Популярна стаття
Велике
переселення народів
Людина і суспільствоВолодимир Лук'янюк
Розгром близько 375 року гунами і аланами племінного союзу остготів у Північному Причорномор'ї дав поштовх міграції германських племен по всій Європі. Не втримавши їх натиску по Дунаю і Рейну, через століття Західна Римської імперії припинила своє існування, розпавшись на майже десяток германських держав.
52219
Читати 18 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Германці-готи з'явились на континенті на межі старої і нової ери, розселившись у гирлі Вісли. Згідно візантійському історику Йордану, вони прибули з острова Скандза у «північному океані», який вчені ідентифікують як південне узбережжя сучасної Швеції, чи острів Готланд або Бронгольм у Балтійському морі, часом — як котрийсь з островів біля Кімврського (нині Ютландського) півострова Данії.

Просуваючись до верхів'їв Вісли, готи витіснили на південь племена германців-вандалів, які разом із союзними їм германцями з числа маркоманів, квадів, гермундурів та іраномовних сарматів-язигів десь з середини II століття вдались до регулярних набігів на римський лімес по Рейну і Дунаю. У 166 році їх спустошливі рейди переросли у справжню війну, відому під назвою Маркоманська, в ході якої варвари, як ще з давньогрецьких часів носії цивілізаційних цінностей маркували несхожі на них ментально і організаційно народи, здобули ряд переконливих перемог і дійшли аж до Італії.

Хоча зрештою війна Римом була виграна, за договором, укладеним імператором Коммодом у 180 році, варвари отримали право селитись вздовж північного покордоння на правах федератів, щоб захищати імперію від інших племен. Витіснені гепідами з південного узбережжя Балтики бургунди осіли між Віслою і Одером, вандали асдинги і силінги — у верхів'ях Одера, герули — у середній течії Дунаю, франки, що потіснили фризів і батавів, — у низів'ї і середній течії Рейну, трохи південніше них — алемани. Германців стали охоче набирати на службу в легіони, їх вожді-конунги отримали помітні посади в римській армії, вірність якої забезпечувалась чималими пільгами і щедрими донативами від імені імператора.

Та це не вберегло Рим від нових вторгнень, що поставили його на межу краху.

Як тільки припинились виплати щорічної данини, започатковані ще Максиміліаном Фракійцем, кордон по Дунаю прорвали готи і сармати. У 250 році вони захопили Філіліпполь у Фракії, наступного року завдали римлянам одну з найважчих поразок в їх історії біля Форума Теребронії (нині Разград, Болгарія) у Мезії, де полягли три легіони і два імператора.

Прорив франків, алеманів та ютунгів через Рейн і десятилітнє розорення ними Галлії аж по Піренеї обернулись повстанням лігіонів і проголошенням в 260 році імператором германця Марка Латинія Постума, владу якого до весни наступного року крім Галлії визнали Іспанія і Британія.

У 267 році виклик Риму кинула Зенобія, вдова правителя Сирії Одената, яка, спираючись на міць вірної їй армії, проголосила власну імперію зі столицею у Пальмірі.

Лише в 269 році під Наісом Клавдій II зумів вщент розгромити варварів, що плюндрували Балкани, та ця перемога далась настільки дорогою ціною, що його наступник Авреаліан вирішив за краще відмовитись від вже кілька років як де-факто втраченої Дакії, єдиного задунайського володіння імперії. Утім, очікуваного миру це не принесло і йому довелось ще й визнати за федератів племена тервінгів, що прийшли у Дакію з межиріччя Пруту і Дністра, а карпів і бастарнів розселити вздовж покордоння Паноннії і Фракії, відповідно.

Переможені були й узурпатори у Галлії і Сирії, та відносний спокій в Римі встановився лише у кінці 290-х років, коли за правління Діоклетіана була проведена докорінна військова, політична й адміністративна реформа імперії, розділеної задля кращого управління начетверо між двома августами і їх двома цезарями.

