальцського, племінника Карла.

У травні проти парламенту повстав Кент, згодом — Ессекс і Камберленд та південний Вельс. Попри підтримку королівських сил Шотландією, 17-19 серпня роялісти були вщент розбиті під Престоном у Ланкаширі. За цих умов Кромвель зажадав припинення будь-яких спроб домовитись з королем. Його прихильниками було захоплено парламент, до засідання в якому були допущені лише лояльні до Кромвеля депутати. В умовах фактичного військового перевороту 4 січня 1649 року «охвістя» Палати громад прийняло рішення провести суд над королем.

Процес, що почався 20 січня 1649 року у Вестмінстерському залі, виніс «тирану, зраднику, вбивці і ворогу народу» Карлу Стюарту смертний вирок, і через десять днів він був обезголовлений.

19 травня 1649 року Палата громад прийняла «Акт про оголошення Англії республікою». Вона проіснувала 11 років, доки по смерті Олівера Кромвеля у хаосі безвладдя і міжусобиць колишніх соратників 8 травня 1660 року парламент не постановиив відновити монархію. Через три тижні син Карла I принц Карл Стюарт з тріумфом прибув до Лондона, де був проголошений королем Англії, Шотландії та Ірландії.

Друк
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 2 січня 2016. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі