Попри значну чисельну перевагу у людських ресурсах і техніці, наступ, розпочатий Італією 9 грудня 1940 року проти британців у Єгипті, через два місяці закінчився ганебною поразкою і втратою Кіренаїки. Головнокомандувач італійськими військами в Північній Африці маршал Родольфо Граціані був відсторонений від командування, відправлений у відставку і відданий під суд. Щоб досягнути поставленої стратегічної мети — взяти під контроль Суецький канал, Німеччині довелось перекидати до Лівії власні війська, з яких 16 лютого 1941 року було сформовано італо-німецький танковий Африканський корпус під началом генерал-лейтенанта Ервіна Роммеля, одного з кращих командирів часів французької кампанії.
Вже до середини квітня Роммелю вдалось стабілізувати фронт і в Тобруці (Лівія) взяти в облогу велике британське угруповування, яке він утримував до листопада. Змушений все ж відступити після прибуття для допомоги обложеним великих сил, Роммель перегрупував свої війська і в кінці січня 1942 року захопив Бенгазі, 21 червня нищівно розбив 8-у армію Клода Окінлека біля Газали й того ж дня з другої спроби взяв Торбук, де у полон потрапило 32 тисячі британців. Не даючи супротивнику оговтатись, Африканський корпус стрімким маршем увійшов на територію Єгипту, де був зупинений лише біля Ель-Аламейна, що за сотню кілометрів від Олександрії.
Програючи понад утричі в літаках і удвіче в танках і у півтора рази по чисельності, 1 липня Роммель, за взяття Тобрука підвищений у званні до генерал-фельдмаршала, зважився дати бій британцям і їх союзникам, не чекаючи підкріплення. Протистояння тривало до 27 липня і успіху жодній стороні не принесло — через відсутність резервів, затримки з постачанням продовольства і техніки й великі людські втрати Африканський корпус був змушений відступити, а виснажений супротивник, не маючи змоги контратакувати, перейшов до укріплення оборонних позицій.
Втрата Тобрука, важливого порту на Середземномор'ї, і битва під Ель-Аламейном британським командуванням були розцінені як велика невдача. Після інспекційної поїздки прем'єра Вінстона Черчілля до Каїра генерала Клода Окінлека усунули і з поста головнокомандувача британськими збройними силами на Близькому Сході, замінивши на генерал-лейтенанта Гарольда Александера, і від командуваня 8-ю армією, де йому на зміну 13 серпня прийшов генерал-лейтенант Бернард Монтгомері, який з найкращого боку відзначився під час операцї «Динамо» під Дюнкерком.
Отримавши через Тобрук поповнення танками, авіацією, пальним і боєприпасами, 6 дивізій Роммеля поновили наступ і надвечір 30 серпня завдали удару південніше Ель-Аламейна, де Монтгомері, маючи дані розвідки, спеціально залишив розрив в обороні.
Потрапивши в пастку, італо-німецькі моторизовані частини опинились на мінних полях і стали легкою ціллю для британських танків, які розстрілювали їх з хребта Алам-ель-Халфа, а перевага супротивника у повітрі геть зупинила їх просування. Наступного дня Роммель був змушений перейти до оборони. Знову далися в знаки проблеми з постачанням — лише половина італійських транспортів діставалась берегів Африки, й зазнавши 3 вересня великих втрат від масованих бомбардувань з повітря, Африканський корпус з-під Ель-Аламейна зрештою відступив.
Вперше за півтора року боїв у Північній Африці союзники досягли успіху при співвимірних втратах. Однак сподівання британського військового і політичного керівництва на швидкий перехід у контрнаступ виявилися марними — попри тиск, Монтгомері розпочав реорганізацію військ, навчання і злагодження перекинутих з Британії двох дивізій і дочекався прибуття 72 тон боєприпасів, 254 американських танків «Грант» та «Шерман», 446 дальнобійних протитанкових гармат і 90 самохідних гаубиць, що дало можливість перевершити вогневі можливості супротивника.
