За укладеним у 1815 році Паризьким договором Великобританія отримала постійний контроль над захопленою в часи Наполеонівських воєн Капською колонією, колишнім нідерландським володінням в околицях мису Доброї Надії, площею 260 тис кв. км. У ній на той час проживало 26 720 людей європейського походження — бурів (або африканерів), нащадків голландських переселенців, німецьких лютеран і французьких гугенотів, які мали біля 30 тисяч чорношкірих рабів, а також близько 17 тисяч вільних корінних жителів з койсанських племен. Напруження між населенням колонії і британською адміністрацією виникло практично одразу: спершу через вимогу Лондона коштом власних податків адмініструвати регіон, потім через зміну офіційної мови з голландської на англійську, а згодом — у 1828 році — через зрівнення у правах усіх вільних людей.
Коли ж на Капську колонію поширився британський закон про емансипацію рабів, зо 12 тисяч бурів протягом кількох років переселилось вглиб Африки, де у 1850-х роках на землях народів банту заснували дві нові держави — Південно-Африканську Республіку (Трансвааль) з центром у Преторії і Вільну Оранжеву Державу зі столицею у Блумфонтейні, з власними представницькими органами і міжнародно визнаними урядами.
Відкриття у 1867 році на півдні Африки великих покладів діамантів і золота, основні родовища яких виявились на території бурських колоній, змінилили політичну ситуацію в регіоні. Через чотири роки Капська колонія встановила протекторат над африканським королівством Басуто, а ще через три, пославшись на тривалу громадянську війну в Трансваалі і її неперервні прикордонні конфлікти з племенами зулусів, анексувала Південно-Африканську Республіку як «нестабільну, некеровану і збанкрутілу». Африканери повстали і завдали Британії першу після Американської революції поразку, примусивши до укладення 3 серпня 1881 року Преторійської конвенції, за якою Трансвааль відновив самоврядування під формальним британським сюзеренітетом.
Проте бум у золотодобувній промисловості і прихід до влади амбіційного колоніаліста Сесіла Родса, прихильного ідеї «Британія від Кейптауна до Каїра», спонукав до швидкого поширення британського впливу у Трансваалі, зокрема, завдяки великому притоку іноземців, т. зв. ойт- чи вітлендерів, головним чином англійців, кількість яких до 1899 року стала співвимірною з чисельністю громадян республіки. Британія зажадала наддання їм повних виборчих прав, використання англійської мови у фольксрааді (парламенті) і обов'язкового затвердження місцевих законів британським парламентом.
Конференція, проведена на початку літа у Блумфонтейні за посередництва Оранжевої Республіки, успіху не принесла, і у вересні британський колоніальний секретар Джозеф Чемберлен знову підняв питання про виборчі права британців у Трансваалі. У відповідь, 9 жовтня президенти Пауль Крюгер і Тьоніс Стейн від імені двох бурських республік оголосили спільний ультиматум — протягом двох діб відвести британські війська від кордонів їх держав. Звістка про нього дійшла Лондона надвечір і викликала сміх та обурення в політичних колах. «Рідко буває, щоб офіційний документ був одночасно і смішним і корисним» — написала «Таймс» того вечора, назвавши ультиматум «екстравагантним фарсом,.. на який може бути лише одна відповідь».
Офійні особи були не настільки легковажні — саме тривала реформа армії, ініційована прем'єр-міністром Робертом Гаскойн-Сесілом, який лише рік перед тим пояснював здивованій імператриці Вікторії, що «у нас немає армії, здатної дати опір навіть континентальній державі другого класу».
Однак ультиматум відхилили, і 11 жовтня 1899 року дві південноафриканські республіки оголосили Великій Британії війну.
Бойові дії почались уже наступного дня, коли африканери у п'ятигодинному бою захопили бронепоїзд на станції Мафікенг у колонії Наталь, взявши під контроль 60-кілометрову ділянку залізниці на південь від неї.
