Розпуск Української комуністичної партії
Людина і суспільствоГеннадій Єфіменко
24 грудня 1924 року президія виконкому Комінтерну ухвалила рішення про розпуск Української комуністичної партії як окремої партії та рекомендувала провести це рішення так, щоб члени УКП могли увійти до складу КП(б)У, яка була обласною філією РКП(б).
18738
Читати 6 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Українська комуністична партія (УКП) постала на установчому з'їзді, який на базі Української соціал-демократичної партії (незалежних) було проведено 23-25 січня 1920 року. Тоді ж було схвалено платформу утвореного у березні 1919 року Комуністичного Інтернаціоналу, затверджено програму УКП та взято курс на її входження до Комінтерну.

Аргументуючи потребу існування незалежної від РКП(б)/КП(б)У комуністичної партії, представники УКП наголошували, що Україна протягом двох з половиною століть була об'єктом експлуатації, національного гноблення, колоніальної та русифікаторської політики, що привело до національної революції. Окремо відзначалося: «Іґноровання тенденції української революції зі сторони провідників пролєтарської революції на Україні, які спиралися на верхи руського і зросійщеного пролєтаріяту на Україні, не відхиляє від них пересуду "єдиної неділимої Росії", і на цілу совєтську Росію, і приведе кожний раз до кризи української революції, відштовхує радянську владу від мас», а це, мовляв, затруднює боротьбу за комунізм. Отже, для ліквідації тяжких наслідків минулого та, насамперед, для збереження досягнень «пролетарської революції», в Комінтерні потрібна саме українська партія, якою себе і бачила УКП.

Від початку свого існування УКП була нечисельною та перебувала під контролем більшовиків, які її збереження поміж іншого, мотивували і тим, що УКП розглядалася як своєрідна буферна зона, перебування у якій допомагає розрізнити друг чи ворог радянській владі та чи інша особа. Однак тиск на партію чинився постійно — поряд з арештами укапістів, з метою дискредитації ЦК УКП у її лавах була створена так звана «ліва фракція», яка діяла в фарватері політичних інтересів КП(б)У.

Станом на 1924 рік, коли у серпні УКП вдруге подала заяву на визнання себе українською секцією Комінтерну, у її складі, за словами одного з керівників парії Андрія Річицького, залишалися близько 200 осіб

Восени 1924 року вже саме існування УКП, керівники якої з марксистських позицій критикували економічну безправність УСРР, почало заважати більшовикам, котрі взяли курс на ліквідацію УКП. У датованому 18-м листопада 1924 року зверненні до голови виконкому Комінтерну Григорія Зинов'єва перший секретар ЦК КП(б)У Еммануїл Квірінг писав, що завдяки «масовішим, аніж це було необхідно, арештам» укапістів у їхньому середовищі почалася деморалізація. Тому, зазначав Квірінг, є сподівання, що вони можуть послухати Комінтерн, якщо їм запропонують розпуститися.

28 листопада члени ЦК УКП Антін Драгомирецький та Андрій Річицький, наводячи приклади того, що КП(б)У «розправляється з ними як з контрреволюцією або петлюрівщиною», звернулися до Комінтерну по захист. Зокрема, йшлося про потребу «іншими методами» вирішити суперечності та завершити «процес об'єднання революційних комуністичних елементів українського пролетаріату в єдину партію».

Наприкінці грудня 1924 року, у Москві було скликано комісію Комінтерну на чолі з фінським комуністом Отто Куусіненом, на якій позицію УКП викладали Антін Драгомирецький та Андрій Річицький, КП(б)У — Микола Скрипник, Олександр Шумський та Микола Попов. В триденному обговоренні взяли участь і двоє представників лівої фракції УКП. Головним його результатом було рішення про розпуск УКП, схвалене на останньому засіданні комісії (23 грудня) та затверджене 24 грудня 1924 року президією виконкому Комінтерну.

Окрім критичних зауваг у бік УКП, в його обґрунтуванні йшлося також і про те, що можна було тлумачити як часткове виконання вимог. Насамперед це стосується створення створення Всеукраїнського центру профспілок (до 1923 року — «Південбюро» російських профспілок) та формування українських військових частин, щоправда, «всередині єдиної загальносоюзної робітничо-селянської Червоної армії під управлінням Реввійськради України». Окремо підкреслювалася наявність «робітничо-селянської державності України», яка має власний господарський центр. Звичайно, УКП вимагала більшої самостійності України у цих питаннях, але навіть у такому вигляді це справді виглядало як крок до виконання їхніх вимог, що дало самим укапістам формальні підстави стверджувати, що ці рішення «ліквідують так росходження між УКП та КП(б)У, як і саме окреме організаційне існування УКП».

«Практичні заходи, за які боролася і які обстоювала УКП, все, що вона вважала за потрібні умови для своєї ліквідації… вони є лише укапістською формою, націонал-більшовицьким виразом того, що вже намічено, що комуністична партія більшовиків УСРР та СРСР провадить в життя» — Микола Скрипник

У формулі-обґрунтуванні доречності ліквідації УКП, яка передувала резолютивній частині рішення виконкому Комінтерну, був і пункт, який КП(б)У в подальшому не раз використовувала вже у протистоянні з Росією. Зокрема, там йшлося про таке: «Тепер проводиться робота по об'єднанню у складі УСРР усіх прилеглих до неї територій з українською більшістю населення, що входять до Радянського Союзу, що, поряд з іншими згаданими аргументами, мовляв «остаточно унеможливлює жодні подальші розмови про колоніальне становище України».

Саме у той час закінчувала роботу комісія по розмежуванню українсько-російського кордону, оцінці результатів якої на політбюро ЦК РКП(б) і адресувався цей пасаж. Однак у 1925 році як результати роботи зазначеної комісії, яка вирішувала питання про північно-східний кордон України, так і настанова Комінтерну були по суті зігноровані ЦК РКП(б): до УСРР було приєднано набагато менше територій, ніж планувалося. Мало того, частину населеної переважно українцями території навпаки було долучено до РСФРР (більша частина Таганрозької округи УСРР). У 1927-1928 роках ЦК КП(б)У в новому поданні щодо територіальних змін теж спирався на згадане рішення Комінтерну. Щоправда, і цього разу позитивного результату так отримати і не вдалося.

У резолютивній частині рішення від 24 грудня 1924 року йшлося про надання можливості членам вступити до лав КП(б)У після розгляду їх кандидатури створеною на паритетних засадах комісією із представників ЦК КП(б)У та ЦК УКП, яка мала право відхилити заяви «елементів некомуністичних» або не цілком надійних.

1-4 березня 1925 року в Харкові відбувся IV з'їзд УКП, який санкціонував її саморозпуск. Станом на літо кількість тих колишніх укапістів, які увійшли навесні до складу КП(б)У, становила 71 особу. Деякі діячі з числа колишніх укапістів спочатку отримали доволі високі посади в компартійно-радянській номенклатурі, але у 1930-ті роки усі вони були репресовані, причому переважно у першу хвилю репресій 1933-1934 років.

Друк 2
Геннадій Єфіменко спеціально для © «Цей день в історії», 23 грудня 2017. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 24 грудня

Полонення Річарда Левове Серце

1192
#ЦейДень

Все про 24 грудня

Події, факти, персоналії

Закінчення Другої англо-американської війни

1814

Беніто Муссоліні — диктатор Італії

1926

Схід Землі

1968