Близько цього часу завершився перший етап міграції готів.

Тервінги — «люди лісів», відомі як вестготи (західні готи), — осіли у Дакії, де вони вперше як окреме племінне об'єднання під проводом вождів з роду Балтів згадуються візантійцями в 291 році, коли разом з тайфалами стали вичавлювати з Придунав'я гепідів. Степовики-грейтрунги (чи остготи — східні готи) розселились у Північному Приазов'ї, Причорномор'ї і Криму. У середині IV століття їх вождю Германаріху з роду Амалів, вдалось підкорити своїй владі не лише більшість одноплемінників і (г)ерулів-іранців, «що жили поблизу Меотійського болота», а й ряд «північних племен», як Йордан називає фіно-угрів Поволжя, слов'ян у середній течії Дніпра і навіть «естів, які населяють найвіддаленіші узбережжя Германського океану».

Однак попри доволі високу організаційну структуру, що будувалась на владній ієрархії, держава остготів, відома як Оюм, не встояла коли на початку 370-х років у прикаспійські степи десь із нетрів Азії перекочували гуни. Під їх натиском з обжитих місць піднялись алани. Частина з них перебралась на південь до передгір'їв Кавказу, але більшість вже як союзники гунів разом з герулами завдали удару по грейтрунгах.

У 375 році (чи 376 році) вже не було ні Германаріха, ні його наступника Вітіміра. Остготи вимушено відступили до Дністра, та, переслідувані гунами, визнали їх зверхність і влились до їх племінного союзу.

Вестготи, числом десь зо 40 тисяч (разом з родинами), як свідчить сучасник подій Амміан Марцелін у своїх «Діяннях», рятуючись від гунів, перейшли Дунай на територію імперії. Вони з великими труднощами пережили голодну зиму і навесні рушили на південь, у Фракію. Під знамена короля-християнина Фрітінгерна стали місцеві римські низи, частина остготів і аланів. Його бік прийняли германці з місцевих римських гарнізонів. Влітку Фрітінгерн під Маркіанополем здобув першу перемогу над візатійцями, через рік, 9 серпня 378 року, ущент розгромив їх під Адріанаполем, де полягло дві третини римського війська, включно з імператором Валентом.

Східна частина Римської імперії опинилась на межі катастрофи.

«Гуни повстали проти аланів, алани проти готів, готи проти тайфалів і сарматів ... і це лише початок. Всюди голод, чума серед тварин і людей [...] Ми стоїмо перед кінцем світу» — писав сучасник подій Амвросій Медіоланський.

Чергова Готська війна закінчилась укладенням миру у жовтні 382 року, за яким великі контингенти германців, передусім вестготів, отримали дозвіл на правах федератів заселити Фракію. Вожді з їх числа зайняли високі позиції в армії імператора Феодосія (знаного згодом як Великий), з яким брали участь у трьох переможних війнах проти узурпаторів на Заході.

Та мир і єдність в імперії виявились нетривалими.

Уже за два місяці по смерті Феодосія у 395 році вестготи повстали удруге. Їх очолив Аларіх, ветеран битв під Адріанаполем і на ріці Фрігід, ще рік перед тим високопоставлений військовий на римській службі. Не зумівши взяти Константинополь, він рушив у Грецію, де зруйнував Пірей, взяв великий відкуп з Афін, розграбував і спалив Корінф, Аргос і Спарту. Весною 397 року вестготи вогнем і мечем пройшли через Епір, Далмацію та Іллірію, перейшли Альпи і 18 листопада 401 року вступили на територію Італії.