Загалом бури мали десь 33 тисячі заздалегідь мобілізованих бійців, абсолютну більшість яких склали члени цивільного ополчення, зібраного громадами міст і селищ. Форму вони не носили, своїх командирів обирали голосуванням на зборах, зі зброї мали власну рушницю, зазвичай мисливську, і були верхи на власних конях. Хто з ополчення зброї не мав, отримав її за державний кошт.
Влада двох республік створила також невеликий підрозділ т. зв. «державної артилерії», якій передала на озброєння близько ста заздалегідь придбаних найновіших польових гармат Круппа і чотири французькі облогові гармати «Довгий Том».
Британці змогли протиставити африканерам 103 тисяч чоловік. Але розкидані по різних гарнізонах і навчені тактиці бою ще часів Кримської війни, вони виявились не готовими протистояти мобільним загонам добре навчених стрільців, що й визначило їх невдачі на першому етапі війни.
Бури взяли в облогу 40-тисячне місто Кімберлі біля однойменної алмазної шахти компанії «Де Бірс» Сесіла Родса, яке жодного військового значення не мало, але було символом британського експансіонізму, у грудні у трьох поспіль битвах отримали переконливі перемоги під Стомбергом, Магерсфонтейном і Коленсо, де британці втратили убитими, пораненими і полоненими 2776 чоловік.
«Чорний тиждень», як назвала його англійська преса, нарешті змусив Лондон відкинути ілюзії щодо боєздатності бурсього ополчення, яке зросло мало не до 50 тисяч за рахунок африканерів з британських колоній та іноземних добровольців на кшталт Італійського добровольчого легіону Камілло Рікьярді, відомого тим, що 15 листопада він взяв у полон майбутнього британського прем'єра Вінстона Черчілля.
Доки у Військовому міністерстві обговорювали план наступних дій, 23–24 січня 1900 року біля Ледісміта 8-тисячний загін під командою Луїса Боти розгромив мало не утричі більший підрозділ генерала Редверса Буллера, якого лише два місяці перед тим надіслали до Південної Африки, щоб очолити британські війська.
Більше відкладати відповідальне рішення змоги вже не було, й на початку лютого до Південної Африки прибули три добре вишколені дивізії, що поміж іншого мали на озброєні станкові кулемети «Максим», новинку тих часів. Буллера понизили до заступника головнокомандувача британських військ, обов'язки якого поклали на фельдмаршала Фредеріка Робертса, що мав досвід придушення повстання сипаїв у Індії і особисто керував переможною кампанією у час Другої англо-афганської війни 1878-80 років.
Робертс відмовився від тактики боїв уздовж залізниць і, здійснивши великий обхідний маневр, 15 лютого зняв облогу Кімберлі, який бури безуспішно тримали в облозі ось уже п'ятий місяць. У цей час друга частина його армії вибила бурів із Магерсфонтейна і 27 лютого під Пардебером взяла в полон більшу частину 7-тисячної армії Піта Кроньє. Наступного дня британці зайняли Ледісміт, і не зупиняючись на досягнутому, 7 березня розгромили африканерів на півшляху до Блумфонтейна, столиці Оранжевої республіки, який зайняли практично без бою — забачивши британську кавалерію, бурське ополчення просто залишило позиції і втекло з міста.
31 травня Робертс захопив Йоганнесбург, 5 червня зайняв Преторію, столицю Трансваалю, яку виявилось ніким і нічим захищати — ще у перші місяці війни з кількох фортів на підступах до міста була демонтована уся артилерія. 26 серпня упав Белфаст (нині Емакхазені у ПАР), звідки президент Пауль Крюгер, полишивши хвору дружину, встиг потягом дістатись Португальського Мозамбіку, де на вимогу британський властей його затримали і помістили під домашній арешт.
