Війна військ УНР зі Збройними силами півдня Росії, попри оптимістичний початок, приносила дедалі більше втрат. Проблеми матеріального забезпечення та епідемія тифу, що гостро проявилися пізньої осені 1919 року, відсутність перспектив підтримки з боку Антанти та прагнення фізично урятувати армію підштовхували військово-політичне керівництво ЗУНР до сепаратного договору зі Збройними силами півдня Росії. За умовами Одеського договору 17 листопада 1919 року Українська Галицька армія перейшла на бік Білого руху, чим поставила у вкрай складне становище увесь український національний рух.
Становище Директорії Української Народної Республіки було складним. Вона була затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією — зі сходу та нейтрально-ворожою Польщею з заходу. Внутрішньо цей «трикутник смерті» УНР підривали гострий дефіцит зброї, набоїв, одягу та амуніції, медикаментів, деморалізація бійців.
Нездатна вести повноцінну боротьбу самостійно, армія УНР постала перед важким вибором — триматися до останнього, сподіваючись на диво, або ж ліквідувати фронт і перейти до партизанської боротьби в тилу ворога. Спочатку керівництво схилилося до першого варіанту, відтак армія і уряд зосередилися на лінії Проскурів-Староконстянтинів. Проте сподівання на польське сприяння, що мало проявитися у зайнятті Проскурова і убезпеченні тим самим правого флангу Дієвої армії від білогвардійців, не виправдалися. Поляки не проявили активності, тим часом 22 листопада місто зайняв білогвардійський Сімферопольський офіцерський полк.
Державний апарат та армія УНР поспіхом перебиралися північніше, до Староконстянтинова. 26 листопада 1919 року тут відбулося засідання уряду і Головного Отамана Симона Петлюри за участі начальника штабу Головного отамана Миколи Юнакова, на якій було ухвалено рішення про продовження наступу у східному напрямі, на Бердичів, з метою входження у контакт з більшовиками, що переслідували денікінців.
Того ж дня під вечір у Старокостянтинові відбулася інформаційна нарада за участі Головного отамана Симона Петлюри, прем'єр-міністра УНР Ісака Мазепи, начальника штабу Головного отамана Миколи Юнакова та інших. Інформацією про поточні події поділився Петлюра, який запевняв присутніх у принциповому намірі політичного керівництва продовжувати військову боротьбу й надалі та закликав не падати духом. Мазепа переконував присутніх у самовідданій праці уряду, покладаючи провину за трагедію на галичан. Він оптимістично дивився на справу визнання незалежності УНР країнами Антанти та закликав після відпочинку відновити боротьбу за незалежність. Юнаків, констатуючи невиконання наказів, закликав до дисципліни в збройних силах. На необхідність продовжувати боротьбу вказував командуючий армією полковник Василь Тютюнник.
Напругу в атмосферу внесла промова отамана Омеляна Волоха, який обвинуватив уряд і Головного отамана в нездатності забезпечити армію одягом і взуттям, непрофесіоналізмі апарату управління. На його думку, «єдиним порятунком є признання радянської системи, нав'язання союзу з червоними Росіянами і війна вкупі з ними проти цілого світу». Йому рішуче заперечив Симон Петлюра, який закликав уникати таких обвинувачень. Проте Волох не вгамовувався і продовжував обурюватися обіцянками керівництва. Головний отаман залишив нараду достроково і вона завершилася безрезультатно.
З огляду на небезпеку захоплення Старокостянтинова, наступного дня Симон Петлюра та урядовці залишили місто та виїхали до Любара. Слідом за ними, усупереч наказу залишитися, попрямували загони отаманів Юхима Божка, Омеляна Волоха і Миколи Данченка. Вони учинили заколот, висунувши вимогу Петлюрі зректися влади. Відсутність надійних сил завадила ліквідувати їхній антидержавний виступ, однак невдачі на фронті, деморалізація армії, політичні хитання та тиск на Петлюру підштовхнули останнього подати заяву про складання повноважень. Мазепі вдалося його відмовити.
Погіршення становища УНР змушувало військово-політичне керівництво прискорити визначення тактичних завдань. Серед потенційних союзників перебувала Польща та радянська Росія. Розбрат в українському національному таборі, пов'язаний з переходом галичан на бік Білого руху, перетворив їх у сприйнятті більшовиків на ненадійну силу. Відтак, вони не поспішали домовлятися з УНР. Уряд продовжував переговори з Польщею, куди й вирушив Головний отаман Симон Петлюра.
3 грудня 1919 року на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником — Юрій Тютюнник. 6 грудня на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорториї було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Перший зимовий похід, що упродовж 6 місяців проходив тилами білогвардійців, а згодом — червоних, завершився у травні 1920 року під Ямполем, де відбулось з'єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Захоплення більшовиками Харкова, 1919
• Друга російсько-українська війна, 1919
• Другий уряд Директорії УНР, 1919
• Перехід УГА і уряду ЗУНР за Збруч, 1919
• Зимовий похід армії УНР, 1919
• Падіння Української Народної Республіки, 1920