Нова стаття
Кабульський відступ британської армії
Розгромом 13 січня 1842 року під Гандамаком залишків 44-го піхотного полку Її величності завершився відступ британців з повсталого Кабула — переслідувані афганцями, за тиждень з понад 16 тисяч військових, членів їх родин і цивільних Джалалабада дісталась лише одна людина. Решта у більшій своїй частині загинула або потрапила у полон, з якого через десять місяців силою зброї британцям вдалось звільнити біля двох тисяч чоловік. На обкладинці: Вільям Воллен «Останній бій біля Гандамака 44-го піхотного полку Її величності в 1842 році», 1898 рік © Музей Ессекського піхотного полку, Челмсфорд, Англія
21000
Читати 9 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Реалізуючи британську стратегію у т. зв. Великій грі з Російською імперією за контроль над Центральною Азією, у 1839 році війська Ост-Індської компанії під командою генерал-лейтенанта Джона Кіна втрутились у міжусобицю в еміраті Афганістан і силою зброї відновили на престолі Шуджа-шаха Дуррані. В окупованому Кабулі розмістилось постійне британське представництво на чолі з радником генерал-губернатора Індії Вільямом Макнатеном і увесь експедиційний корпус — три дивізії, зо 20 тисяч чоловік, який супроводжувало в поході біля 38 тисяч цивільних — родини військових, їх обслуга, ремісники, носильники, погоничі верблюдів.

Цитадель Кабула — фортецю Бала-Гіссар, британці вирішили не займати, віддавши її у розпорядження нового еміра, а самі розбили військове містечко за кілька кілометрів від афганської столиці. Ситуація не віщувала ніяких загроз — у 1840 році схопили і вислали до Індії усунутого з престолу Доста Мохаммада, войовничі племена пуштунів задобрили періодичними субсидіями — фактично хабарями. Життя в Кабулі, доволі заможному і доглянутому як на ті часи місту, британцям видавалось настільки безтурботним, що більшість часу вони проводили у мисливських забавах, матчах з крикету, перегонах верхи та світських вечірках.

За таких умов керівництво Ост-Індської компанії вирішило, що утримувати великий гарнізон зайве і восени 1841 року більша його частина була відведена у Джалалабад, що за сотню миль від Кабула, та Індію. Згодом змінили і досвіченого командувача кабульським гарнізоном на 59-літнього генерал-майора Вільяма Ельфінстоуна, людину шановану, але хворобливу і, попри свій вік, недосвічену — востаннє новий комендант Кабула брав участь у бою ще під Ватерлоо у чині підполковника. Під його опікою залишилось 4500 військових, з них 690 європейців-офіцерів, і 12 тисяч цивільних, включаючи членів родин і обслугу, переважно з числа індійців.

Виплати афганським племенам британці теж припинили, й ті негайно приєднались до 25-літнього Вазіра Акбар-хана, сина Доста Мохаммада, який вже кілька місяців у сільській глибинці збирав сили для реваншу. Його заклик 2 листопада до повстання неочікувано для британців підтримали жителі Кабула, які піднялись проти тиранічного правління Шуджа-шаха. Першими їх жертвами стали помічник Вільяма Макнатена капітан Олександр Бернс, його брат підполковник Чарльз Бернс і майор Вільям Бродфут — натовп взяв штурмом будинок, де жили офіцери в Кабулі, забив їх до смерті, після чого настромлені на палю голови британців виставили на загальний огляд на ринковій площі.

Нерішучий Ельфінстоун не лише не надіслав вчасно допомогу — виявилось нікому спланувати операцію, але й, не бажаючи загострення, не вжив жодних заходів для придушення заколоту. Це лише заохотило повсталих — як писав очевидець подій, «якщо вранці було б достатньо 300 чоловік, вдень не вистачило б і 3 тисяч», — і 9 листопада вони захопили один з фортів військового містечка і британський склад постачання, наступного дня — ще одне укріплення, за ним — інше. Частині військ довелось відступити у фортецю Бала-Гіссар, решті вдалось відбити втрачені позиції, однак, захищені лише канавою і невеликим земляним валом, вони виглядали непевними для тривалого протистояння.