Приборкувати Аларіха довелось воєнному магістру Стиліхону, напіввандалу за походженням, і Улдіну, вождю гунів, які, підкоривши величезні простори між Волгою і Дунаєм, саме осіли в Паннонії і разом з підлеглими їм гепідами і скірами стали основною військовою силою імперії у протистоянні з германцями. Гуни придушили заколот гота Гайна, начальника римської кінноти і піхоти, що повстав проти малолітнього імператора Аркадія, у 402 році під Паленцією були серед тих, хто завадив Аларіху у його спробі північчю Італії прорватись у Галлію, а влітку 405 року під Флоренцією зупинили готів, свевів (союз квадів, маркоманів і алеманів), аланів і вандалів числом від 20 до 100 тисяч під проводом Радагайса у їх спробі прорватись углиб Апеннін.

Аларіх відступив Іллірію, де в долині ріки Сава збирав нові сили для вторгнення в Італію. Для її захисту 15 тисяч римських легіонерів Стиліхону видавалось недостатньо. Йому довелось набирати військо з числа рабів, яким було обіцяне звільнення, і відкликати підрозділи з Верхньої Германії, де кордон був фактично полишений на федератів з числа рипуріанських франків. Однак втримати їм навалу тих таки вандалів, аланів і свевів, які в останній день 406 року по льоду перейшли Рейн, не вдалось.

Частина аланів осіла в околицях спустошеного Могонтіака (нині Майнц), решта разом з вандалами і свевами рушила углиб Галлії, де розграбувала міста, відомі зараз як Вормс, Реймс, Ам'єн, Аррас, Теруан, Турне, Шпаєр та Страсбург на лівобережжі Рейну, і дісталась Ла-Маншу. Загроза вторгнення германців у Британію призвела до заколоту місцевих легіонів, які проголосили імператором чергового узурпатора. Той, переправившись на континент, до травня 408 року підкорив усю Галлію аж по Середземне море, розгромив більшу частину варварів, рештки яких у жовтні 409 року були змушені перейти Піренеї.

Зрештою, Стиліхону не вдалось стримати і Аларіха. Вестготи з другої спроби прорвались в Італію і 24 серпня 410 року захопили Рим, який піддали дводенному нищенню. Падіння вперше за вісім століть «вічного міста» стало шоком не лише для Західної, але й для Східної Римської імперії, де з цієї нагоди Феодосій II оголосив триденну жалобу. Вразливість розореноих готами Апеннін призвела до значного падіння вартості землі на півострові, особливо на півдні, відтоку з нього жителів і поступового занепаду усієї Італії.

Германські племена прийшли у рух по всьому північному кордону ослабленої імперії.

До середньої течії Дунаю від верхів'їв Одера рушили лангобарди.

У 411 році Рейн перетнули бургунди, захопили Борбетомаг (нині Вормс) та Арґенторатум (Страсбург) й осіли у межиріччі Майнца і Неккара, де їх вождь Ґундагар проголосив перше на території Римської імперії «варварське» королівство.

Так і не зумівши перебратись в Сицилію, звідки вони мали намір відплисти до багатої хлібом Північної Африки, у Галлію з розореної Італії рушили і вестготи. Під проводом Атаульфа (брата Аларіха) до 415 року вони захопили Толосу (Тулузу) і Бурдігалу (Бордо) в Септиманії, де зрештою й осіли де-факто на правах федератів імператора Гонорія, нездатного їх здолати силою зброї.

За два роки вестготи почали експансію на вже давно втрачений Римом Піренейський півострів. Їм знадобилось понад десятиліття, щоб у союзі зі свевами витіснити в Африку аланів і вандалів, котрі під проводом Гейзеріха у 431 році захопили Гіппо-Регій (нині Аннаба, Алжир), де проголосили третє — після бургундського і вестготського — «варварське» королівство на території Римської імперії.

У 439 році вандалам підкорився Карфанен, ще через рік — західна частина Сицилії.

У цей час очолювані Аттілою гуни були на піку своєї могутності. Він змусив Константинополь подвоїти розмір щорічної данини, виплати якої періодично домагався набігами на ослаблену війнами, голодом і землетрусами Візантію, й надійно захищав інтереси Західної Римської імперії у її протистоянні з повсталими багаудами і непокірними германцями.