Лондон підганяв — без взяття під контроль середземноморського узбережжя Африки відкладалась операція з висадки у Франції. 23 вересня Черчілль надіслав генералу Александеру телеграму: «Ми у ваших руках, і, звичайно, лише переможна битва виправдає таку тривалу затримку».
Тільки у другій декаді жовтня 8-а армія Монтгомері у складі 195 тисяч бійців, 1029 танків, 435 бронемашин, 530 літаків, 1 451 протитанкових гармат була готова до бою. Їй протистояло 116 тисяч особового складу Африканського корпусу Роммеля, який на озброєнні мав 547 танків, 192 бронемашини, 480 літаків і 496 протитанкових гармат.
Монтгомері мав намір відволікти супротивника наступом на півдні за 40 миль від Ель-Аламейна, щоб ударом ближче до моря розрізати його оборону у двох місцях і, прорвашись крізь мінні поля, вийти на оперативний простір. Для цього до Каттарської низовини почали прокладати фальшивий бензоопровід, поблизу неї розмістили макети танків і гармат, на півночі справжні танки і артилерію замаскували під вантажівки й вздовж усього фронту спорудили імпровізовані продовольчі склади з порожніх ящиків.
Дезорієнтований Роммель, був змушений розподілити сили по всій лінії боєзіткнення й неправильно оцінив дату можливого наступу, вважаючи, що він почнеться лише після завершення будівництва бензопроводу, яке велось досить повільно. Попри його неодноразові звернення з проханнями про підкріплення, для оберкомандо Вермахту на даному етапі пріорітетним був Сталінград, перемога під яким відкривала переспективи німецького наступу на Кавказ, що змусило б Британію передислокувати частину сил з Єгипту в Іран і унеможливити наступ у Північній Африці.
То ж танковій армії «Африка» не залишалось нічого іншого, як окопуватись і чекати розвитку подій. На відстані 5 км один від одного Ромель створив два т. зв. «чортових сади», як їх називали британці, — смуги оборонних загородженнь з колючого дроту і близько 3 млн протитанкових мін, які простягнулись на 64 км від моря аж до Каттарської впадини. На відстані 2 км позаду них були основні оборонні позиції, захищені полями із захоплених у Тобруці британських протипіхотних мін. Через хронічний брак пального, якого в запасі ніколи не було більше ніж на 2-3 дні, Роммель не був у стані вести маневренну оборону, і супротивник завдяки розвідці знав про це. До організаційних негараздів додались особисті — несподіване загострення амебної дизентерії змусило Роммеля вилетіти в Німеччину для госпіталізації, й 20 жовтня йому на зміну прибув генерал танкових військ Георг Штумме.
Наступ британців почався пізно ввечері 23 жовтня 1942 року. Після короткої артпідготовки в рух прийшла вся лінія боєзіткнення: у центрі індійська, австралійська піхотні і британська бронетанкова дивізії відволікали супротивника, на півдні готовність перейти в наступ демонстрували грецька і французька піхотні бригади і британська бронедивізія, в той час як головний удар було завдано на півночі силами двох корпусів. Вранці 24 жовтня генерал Штумме, зрозумівши, що донесення розвідки про дії супротивника не відповідають залишеним його попередником звітам, виїхав на лінію зіткнення, де попав під британський авіаналіт і помер від розриву серця. Уже наступного дня Роммелю довелось терміново повертатись у розташування своїх військ.
Незважаючи на щоденні кількасот, а часом і до тисячі вильотів для бомбардування німецьких «садів диявола», прорвати німецьку оборону британцям не вдавалось. Тим не менш, 1 листопада Роммель, отримавши звістку про потоплені біля Тобрука чергові два італійські транспорти, повідомив Гітлера: «Сила армії настільки вичерпана десятиденним боєм, що тепер вона не здатна запропонувати жодної ефективної протидії наступній спробі прориву противника», на що о 13-30 отримав наказ фюрера «не поступатися й метром землі» і «кинути у бій кожну рушницю і кожну людину».