Ельфінстоун відправив гінця в Пешавар з проханням про допомогу, але надіслані війська були змушені повернутись з півдороги, не в змозі подолати заблокований снігом Хайберський перевал.

Тим часом до Кабула підійшло військо Акбар-хана і з беперешкодно зайнятих навколишніх висот 23 листопада почало обстріл британського кантонмента з саморобних мушкетів і двох гармат. Кількість загиблих стала лічитись на десятки, а згодом і на сотні, контрзаходи успіху не принесли — після відступу в гори, афганці повертались і продовжували обстріли.

Опинившись у безвиході, ініціативу на себе взяв чільний представник британської адміністрації Вільям Макнатен. Проте його спроба домовитись про умови відведення усіх наявних британських сил зазнала фіаско, навіть не розпочавшись, — 23 грудня, коли основний ідеолог зведення на престол Шуджа-шаха прибув на переговори у ставку до Акбар-хана, його схопили і убили разом з помічником, після чого тіло Макнатена проволочили вулицями Кабула.

Ельфінстоун і на цей раз не зважився на бодай якісь військові дії. Натомість 1 січня 1842 року він погодився передати Акбар-хану усі запаси пороху і більшу частину арсеналу, включно з артилерією і мушкетами, в обмін на обіцянку дати змогу безперешкодно залишити Кабул.

На світанку 6 січня у 100-мильний похід горами Гіндукуша до Джалалабада потягнулась колона з 684 британських і 3800 індійських військових та понад 12 тисяч цивільних.

Проте дотримуватись обіцянки Акбар-хан наміру не мав і, як тільки останні британці залишили кантонмент, афганці почали обстрілювати їх ар'єргард. Була ще можливість відійти у фортецю Бала-Гіссар у Кабулі, яку контролював залишений британцями напризволяще Шуджа-шах, однак порад офіцерів повернутись Ельфінстоун не прийняв. Його сподівання, що у горах напади припиняться, виявились марними — лишень багатокілометрова колона увійшла у вузьке ущелля, як почався її прицільний розстріл з навколишніх висот. У сум'яті британці розбились на кількадесят груп, військові перемішались з цивільними, втратили більшу частину арсеналу, залишившись лише з трьома гарматами, і за першу добу пройшли не більше 10 миль.

До вечора 9 січня було подолано 40 миль і втрачено біля 3 тисяч військових убитими і полишеними напризволяще в снігах пораненими. Кількасот солдат вийшли з-під покори і спробували пробитись назад до Кабула, але усі полягли або потрапили в полон.

11 січня, коли вдалось дістатись селища Джугдуллук, під командою Ельфінстоуна залишилось не більше двох сотень військових. Він і на цей раз прийняв пропозицію про переговори з Акбар-ханом й вчергове потрапив у пастку — Ельфінстоуна, його ад'ютанта капітана Г'ю Джонсона і генерала Джона Шелтона, який командував ар'єргардом, афганці нагодували гарячим обідом і тут же заарештували.

Коли до ранку наступного дня ніхто з переговорів не повернувся, бригадний генерал Томас Анкетіль дав команду негайно прориватись вперед. Але очолюваний ним загін з 20 офіцерів, близько півсотні рядових та сержантів і трьох сотень цивільних 13 січня 1842 року потрапив у засідку біля селища Гандамак, що за 21 милю від Джалалабада, і був знищений. Вижили і потрапили в полон лише лейтенант Томас Олександр Сутер, сержант Олександр Фейр, шість рядових піхотинців і три артилеристи.

