Нова стаття
Сицилійська революція
Людина і суспільствоВолодимир Лук'янюк
12 січня 1848 року в Палермо почалось збройне повстання проти влади іспанських Бурбонів, яке за кілька днів охопило усе Королівство двох Сицилій і дало змогу відновити ліберальну конституцію і проголосити незалежність острова від континентальних володінь Фердинанда II. Це була хронологічно перша з демократичних революцій європейської «Весни народів», які охопили з десяток держав у Європі. На обкладинці: Сицилійський прапор в часи революції 1848-49 років
6715
Читати 10 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Королівство Сицилія, проголошене норманами у XII столітті на території власне острова Сицилія, Мальтійського архіпелагу і Півдня Італії, з часом перейшло під владу німецької династії Гогенштауфенів, а потім — французької династії Капетингів. Вже через століття після свого заснування у результаті антифранцузького повстання воно розпалось на дві держави. Монархи кожної з них зберегли за собою титули короля сицилійського, і, відповідно, попередню назву, тож для кращого означення подій за королівством на континентальній Італії закріпилась неофіційна назва Неаполітанського. Об'єднати їх вдалось лише через п'ять століть: у 1734 році під особистою унією іспанських Бурбонів, а у 1816 році як унітарну державу, коли за рішенням Віденського конгресу постало королівство Двох Сицилій під зверхністю сина іспанського короля Карла III.

Фердинанд I (чи Франческо на італійський манер, він же III Сицилійський і IV Неаполітанський) розпочав правління з фактичного ігнорування доволі ліберальної конституції 1812 року, прийнятої сицилійським (острівним) парламентом в часи наполелонівських воєн, — утворення нової держави дало підстави прихильному абсолютній владі королю відмовитись скликати представницькі збори і на свій розсуд призначати в Палермо урядовців та підзвітних йому суддів. Місцева знать відповіла протестами. Порозумітись не вдалось і у січні 1820 року, коли антимонархічний заколот підняли іспанські офіцери в Кадісі, вимоги відновлення «давніх прав» зазвучали і в обох частинах королівства Двох Сицилій — у червні повстало Палермо, а під його впливом — у липні Неаполь.

На Сицилії повстанці — і знать і низи — захопили армійські арсенали, створили власний уряд і скликали установчі збори, які відновивли коституційнимй статут. У Південній Італії вимоги демократичних змін активно підтримало офіцерство, у тому числі і вище, й під їх тиском Фердинанд був змушений «дарувати» конституцію (за зразок була взята іспанська) і своїм підданим на континенті. Вона запроваджувала конституційну монархію, розподіл влади, загальне виборче право чоловіків. У жовтні в Неаполі почав роботу перший парламент, серед депутатів якого переважали прихильники французьких республіканських ідей.

Тим часом сицилійський парламент пішов ще далі, зажадавши відновлення окремішного Сицилійського королівства, пов'язаного з Неаполітанським лише особистою унією монарха. Це поставило під загрозу цілісність держави, і у березні 1821 року, Фердинанд I закликав на допомогу австрійські війська, які розгромили революційну неаполітанську армію, після чого оголосив обидва парламенти розпущеними і обидві конституції — скасованими. Спротив сицилійців він жорстоко придушив каральними поліцейськими заходами і заміною вищих місцевих управлінців на вірних монархії неаполітанців.

Австрійська інтервенція, завдяки якій були скасовані демократичні зміни ще й у Сардинському королівстві, призвела до дедалі більшого поширення в Італії ідей звільнення від іноземної влади. На півострові почали з'являтись таємні революційні товариства, члени яких — карбонарії, бачили єдиний шлях до національного звільнення у збройному повстанні. Ідеї жевріли десятиліття і під впливом Липневої революції у Франції 1831 році революції спалахнули одразу в кількох італійських державах.

Королівства Двох Сицилій ці події не торкнулись, але невдоволення абсолютною владою, на цей час уже Фердинанда II, внука Фердинанда I, росло, особливо на півдні, у Калабрії, і його острівній частині. У кінці 1830-х років Сицилію вразила епідемія холери і кілька підряд неврожаїв. Загибель майже 70 тисяч людей, бідність, суворий поліцейський режим і придушення будь-яких форм автономії викликали дедалі більше суспільне невдоволення правлячим режимом. І не лише серед найпостраждаліших бідняцьких шарів населення, але й серед сицилійської знаті і дворянства, зневажених Неаполем і відсутих ним на другорядні політичні позиції в країні.