Добрі стосунки гунів із Римом зіпсувались у 450 році.

Легенда пов'язує це з Юстою Гонорією, сестрою імператора Валентиніана III, руки якої і приданого у розмірі половини Західної Римської імперії начебто домагався Аттіла. За версією Йордана, що жив на століття пізніше описуваних подій, війна між гунами і Римом почалась завдяки дипломатичним зусиллям короля вандалів Гейзеріха, який підштовхнув Аттілу піти проти короля вестготів Теодоріха, союзного Валентиніану. Хай там як, але навесні 451 року гуни перетнули Рейн, спустошили Страсбург, Вормс, Майнц, Кьольн і Трір, 7 квітня спалили Діводур (нині Мец), зруйнували Реймс, Тунгор (нині Тонгерен у Бельгії), Ам'єн і на початку червня взяли в облогу Авреліан (тепер Орлеан), падіння якого відкривало їм шлях на південь Галлії.

Тим часом в охоплену хаосом Британію з континенту рушили англи і сакси, слідом за ними — юти, які змогли закріпитись на південному сході острова, звідки витіснили частину кельтів-бриттів на захід Галлії, спустошену гунами провінцію Бельгіка Секунда з містами Турнак (нині Турне, Бельгія) і Гесоріак (Булонь, Франція), зайняли салічні франки, що рушили на південь від гирла Рейну.

20 червня 451 року на Каталаунських полях десь між Шалоном і Труа гуни зійшлись з римлянами і союзними їм аланами, бургундцями та вестготами.

«Битва люта і звіряча» переможця не виявила. Але гуни відступили. Переслідувати їх військовий магістр Аецій не став, — як пише Йордан, в надії і далі використовувати для приборкання германців. Однак його разрахунок виявився хибним — зібравши нове військо, наступного року Аттіла після тримісячної облоги захопив Аквілею, найбільше місто Адріатики, потім Тіцин (нині Павія) і столицю імперії Медіолан (нині Мілан), звідки Валентиніан III з двором мусів тікати до Равенни, й спустошив міста у долині ріки По.

Від гунів Італію врятував папа Лев I, що як посол римського сенату був змушений їхати у Паннонію. Аттіла відвів за Дунай свою вражену «надісланою з неба чумою» і голодом армію, щоб захистити Дакію, яку атакували війська східно-римського імператора Маркіана. У 453 році він здійснив новий похід у Галлію, де зійшовся з вестготами і аланами в долині Луари, але успіху не досяг і на цей раз, відступив і невдовзі несподівано помер. У міжусобицю нащадків Аттіли втрутився вождь гепідів Ардаріх, який підкорив Дакію й змусив розбитих ним гунів відійти у Нижнє Подунав'я і причорноморські степи.

Піднесення Аеція, котрий зупинив «божу кару», як з легкої руки папи Лева I стали іменувати походи гунів у Галлію, зрештою коштувало йому голови — звинувачений у намірі захопити владу, 21 вересня 454 року він був зарубаний мечем особисто імператором Валентиніаном, який через півроку й сам став жертвою помсти прибічників вбитого ним полководця. Це остаточно підірвало стабільність західної частини імперії, яка після розграбування у 455 році Риму вандалами занурилась у перманентну боротьбу за владу. За двадцять наступних років на її престолі змінилось сім імператорів, доки останній з них не був повалений у 476 році керівником германських найманців на римській службі Одоакром, найімовірніше гуном (можливо скіром) за походженням, який проголосив себе правителем Італії.

У Паноннії і межирічі Сави та Драви власне королівство проголосили остготи, у Норіку — руги, далі на південь по долині Сони і Рони просунулись бургунди, на півдні Галії і більшій частині Іспанії утвердились вестготи, на північному заході Піренеїв — свеви, в Африці, Сардинії і Корсиці — вандали з аланами. Владу Одоакра над Італією не визнав ні Константинополь, ні останній легітимний імператор Заходу Юлій Непот, який зберіг контроль над Далмацією, ні Афраній Сіагрій, римський намісник у Галлії, що оголосив себе «царем римлян» на землях між річками Сомма і Луара зі столицею у Новіодунумі (Суассоні).

