Гетьманщина як організація козацького устрою на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля виникла під час антипольського повстання Богдана Хмельницького, який після перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями в січні 1649 року тріумфально в'їхав у Київ, де його як визволителя особисто вітали київський митрополит Сильвестр Косів і єрусалимський патріарх Паїсій. Сам історіографічний термін «гетьманщина» виник в кінці XIX століття для позначення того, що Хмельницький з лютого 1649 року в листах і на переговорах з Річчю Посполитою називав Руською державою (а себе — її князем або правителем) або Військом Запорозьким в якості політичної і військової організації, повноваження якої виходили далеко за межі власне географічного регіону Запоріжжя.
Під своїм керівництвом Хмельницький об'єднав всі сфери суспільного життя Гетьманщини і займався формуванням її державних інституцій, однак через п'ять років, втративши підтримку Османської імперії і Кримського ханства, був змушений звернутись по допомогу до царя Олексія Михайловича, що привело до перехід Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під московський протекторат. Зі смертю Хмельницького в 1657 році їх охопив період міжусобних воєн, які призвели до територіального розколу Гетьманщини по Дніпру, закріпленому Андрусівським договором 1667 року, — Правобережжя знову стало частиною польсько-литовської держави, а Лівобережжя увійшло до складу Московського царства на правах автономії.
Подальші спроби об'єднати українські землі під владою одного гетьмана зазнали невдачі і остаточно Руїна була подолана за лояльного Москві гетьмана Іван Мазепи, однак після його виступу на боці шведів у Північній війні автономія Гетьманщини була значно обмежена, а для контролю за діяльнстю гетьмана і її відповідності загальноросійській системі управління у 1722 році була створена Малоросійська колегія у складі семи російських офіцерів. Через малоефективність і зловживання вона була ліквідована через три роки, проте влада гетьмана і далі залишалась багато в чому лише номінальною. Незважаючи на це, зі смертю в 1734 році Данила Апостола вибори гетьмана взагалі не були проведені під приводом відсутності гідної кандидатурии.
Інститут гетьманства був поновлений у 1750 році, коли російська імператриця Єлизавета Петрівна призначила гетьманом брата свого фаворита 22-літнього графа Кирила Розумовського, який мав правити під наглядом призначеного у Санкт-Петербурзі російського начальника його канцелярії. Прагнучи зберегти традиційний козацький устрій Гетьманщини, Розумовський відновив систему територіальних судів, створив «Генеральне зібрання» старшини для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ, проте його спроби призначати на власний розсуд полковників і вести дипломатичні стосунки із сусідніми державами були заблоковані, а він сам у 1754 році був відкликаний у Санкт-Петербург.
Розумовський повернувся до Глухова у 1757 році з наміром відкрити у Батурині університет і продовжити реорганізацію війська та судоустрою, проте після спроби зібрати підписи козацької старшини під петицією про перетворення гетьманського титулу у спадкоємний, у 1764 році був вдруге відкликаний до Петербурга, де, звинувачений у корупції і потуранні зловживанням козацької старшини, був змушений подати рапорт про відставку — 21 листопада 1764 року указом Катерини II граф Розумовський був звільнений з посади гетьмана і в Глухові була відновлена робота Малоросійської колегії на чолі з генералом Петром Румянцевим, в «Секретних настановах» якому наказувалось повністю ліквідувати рештки автономії.
З метою запровадження загальноросійської системи оподаткування в 1765 році Румянцев розпочав перепис населення і правового стану землевласників, перерваний черговою російсько-турецькою війною, по закінченні якої, у 1775 році була ліквідована Запорізька Січ, у 1781 році — система полкового устрою Гетьманщини, територія якої була поділена на повіти у складі Київського, Новгород-Сіверського та Чернігівського намісництв з наданням козакам статусу т. зв. військових обивателів, які на добровільних засадах могли піти на службу в територіальні гусарські полки, а вищій козацькій старшині — спадкового російського дворянства.
Заборона селянам переселятися на нові місця без письмового дозволу поміщиків, запроваджена ще у 1760 році Розумовським, була перетворена на їх повне закріпачення 14 травня 1783 року указом Катерини II, за яким на селян колишньої Гетьманщини і Слобідської України, козацький устрій на якій був ліквідований у 1765 році, поширились російські закони, котрі дозволяли продаж селян і їх обмін на майно; на Запоріжжя, територія якого увійшла до складу Катеринославської і Таврійської губерній, закріпачення поширилось указом імператора Павла І 12 грудня 1796 року.
Коментарі
Дивіться також
• Чорна рада у Ніжині, 1653
• Андрусівське перемир'я, 1667
• Гетьман Іван Мазепа, 1687
• Гетьман Кирило Розумовський, 1750
• Ліквідація Запорозької січі, 1775
• Закріпачення селян Лівобережжя та Слобожанщини, 1783