Тож частина лідерів карбонаріїв, що сформували таємний комітет для підготовки повстання проти Бурбонів, вбачали, що Рісорджименто почнеться саме з Сицилії, звідки перекинеться на континентальну частину королівства і завершитись взяттям Неаполя.

Першою повстала Мессіна. Але того ж 1 вересня 1847 року війська придушили виступ, керівники якого заледве врятувались втечею на Мальту. Наступного дня піднялись міста Реджо і Джераче в Калабрії, що через протоку від Сицилії. Близько півтисячі повстанців змогли захопити місцеві муніципалітети, тюрму і проголосити створення власного уряду. Але протримались вони недовго. Надіслані Фердинандом II два військові кораблі 4 вересня обстріляли Реджо з гармат, після чого експедиційний корпус, десантувавшись на узбережжя, за пару днів захопив обидва повсталі міста. Практично усі керівники повстання були схоплені, віддані під суд і до початку жовтня cтрачені.

Усупереч сподіванням комітету карбонаріїв, особливої підтримки їх виступ серед місцевого населення не знайшов. Попри це було вирішено готувати нове повстання. На цей раз лише у Сицилії, в Палермо. Призначили його на 12 січня 1848 року, коли Фердинанд II мав відзначати свій 38-й день народження. За кілька днів до цього в місто прибули члени «Молодої Італіїії» Розоліно Піло і Джузеппе Ла Маза, які почали агітацію серед місцевих взятись за зброю. Щоб залучити якомога більше містян, на стінах будівель з'явились плакати із закликами до повстання. Хоча влада виявилась заздалегідь попередженою, справитись із тисячами люду, що заполонили вулиці за сигналом з дзвінниці одного з місцевих монастирів, не змогла — карбонарії роздали наперед завезену зброю, повсталі почали будувати містом барикади.

До вечора було сформовано повстанський комітет на чолі з Мазою, щоб напрацювати політичну програму дій. Єдності у його рядах не було — помірковані члени комітету виступали за відновлення конституції 1812 року, радикальні — за незалежність Сицилії, найзавзятіші — за проголошення республіки.

Наступного дня містян підтримали селяни з довколишніх сіл, які прибули в Палермо озброєні гвинтівками і ножами. На бік повсталих почали переходити військові місцевого гарнізону, і до 14 січня вони захопили більшу частину міста і в ході дводенних боїв зуміли відбити наступ урядових військ, які після артобстрілу спробували висадились в порту.

Успіх Палермо збурив весь південь Італії, і 17 січня повстали Салерно й Неаполь.

З огляду на розвиток подій, 18 січня Фердинанд II декретом надав Сицилії обмежену автономію, а 29 січня октроїрував Королівству двох Сицилій конституцію, яка передбачала розподіл влади між королем, урядом і парламентом. Але цією поступкою повстанський комітет у Палермо не задовільнився, і до кінця лютого зумів узяти під контроль практично весь острів, окрім фортець Мессіни і Сіракуз, гарнізони яких відмовились скласти зброю.

У цей час революція почалась в Франції, де після зречення престолу короля Луї-Філіппа I була проголошена республіка. З Парижа народні хвилювання перекинулись в Баден, Мюнхен, а звідти — у Відень, де 13 березня на вимогу сейму Нижньої Австрії був змушений подати у відставку один з найконсервативніших і найвпливовіших політиків Європи канцлер Клеменс Меттерніх. На хвилі неспокою в імперії Габсбургів проти австрійців повстали Угорщина та королівство Ломбардія-Венеція, і 18 березня війська генерала Йоганна Радецького були змушені залишити Мілан, а 22 березня — й Венецію, де постала Республіка Сан-Марко.