3 вересня 1900 року фельдмаршал Фредерік Робертс оголосив Другу англо-бурську війну завершеною і в грудні повернувся до Британії. На посту головнокомандувача Натальською армією його змінив генерал-ад'ютант Герберт Кітченер, у недавньому минулому губернатор Судану, де він жорстоко придушив антиколоніальне повстання махдістів.
На партизанський опір бурів Британія відповіла 8 тисячами блокпостів уздовж доріг, залізниць та мостів і тактикою «випаленої землі» — 90 мобільних підрозділів з числа англійців, африканців і лояльних британцям африканерів знищували урожаї й обійстя, а їх жителів будь-якого віку і статі відправляли до концтаборів для «безпеки мирного населення бурських республік». Без підтримки сільської глибинки у кінці жовтня 1901 року практично припинився опір у Східному Трансваалі, ще через чотири місяці — у буквально знелюдненій Оранжевій Республіці. Більшість партизанських командирів, втративши загони, були змушені переховуватись у Свазіленді чи Родезії.
Опинившись у безвиході, президент Тьоніс Стейн, який координував спротив, був змушений погодитись на мирні переговори. За їх підсумками, підведеними 31 травня 1902 року в Преторії, бурські республіки дали згоду перейти під суверенітет британської корони, яка гарантувала їм поетапне відновлення політичного самоврядування.
Що було потім
За перемогу у війні фельдмаршал Фредерік Робертс став кавалером Ордена Підв'язки, одним з перших — членом Ордену Заслуг, отримав титули графа Робертса і лорда Преторії. У січні 1901 року він став останнім головнокомандувачем британськими військами й пробув на цьому посту три роки, доки посаду не скасували.
Зусиллями нідерландської королеви Вільгельміни Пауля Крюгера вдалось звільнити з-під арешту і отримати від Великобританії дозвіл на його переїзд до котроїсь із третіх європейських країн. Крюгеру влаштували бурхливий прийом у Франції і Німеччині, однак на офіційному рівні у військовій і політичній підтримці відмовили. «Зрада кайзера», смерть доньки у концтаборі і полишеної без нагляду дружини підкосила частково сліпого і практично глухого 75-літнього Крюгера. У 1902-у він ще встиг продиктувати секретарю свої мемуари, після чого, за словами свідків, його огорнула «дивна тиша».
14 липня 1904 року Пауль Крюгер помер у швейцарському Кларенсі під Монтрьо. Його поховали у Гаазі, але через півроку з дозволу Великобританії перепоховали у Преторії, де на офіційній церемонії труну прикрашав прапор вже неіснуючої на той час Південно-Африканської Республіки.
У 1910 році дві бурські і дві британські колонії спеціальним актом короля Едварда VII були об'єднанні в Південно-Африканський Союз, який увійшов до складу Британської імперії на правах домініону. Активну участь у його створенні брав Тьоніс Стейн, який так і не зміг відновитись від нервових і фізичних навантажень часів війни і у 1916 році помер 59-літнім, виступаючи на мітингу у рідному Блумфонтейні.
Першим прем'єр-міністр Південно-Африканського Союзу став Луїс Бота, у роки Другої англо-бурської війни — один лідерів трансваальських бурів, а після поразки — чільний лідер африканерських партизанів і головний їх перемовник при укладенні мирної угоди з британцями.
14 листопада 1914 року 82-літнім помер Фредерік Робертс. Він був першим у ХХ столітті (другим став Вінстон Черчілль через 50 років) з некоролівської родини, з ким прощались у Вестмінстерському абатстві під час траурних урочистостей, проведених на державному рівні. На п'ять років його пережив Луїс Бота. Він помер 56-літнім від іспанського грипу, на який захворів під час Паризької мирної конференції, де, серед іншого, безуспішно намагався виступити посередником між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Анексія Зулуленда, 1879
• Англо-занзібарська війна, 1896
• Знайдено найбільший алмаз у світі, 1905
• Південно-Африканський Союз, 1910