Коли у травні 480 року в Салоні від рук найманих убивць склав голову Непот, у рух прийшли франки. Рипуріанські захопили Колонію Агріппіна (Кьольн), через три роки — Аугусту Треворум (Трір), що став центром їх володінь між Мозелем і Рейном, салічні у 486 році під Суассоном розгромили Сіагрія.

У кінці літа 488 року з волі східно-римського імператора Зенона, що мав намір повернути контроль над Італією, проти Одоакра рушили вестготи під проводом Теодоріха (у майбутньому Великого), бунтівного римського консула і патриція, який ще донедавна розорював Фракію і загрожував Константинополю. Через п'ять років перед ним капітулювала Равенна, столиця королівства Одоакра, сам Одоакр — був убитий, Теодоріх — своїм 20-тисячним військом проголошений королем. Не зразу, лише у 497 році, його владу над Італією, Далмацією, Норіком та Паннонією і племінне обрання правителем Королівства остготів був змушений визнати наступник Зенона імператор Анастасій.

Тим часом на заході салічні франки підкорили свої владі рипуріанських франків і під проводом Хлодвіга, першого короля-католика з числа германців, продовжили експансію на південь Галлії. До 507 року вони витіснили вестготів з колишньої Септиманії, у 533 році знищили королівство бургундів, а у 536 році приєднали до своїх володінь й низів'я Рони та середземноморський порт Марсалія (Марсель). Першої за понад півстоліття невдачі франки зазнали при спробі захопити Цизальпійську Галлію — у 540 році під Медіоланом (Міланом) вони були розбиті візантійцями, які на той час вже відновили контроль над Північною Африкою, Далмацією, Норіком, частиною Паннонії та Італії і півднем Іспанії.

Коли у 554 році імператор Юстиніан Великий перемогою біля гори Лактарі (поблизу Салерно на півдні Італії) над останнім королем остготів Тейєю переможно завершив чергову Готську війну, в Константинополь прийшла звістка про нову хвилю кочівників з Великого степу — аварів, і слов'ян, які, мігруючи десь від Прип'яті у знелюднену Європу, стали з'являтись і на Балканах, почасти для колонізації, але здебільшого для грабунку.

У 560 році в низів'ях Дунаю з'явились і авари. Отримавши від Константинополя відкуп, вони рушили далі на захід і у 566 році під проводом кагана Баяна розбили армію франків короля Сігіберта. Але закріпитись на землях тюрінгів не змогли, повернули на схід і у союзі з лангобардами розгромили гепідів у Дакії, де заснували власну державу зі столицею у Партіску, що поширила свій вплив від верхів'їв Ельби до Дністра і Вісли на піночі.

Лангобарди розселились у Норікумі і Паноннії, але, зіткнувшись в особі аварів з грізною силою, вже на весні 568 року усім своїм племенем — десь зо 200 тисяч чоловік разом з родинами, і щонайменше 20 тисячами своїх давніх союзників саксонців рушили в Італію, в останній великий міграційний похід германців, що завершив шість століть їх домінування в Середньому Подунав'ї.

Лангобардам скорились Форум Юлії (Фріулі), Віченца, Верона та Брешія. 3 вересня 569 року вони без бою зайняли полишений візантійцями без захисту Медіолан, де вождь лангобардів Альбоїн проголосив себе повелителем Італії, через три роки виснажливою облогою взяли стратегічно важливий Тіцин у долині По, що став столицею Ломбардського (Італійського) королівства, домінуючої політичної сили Апеннін протягом наступних двох століть.