Тим часом на Сицилії пройшли вибори, і парламент, що зібрався вперше за три десятиліття, 25 березня сформував тимчасовий уряд на чолі з ветераном революції 1820 року відставним адміралом Руджеро Сеттімо. 13 квітня спеціальним декретом депутати проголосили Сицилію незалежним королівством й усунули з його престолу Фердинанда II. Попри те, що 15 травня той силою вірних йому військ жорстоко придушив повстання в Неаполі, де загинули сотні людей, запал сицилійців не спадав і 10 червня місцеві парламентарі обрали новим королем Фердинанда Савойського, сина короля Сардинського королівства Карла Альберта, який вже третій місяць вів війну з Австрією, сподіваючись під своєю владою об'єднати усю Італію.

Однак не склалось.

Революційний підйом в Італії тривав до 25 липня, коли сардинські війська були розгромлені австрійцями біля селища Кустоца в Ломбардії і Карлу Альберту довелось шукати миру з Віднем. На хвилі цієї невдачі його син Фердинанд Савойський вирішив за краще відмовитись від сицилійської корони.

Палермо залихоманило. Один тимчасовий уряд змінював інший, але ні розпочати давно очікувані реформи, ні підготуватись до каральної експедиції неаполітанського короля, яка почалась 30 серпня, вони не зуміли. Проти 25 тисяч генерала Карло Філанджері сицилійці змогли виставити лише зо 6 тисяч погано озброєних новобранців і загін національної гвардії. Прибуття добровольців з Палермо не врятувало Мессіну, яка впала 7 вересня. Дві третини міста були зруйновані артилерійським бомбардуванням з військових кораблів, небагатьом його захисникам вдалось знайти прихисток на британських і французьких кораблях, що стояли в порту — більшість стали жертвами жорстокої розправи неаполітанських військових і загонів т. зв. лаццароні, войовничих люмпен-пролетарських елементів з Південної Італії.

Розмах розправ набув таких масштабів, що у події довелось втручатись послам Британії і Франції, за посередництва яких 8 вересня було укладено перемир'я.

За кілька місяців порозумітись не вдалось, і 28 лютого 1849 року Фердинанд II висунув сицилійцям ультиматум — обмежена автономія під керівництвом віце-короля в обмін на припинення збройної боротьби і входження неаполітанських військ у ключові міста острова. Рішучість своїх намірів Фердинанд II продемонстрував 2 березня, коли розпустив неаполітанський парламент, що пропрацював лише місяць і спробував узяти під свій контроль військові видатки короля.

Грошей не було, зброї бракувало, як і хоч би якогось плану дій чи, принаймні, єдності серед військового керівництва, але сицилійський уряд, уже п'ятий за рік, 19 березня відповів Фердинанду II категорчною відмовою: «Нехай буде війна!».

Війна була програна Сицилією без жодних шансів на успіх: під знамена вдалось поставити лише 6,5 тисяч чоловік, мало не втричі менше за чисельність королівського експедиційного корпусу, та й ті розділилтсь на два фронти. 7 квітня впала Катанія, триденна розправа над захисниками якої спонукала здатись без бою Сіракузи. 14 квітня про згоду прийняти ультиматум повідомило Палермо. Але відповідь від Фердинанда II не надійшла, й на початку травня спочатку у відставку подав уряд, потім безстрокові канікули оголосив парламент. Близько двох сотень найактивніших діячів революції стали поспіхом залишати місто, рятуючись втечею у Геную чи на Мальту.

5 травня капітулювала Багерія.

Коли за кілька днів на рейді Палермо з'явилась неаполітанська ескадра, полишене без керівництва місто взялись захищати зо тисяча добровольців з числа містян і селян. Бою як такого не було, і 11 травня, розуміючи безперспективність опору, вони склали зброю в обмін на обіцяну амністію.

14 травня неаполітанські війська під командою генерала Карло Філанджері без жодного опору зайняли Палермо. На Сицилії почались звичні для режиму Бурбонів репресії будь-яких проявів політичного вільнодумства. Про жодну конституцію чи будь-яку форму самоуправління вже не йлося — Фердинанд II у союзі з молодим австрійським імператором Францом Йосифом і французьким президентом Луї Бонапартом взявся за придушення останнього революційнго осередку в Італії — Римської республіки, яка в результаті інтервенції впала 4 липня 1849 року.

Як ефективно спалити жир при ходьбі?
Друк 1
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 18 грудня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 12 січня

Вісло-Одерська операція Червоної армії

1945
#ЦейДень

Все про 12 січня

Події, факти, персоналії

Операція «Блок»

1972

Землетрус на Гаїті

2010