Несподівана смерть 8 червня 1042 року 24-річного Гарденкнуда поклала край правлінню в Англії данської династії Кнютлінгів. Його керівництво країною було настільки неприйнятним, шо того ж дня, повдомляє літописець, «перш ніж він був похований, всі люди Лондона обрали королем Едварда», його зведеного по матері брата, який наступного року коронувався в кафедральному соборі Вінчестера, традиційному місці сходження на престол представників Весекської династії. Не маючи достатньої підтримки серед знаті, Едвард був змушений спертись на авторитет і владу наймогутнішого магната Англії ерла Годвіна, з чиєю донькою взяв шлюб 23 січня 1045 року, й надати його синам і данським родичам маєтності у південній та східній Англії.
Діти Годвіна зберегли і примножили родинні статки: Гарольд успадкував титул ерла Вессекса, Леофвін володів графствами Кент, Ессекс, Мідлсекс, Гартфордшир, Суррей та, можливо, Бакінгемшир, Гірс — Східною Англією, Оксфордширом і Кембриджширом, Тостіг — Нортумбрією, поступово сконцентрувавши у своїх руках основні важелі управління королівством, в той час як вже немолодий Едвард дедалі більше усувався від політичних питань, присвячуючи себе релігії, церкві і своєму найбільшому будівельному проекту — Вестмінстерському абатству.
Якщо вірити нормандським джерелам, то, знаючи амбіції Годвінсонів, у 1051 році на знак подяки за гостинність і захист в скрутні часи англо-данських міжусобиць, Едвард Сповідник призначив спадкоємцем свого внучатого небожа (по материнській лінії) ерла (герцога) Нормандії Вільгельма II, про що, передчуваючи близьку смерть, у 1064 році нагадав Гарольду, найстаршому і наймогутнішому з родини Годвінів, і його в Руан, щоб той приніс присягу вірності своєму майбутньому сюзерену.
Тим не менш, вже на наступний по смерті Едварда Сповідника день терміново скликаний у Лондоні вітенагемот обрав Гарольда королем, і 6 січня 1066 року той коронувався на престол Англії.
Вважаючи це віроломством, Вільгельм II почав готуватись до війни. Він клятвенно запевнив Святий Престол, що Годвінсон при свідках на священних реліквіях і послався на те, що на момент його коронації Стіганд, архієпископ Кентерберійський, який проводив церемонію, ще не був затверджений Римом. Цього виявилось досить, шоб папа Олександр II благословив Вільгельма і надіслав йому бойовий прапор.
Претензії на англійський престол заявив і зять Ярослава Мудрого конунг Гаральд III Суворий. Пославшись на свого племінника (і попердника на норвезькому престолі) Магнуса Доброго, якому Гарденкнуд заповів Англію, на початку вересня 1066 року він з 15-тисячним військом висадився в Нортумбрії, під Йорком розгромив братів Едвіна Мерсійського і Моркара Нортумбрійського, але здолати Гарольда не зумів і склав голову біля Стамфорд-Бріджа, де полягло практично усе його військо.
Через три дні, 28 вересня 1066 року, у Йорк прийшла звістка про висадку біля містечка Певенсі на півдні Англії нормадської армії.
За п'ять діб Гарольд здолав 320 км до Лондона, де дав війську перепочити, поповнив його новобранцями з числа, здебільшого, ненавчених військовій справі селян, і рушив назустріч Вільгельму. Вони зійшлись 14 жовтня біля Гастінгса, що за 90 км від Лондона, обоє особисто вели свої війська в бій, долю якого на десятій годині протистояння вирішила загибель англійського короля.
Перемога Вільгельма була безумовною, але всупереч його очікуванням англосаксонська знать не виказала покори й 15 жовтня обрала королем Едгара Етелінга, 15-літнього племінника Едварда Сповідника. Однак попри запевнення Стіганда, архієпископа Кентемберійського, Едвіна, графа Мерсії, і Моркара, графа Нортумбрії, дати нормандцям рішучу відсіч, коли ті, вже захопивши Дувр, частину Кента і Кентербері, взяли в облогу Вінчестер, де зберігалась королівська скарбниця, й на початку грудня наблизились до Лондона, Стіганд першим перейшов на бік Вільгельма. Невдовзі переговори з ним розпочала і англійська знать, включно з Едгаром, який 17 грудня відмовився від своїх прав на престол.
Вже через тиждень, на Різдво 1066 року, Вільгельм II коронувався у лондонському Вестмінстері, започаткувавши нову, нормандську, монаршу династію. На Великдень 1070 року, коли позаду вже було упокорення найбунтівнішої частини англосаксонської знаті, відбито черговий напад данців і придушено заколот Едгара Етелінга, Вільгельм Завойовник, чи Вільям I в англійській традиції, часом званий Бастардом через своє низьке походження — позашлюбний син доньки ремісника, прийняв трьох папських легатів, що символізувало його безумовну підтримку Святим престолом і утвердження у владі.
Лютий в бою, але великодушний у час миру (обезголовлений у 1076 році Валтоф з Нортумбрії був єдиним графом, страченим після нормандського завоювання і останнім на наступні 230 років), Вільгельм підтвердив права і титули більшості англосаксонської аристократії за виключенням Годвінсонів, позбавлених володінь і змушених (як і Едгар Етелінг) залишити країну. Своє положення він зміцнив шлюбами рідні з місцевою знаттю, зміною практично усіх єпископів і абатів (включно зі зрадливим Стігандом) на вихідців з Нормандії, котрим щедро роздавав англійські землі. Здолавши останні прояви непокори, у 1086 році, за рік до смерті, Вільгельм домігся принесення особистої присяги вірності баронами і лицарями Англії, що сприяло її швидкому перетворенню на централізоване королівство з ефективною системою цивільного і військового управління.
Однак правити Англією випало лише одному поколінню нащадків Вільгельма, які протягом 70 років змінювали один одного, здебільшого розглядаючи свої бідні і неспокійні англосаксонські володіння як обтяжливий додаток до нормандських. Смерть його бездітного сина Генріха Боклерка дала початок двадцятилітній громадянській війні, відомій в Англії як Анархія, в якій за відсутності сильної місцевої знаті, зійшлись французькі родини Блуа і Плантагенетів.
Коментарі
Дивіться також
• Норманська колонізація Франції, 911
• Перший данський король Англії, 1013
• Гарольд II — король Англії, 1066
• Битва при Гастінгсі, 1066
• Норманське завоювання Південної Італії, 1071
• Початок англійської Анархії, 1135