Лев Ребет народився 3 березня 1912 року у місті Стрий на Львівщині у родині поштового службовця Михайла Ребета та Катерини Недокіс. У віці 15 років, навчаючись у Стрийській українській гімназії, він став членом Української військової організації (УВО), у 1929 році вступив до лав ОУН, а 1930 року очолив її провід у Стрийському повіті. Протягом 1934 -1938 років, коли він був керівником Краєвої Еквекутиви ОУН на західноукраїнських землях, Ребет фактично відновив її діяльність після масових арештів крайового активу у 1934 році, спричинених замахом на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Сам Ребет також неодноразово заарештовувався польською поліцією за свою політичну діяльність.
Після розколу ОУН у 1940 році Лев Ребет приєднався до фракції Степана Бандери і був одним з ініціаторів проголошення Акту відновлення української державності у Львові 30 червня 1941 року. Як заступника Ярослава Стецька німці заарештували його на початку липня 1941 року разом з іншими членами Українського державного правління і з вересня 1941 до грудень 1944 року утримували в концтаборі Аушвіц. Після звільнення Ребет емігрував до Західної Німеччини, де у 1945 році увійшов до складу Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН), обіймаючи посаду головного судді, з 1948 року — голови політичної ради ЗЧ ОУН, а з 1952 року був членом закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР).
У повоєнний період в закордонному середовищі ОУН розгорівся ідеологічний конфлікт: група на чолі з Бандерою відмовилася визнавати демократичну платформу прийняту ІІІ-м Надзвичайним великим збором у серпні 1943 року і вимагала повернутися до принципу вождизму у керівництві організацією. Лев Ребет та Зиновій Матла очолили опозицію, яка виступала проти повернення на позиції зразка 1941 року та ідеї «Україна для українців», наполягаючи на необхідності слідувати постановам 1943 року, які проголошували гасло «Свобода народам, свобода людині!». Цей конфлікт призвів до чергового розколу і в 1954 році Ребет та Матла створили у Мюнхені альтернативний провід ЗЧ ОУН, який 25 грудня 1956 року отримав назву ОУН за кордоном (ОУН (з); внаслідок фактичного дуумвірату в історії вона відома під назвою «двійкарі»).
Сташинський перестрів Ребета вранці 12 жовтня 1957 року у під'їзді будинку №8 на Карлплатц, де розташовувався офіс журналу «Українського самостійника». Маючи при собі загорнуту в газету спеціальну зброю, сконструйовану у московській «спецлабораторії №12», Сташинський, попередньо вживши антидот, вистрелив в обличчя Ребета синильною кислотою. Смерть наступила практично миттєво від закупорки судин головного мозку. Через відсутність решток хімічної речовини лікарі констатували смерть Ребета від серцевої недостатності. Його поховали на цвинтарі «Вальдфрідгоф» у Мюнхені.
Замітаючи сліди, Сташинський через Франкфурт та Берлін благополучно повернувся до СРСР і за операцію був нагороджений фотоапаратом «Контакс». 15 жовтня 1959 року за такою ж схемою, але вже з більш вдосконаленої зброї Богдан Сташинський убив Степана Бандеру, цього разу з використанням в якості отруйної речовини цианістого калію.
Деталі обох вбивств стали відомі у 1961 році, коли Сташинський втік з СРСР до ФРН і дав свідчення на судовому процесі, який засудив його до 8,5 років ув'язнення, а замовником вбивств визнав КДБ та вище партійне керівництво СРСР.
Коментарі
Дивіться також
• Варшавський процес, 1936
• Вбивство Симона Петлюри, 1926
• Вбивство Євгена Коновальця, 1938
• «Акт проголошення Української Держави», 1941
• Вбивство Степана Бандери, 1959