На початку 582 року після трирічної облоги авари захопили Сірмій (нині Сремська Мітровіца), ще через два — Сігіндум (Бєлград, обидва Сербія), ключові форпости Візантії на Дунаї. Це відкрило шлях для масової міграції на Балкани слов'ян, які у лічені десятиліття кардинально змінили етнічний стан Фракії, Мезії, Іллірії, Македонії і Далмації, витіснивши автохтонне населення у гори, грецьке — до великих міст вздовж морських узбережь і основних римських доріг.

З падінням взятої у 585 році вестготами Бракари припинило існування Королівство свевів на Піренеях. Користаючи з ослаблення Візантії, що вкрай невдало вела війну проти імперії Сасанідів в Азії, ломбарди поширили свої володіння аж до півдня Італії, а вестготи до 625 року геть витіснили ромеїв з півдня Іспанії.

Що було потім

Приблизно у цей час у межиріччі Ельби, Драви і Морави з'явилась перша держава слов'ян, відома як Само, у Приазов'ї — стали набирати силу племена болгар, у Прикаспії — хозар, а в Аравії — арабів. Вже за століття вони кардинально змінили політичну карту Європи і Близького Сходу: програвши війну за степи, болгари рушили на Балкани, де проголосили своє царство, їх переможці хозари поширили владу до Дніпра, Середнього Поволжя, у Крим і на Кавказі зупинили експансію Арабського халіфату, який, знищивши державу Сасанідів, відвоював у Візантії Сирію, Північну Африку аж по Атлантику і на початку VIII століття через Піренеї почав експансію в Європу, де в лічені роки знищив Вестготське королівство.

У часи, коли загроза арабської експансії постала перед франками, а Іфрікійський емірат з центром в Кайруані (нині — Туніс) розпочав завоювання Сицилії, стала набирати сили нова міграційна хвиля з півночі, звіди колись почали свій шлях германці. Племена, що первісно заселяли балтійське узбережжя Скандинавського півострова, колонізували південь сучасної Фінляндії і східного узбережжя Балтії, силою зброї захопили Фарерські, Шетландські, Оркнейські і Гебридські острови. Відомі як вікінги, у 793 році, вони розпочали завоювання Британії, яка на той час представляла собою конгломерат політично нестійких, ворогуючих між собою держав нащадків кельтів і германців.

У 839 році норвежці-вікінги висадились в Ірландії, де їх вождь Турґейс проголосив себе «конунгом над всіма чужоземцями в Ерін» і заснував укріплену фортецю-порт Дублін. У 862 році вікінг, чи на руський манер — варяг, Рюрик почав княжити на землях в околиці Ладозького озера, ставши родоначальником династії, яка підкорила усіх східних слов'ян, створила власну державу з центром у Києві і зруйнувала Хозарський каганат.

У цей час в Центральній Європі, де колись існувала слов'янська Само і знищений болгарами Аварський каганат, сили набирала держава моравів зі столицею у Велеграді (нині Чехія). Вона успішно протистояла Східно-франкському королівству і Болгарії, та не встояла перед витісненими з причорноморських степів печенігами племенами мадяр, які у 895 році стали заселяти землі вздовж верхньої і середньої течії Тиси, згодом перебрались у Паннонію і в 907 році на землях колишньої Великої Моравії проголосили власну державу.

Після чергового нападу на Париж восени 911 року право розселитись у Нормандії як федерати Королівства франків отримали данські (можливо норвезькі) вікінги. Їх нащадки у 1066 році завоювали Англію, яка до того часу вже знала данських королів, у 1077 році — Південну Італію і Сицилію, захищати які від візантійців і арабів їх необачно найняла місцева лангобардська знать.

Друк 5
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 22 березня 2012, востаннє оновлено 12 квітня 2021. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Стаття «Велике переселення народів» торкається події, що стала визначальною в історії людства.

Коментарі

#ЦейДень

Все про 21 жовтня

Події, факти, персоналії