З 16-тисячної колони, яка рушила з Кабула, стін Джалалабада на пораненому коні дістався лише украй виснажений і з розсіченою шаблею головою асистент хірурга Вільям Брайдон. Його помітили здалеку зі стін міста і вислали назустріч кавалерійський загін, якому довелось відбивати співвітчизника від ватаги афганців-переслідувачів.

Брайдон вижив. Прийшовши до тями, як він згодом писав у своїй книзі «Дорога смерті», на питання де армія, відповів: «Я — уся армія».

Протягом кількох тижнів до Джалалабада пробилось не більше десятка сипаїв, які зуміли вижити зимою в горах і пішки, здебільшого ночами, дістатись міста.

Втрата понад 16 тисяч чоловік під час т. зв. «Кабульського відступу», який за драматизмом дехто вважає «найстрашнішим британським військовим лихом до падіння Сінгапуру рівно через століття», стала для Сполученого Королівства шоком.

Що було потім

Генерал-губернатора Індії Джорджа Ідена, ініціатора Першої англо-афганської війни, за успіхи в якій він був винагороджений титулом 1-го графа Окленда, увільнили з посади. Вже у лютому його змінив лорд Едвард Лоу, який заявив про намір відновити «престиж і честь Великої Британії» та «мир в Азії». Ставка була зроблена на переговори: в облозі повсталих афганців опинились гарнізони у Кандагарі і Джалалабаді, повністю було втрачено контроль над Кабулом, де Шуджа-шах хабарями зумів залучити на свій бік кілька племен і оголосив джихад британцям, які кинули його напризволяще. Утім, щойно емір залишив мури фортеці Бала-Гіссар у сподіванні з'єднати свої сили з Акбар-ханом, як 5 квітня загинув від рук підісланих убивць.

23 квітня у полоні помер Вільям Ельфінстоун, «найгірший солдат, який коли-небудь ставав генералом», як відгукнувся про нього сучасник.

Тим часом у Пешаварі була сформована виключно з британців 8-тисячна армія «Армія відплати» генерала Джорджа Поллока. Вона прорвалась через утримуваний афганцями Хайберський перевал і в кінці квітня деблокувала британський гарнізон у Джалалабаді. Це мало підсилити переговорні позиції Ідена, який наполягав на негайному звільненні усіх взятих Акбар-ханом полонених і дозволі гарнізону з Кандагара безперешкодно передислокуватись в Індію.

Наприкінці весни 6-тисячне британський корпус рушив з Кандагара. Його очолював генерал Вільям Нотт, котрий у серпні, як прийнято вважати, самовільно, розгромив мало не удвічі більше афганське військо під Газні. Звідти він рушив на Кабул, який 15 вересня без особливих зусиль і теж начебто самовільно зайняв генерал Джордж Поллок. Акбар-хану довелось звільнити з полону усіх захоплених ним в ході Кабульського відступу британців. На той час живими ще залишались 35 офіцерів, 51 рядовий, 12 дружин офіцерів, 22 дітей. Звільнено було і біля двох тисяч індійців з числа колишніх сипаїв — переважно проданих у рабство чи калік, що жебракували у Кабулі і околицях.

У листопаді 1842 року британці почали свій другий відступ з Кабула, на цей раз набагато краще організований і захищений. По його завершенні Іден дозволив повернутись на батьківщину Досту Мохаммаду, який відновився на престолі Афганістану. Він правив до своєї смерті у 1863 році (йому приписують вбивство свого неконтрольованого і свавільного сина Вазіра Акбар-хана), цілком лояльний британцям, з чиєю допомогою приєднав до своїх володінь відвойований у персів Герат.

Онлайн-тест ЗНО з історії України
Онлайн-тест ЗНО з історії України
Друк 2
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 3 січня 2021. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 13 січня

Варшавський процес

1936
#ЦейДень

Все про 13 січня

Події, факти, персоналії

Побоїще у Вільнюсі

1991

Загибель лайнера «Коста Конкордія»

2012