Згідно Бегістунському клинописному тексту кінця VI — початку V століття до н. е., Теісп, син напівлегендарного Ахемена, вождя одного з протоіранських племен, яке Геродот називав пасаргадами, захопив еламське місто Аншан. По смерті Теіспа у 640 році до н. е. його невелике володіння під зверхністю Новоассирійської імперії було поділене між синами — Куруш (чи Кір у латинізованому варіанті) залишився правити у столиці, Аріарамну дісталось місто Парс.
Коли у кінці VII століття до н. е. Ассирія впала в результаті міжусобиці й інтервенції Мідії і її територія була розділена, Аншан (як і Парс) став васалом царя Кіаксара (Хувахштра). Йому ж чи його сину Астіагу (Іштувегу) присягнув на вірність і Камбіс, син Кіра, який зійшов на престол Аншану в 580 році до н. е. Згодом свій союз вони скріпили одруженням Камбіса з Манданою, донькою Астіага, яка десь між 600-м і 590-м роком до н. е. народила сина Кіра (II).
Кір II, що у 559 році до н. е. змінив батька по його смерті на престолі Аншана, воював зі своїм дядьком Аршамом (сином Аріарамна) за контроль над осілими перськими племенами. Й, напевнно, не без успіху, бо у 553 році до н. е., згідно з «Хронікою Набоніда», що датується кількома десятиліття після описуваних подій, Астіаг направив війська на чолі зі своїм кращим полководцем Гарпагом, щоб упокорити свого внука. Однак Гарпаг з нез'ясованх причин — Геродот пояснює це помстою за підступне вбивство мідійським царем його сина у покарання за невиконаний наказ — перейшов на бік Кіра, і вони удвох підняли зброю проти Астіага.
Високе положення Гарпага дало йому змогу залучити на свій бік велику частину знаті, незадоволеної жорстоким правлінням мідійського царя і його наміром передати владу — власних синів Астіаг не мав — своєму зятю Спітаму. На боці Кіра виступили племена пасаргадів, марафіїв та маспіїв і, за вірменськими переказами, побічно підтвердженими грецьким істориком Ксенофонтом, — Тигран з династії Єрвандідів, мідійський сатрап в околицях озера Ван.
Повстання тривало щонайменше три роки і завершилось у 550 році до н. е., коли Астіаг «зібрав своє військо і пішов проти Кіра, щоб перемогти його, але проти нього збунтувалося його військо і, взявши його в полон, видало Кіру» — повідомляє «Хроніка Набоніда». Ктесій, грецький історик, що жив на півтора століття пізніше, й значну частину життя провів при дворі перських царів, стверджує, що вирішальна битва відбулась на території перських племен, де невдовзі Кір на відзнаку перемоги почав будувати свою нову столицю Пасаргад. А тим часом, він без бою захопив мідійську столицю Ектабану, яку розграбув і «забрав в Аншан усе золото, срібло і усі скарби».
Як стверджують Геродот і Ктесій, Кір зберіг життя Астіагу і одружився на його дочці Амітіс, щоб забезпечити спадкоємність царської влади у Мідії, а свого попередника вислав сатрапом у Гірканію. Владу Кіра визнали також Кападокія і Мала Вірменія, не без спротиву — Парфія і Бактрія. Змирився з поразкою і його дядько Аршам, що став царським намісником у Персиді.
У 547 році до н. е. зверхність нового мідійського царя визнала доти незалежна Кілікія, вважаючи за краще як васальне царство сплачувати щорічну данину у розмірі 360 коней і 500 талантів срібла, ніж залишитись без союзника у можливому протистоянні з сусідніми Лідією і Вавилоном. Саме вчасно, бо вже восени того ж (або можливо наступного) року лідійський цар Крез, отримавши обнадійливе пророцтво від Дельфійського оракула і Амфіарая, правителя-провидця Аргоса, перейшов ріку Галіс (нині Кизил-Ірмак у Туреччині), спустошив і захопив місто Птерію у Кападокії.
Креза мали підтримати Вавилон, Єгипет і Спарта, однак коли він, вибитий з Птерії, вимушено відступив у свої володіння, ніхто з союзників війська не прислав, і, попри сприятливі передбачення, був розгромлений Кіром і Гарпагом біля міста Тімбра. Після двотижневої облоги впало місто Сарди, столиця Креза. Лідійське царство перестало існувати. За ним настала черга практично усіх (крім Мілета) грецьких полісів у Малій Азії і Фракії, потім — Вавилону, завойованого за кілька місяців, де 29 жовтня 539 року до н. е. «з волі бога Мардука» Кір прийняв титул «царя країн, Вавилону, Шумера, Аккада і чотирьох кінців світу».
З перетворенням Вавилону на сатрапію Персії влада Кіра поширилась на Сирію і Фінікію, де було відроджене Сидонське царство. Можливість повернутись у Палестину отримали юдеї, яким Кір, традиційно толерантний до культів і розмаїття релігій підкорених народів, повернув викрадені свого часу Навуходоносором священні реліквії і дозволив збудувати в Єрусалимі новий храм. До радощів халдейських жерців Вавилону «повернулись у свої храми радості серця» і «боги Шумера та Аккада».
Доки йшла підготовка до війни з Єгиптом, що за правління фараона Яхмоса II переживав черговий етап політичного і військового відродження, Кір рушив на схід, у Середню Азію. Однак похід проти саків і масагетів, що кочували в степах на схід від Аральського моря, став для нього фатальним — у серпні 530 року до н. е. він програв вирішальну битву біля десь біля ріки Яксарт (Сирдар'ї) і поліг у бою.
Тіло засновника першої Перської імперії поховали у ще недобудованому Пасаргаді, де на вапняковому мавзолеї до сьогодні зберігся висічений скромний надпис: «Я — Куруш, цар Ахеменідів».
Справу Кіра довершив його старший син Камбіс II, який за своє коротке восьмилітнє правління завоював Єгипет, Нубію та Кіренаїку. У такому практично незмінному вигляді — від Лівії на заході до Індії на сході і від Перської затоки на півдні до Дунаю на півночі — Держава Ахеменідів, започаткована Кіром Великим, проіснувала більше двох століть, коли в 331 до н. е. була підкорена македонським царем Олександром Великим.
Коментарі
Дивіться також
• Яхмос II — останній великий фараон Єгипту , 570 до н. е.
• Перське завоювання Вавилону, 539 до н. е.
• Загибель Кира Великого, 530 до н. е.
• Дарій Великий — цар Персії, 522 до н. е.