О першій ночі 2 листопада британці розпочали 7-годинний авіаналіт, після нього — тригодинну артпідготовку і кинули в атаку п'ять сотень танків, які за чверть години прорвались до позицій, утримуваних італійськими і німецькими гренадерськими полками. Щоб врятувати ситуацію, Роммель перекинув на північ німецькі бронетанкові частини, залишивши південну ділянку фронту під захистом італійців. Наступного дня силами трьох дивізій він спробував закрити прорив, однак втратив майже всю армійську, зенітну і протитанкову артилерію. До вечора у його розпорядженні залишалась не більше 35-ти справних танків.
Розуміючи, що бій за Ель-Аламейн програно, Роммель наказав готуватись для відходу до Фуки, що на 80 км на захід, де були підготовлені оборонні позиції. Не знаючи як Гітлер відреагує на його рішення, він зв'язався з оберкомандо з проханням надати йому повну свободу дій.
4 листопада війська союзників через нарешті пробиту у мінних полях 20-кілометрову діру почали генеральний наступ. Були знищені бронетанкова і моторизована італійські дивізії, рештки яких опинились в пустелі без води і їжі. Вичерпавши увесь боєкомплект, почали здаватись залишені в ар'єргарді італійські піхотні підрозділи. У полон потрапив командувач танкового корпусу «Африка» генерал Вільгельм фон Тома.
Ситуація склалась відчайдушна, Роммель знову зв'язався зі ставкою Гітлера. Не дочекавшись відповіді, він узгодив свої дії з командувачем німецьких сил у Середземномор'ї Альбертом Кессельрінгом й о 17-30 дав наказав відступати відразу з настанням сутінок.
Не затримуючись у Фуці, 6 листопада «Африка» лише з кількома десятками танків (зо 30 німецьких та 10 італійських) і трохи більше, ніж половиною особового складу, відійшла на територію Лівії. Спроба її наздогнати не вдалась — через швидке просування британський тил відстав, й брак пального не дав можливості перерізати відступ супротивника боковим ударом через пустелю.
11 листопада 1942 року 8-а армія Бернард Монтгомері деблокувала Тобрук, втрачений півроку перед тим, 20 листопада зайняла Бенгазі, 25 грудня — Сірт, 23 січня 1943 року — Тріполі, змусивши армію Роммеля відступити у Французький Туніс.
Успішні дії американців, які ще 8 листопада висадились в Марокко і Алжирі, поставили Африканський корпус перед небезпекою повного оточення. Роммелю вдалось 19 лютого завдати їм поразки у бою на перевалі Кассерін, що в Атлаських горах, однак стратегічного успіху це не принесло. Щоб врятувати армію, 9 березня він вилетів у ставку Гітлера під Вінницею, але дозволу на евакуацію в Європу не отримав. Усунутого від участі в африканській кампанії Роммеля замінив генерал Ганс-Юрген фон Арнім, який після двох місяців боїв був заблокований з суші і моря, й 12 травня 1943 року капітулював, здавшись у полон з усім 275-тисячним німецько-італійським угруповуванням.
Влітку Роммеля призначили командувачем групи армій спочатку у Греції, потім — в Італії, у листопаді — у Франції, де йому доручили підготовку до захисту від можливого десантування союзників. Він помилився у своїх прогнозах щодо місця їх головного удару, як і Гітлер вважаючи, що він відбудеться біля Кале у Пікардії. Коли ж американські і британські війська зуміли закріпитись у Нормандії, Роммель приєднався до невдалого замаху на Гітлера, був викритий і 14 жовтня 1944 року покінчив життя самогубством.
У цей час Бернард Монтгомері, за успішні дії при висадці союзників в Італії і Номандії підвищений у званні до фельдмаршала, на чолі 21-ї групи армій британських та канадських збройних сил десантувався в Нідерландах. У грудні він брав участь в Арденнській операції, в березні 1945 року форсувавши Рейн, зайняв Гамбург і 4 травня прийняв капітуляцію німецьких військ на півночі Німеччини, в Данії та в Нідерландах.
Коментарі
Дивіться також
• Троїстий союз, 1940
• Італія оголосила війну Німеччині, 1943
• «День Д», 1944