Після війни за незалежність Шотландського королівства в кінці XIII — першій половині XIV століть збройні сутички на англо-шотландському кордоні і обопільні грабіжницькі рейди не припинились. Так, в 1377 році війська на чолі з Генрі Персі, 1-м графом Нортумберленда, вторглись в Шотландію, але зазнали поразки в битві при Дунсі. У 1388 році вже шотландські війська здійснили рейд на територію північної Англії і в битві під Оттерберном розбили 9-тисячну англійську армію під командою Генрі Хотспура, сина графа Нортумберленда, після чого настав період дванадцятилітнього затишшя.
У 1400 році військові дії було поновлено, почалися чергові грабіжницькі рейди південно-шотландських баронів і північно-англійських графів. В червні 1402 року англійська армія завдала поразки шотландцям в битві при Несбіт-Мур, після чого Генрі Персі-старший уклав з шотландцями тимчасове перемир'я, а його син Генрі Хотспур відбув на війну з вельськими повстанцями, які активізувались зі скиненням з престолу Річарда ІІ Плантагенета і сходженням на англійський трон Генріха IV, першого представника династії Ланкастерів.
Шотландська «партія миру», очолювана Девідом Стюартом, 1-м герцогом Ротсеєм, намагалася перетворити тимчасове перемир'я у міцний стабільний мир. Однак домінуючою силою на південному, англо-шотландському, кордоні був могутній клан Дугласів, налаштований як проти миру з Англією, так і проти примиренням з Генрі Персі. Його глава Арчибальд, 4-й граф Дуглас, був поганим полководцем, однак його цінували за особисту відвагу і мужність в бою. Позиції Дугласа зміцнились зі смертю герцога Ротсея, і перемога англійців 22 червня 1402 року за підтримки Джорджа Дунбара, лютого супротивника Дугласа, у битві при Несбіт-Мур, в якій було вбито командуючого шотландськими військами Патріка Хепберна, стала іскрою, яка запалила ситуацію.
У вересні 1402 року 12-тисячна армія Дугласа з Карлайла передислокувалась на захід і почала здійснювати активні набіги вглиб Нортумберленду. До неї приєдналися люди з Галловея, Клайдесдейла, Лотіана, а також брат Дунбара і його васали. Роберт Стюарт, 1-й герцог Олбані, регент Шотландії при фізично немічному королі Роберті III, направив до них загін лицарів на чолі зі своїм сином Мердоком Стюартом, графом Файфом. До цієї армії приєдналися представники вищої знаті: графи Морейський, Ангусський і Оркнейський, який привів з собою 30 французьких лицарів.
Повернувшись з Вельсу, Генрі Хотспур зібрав 7-тисячну армію, до якої приєднались досвідчені лицарі лорд Грейстроук, сер Генріх Фіцхью, сер Ральф де Івера, сер Роберт Амфревілл, а також Джон Хардінг, котрий привів розгніваних мешканців розграбованого шотландцями Ньюкасла, і 14 вересня 1402 року перекрив Мілфілд-он-Тілл, шлях по якому шотландці поверталися після набігу в Англію. Підійшовши до військ Хотспура, Дуглас зайняв оборонну позицію на пагорбі Гомільдон-Гілл в горах Шевіот.
Англійці зайняли позицію на рівнині і їх лучники, які піднялись на сусідній пагорб Херхоуп-Гілл, першими розпочали битву, обстрілявши щільні ряди шотландських списоносців. Лучники Дугласа не зуміли організувати вогонь у відповідь огонь і почали відступати крізь ряди піхоти, яка стояла позаду, що призвело до розривів в бойовому порядку. Шотландська кіннота, одним із загонів якої особисто командував граф Дуглас, здійснила дві атаки проти англійців. Їх лучники відступили, але відкрили ще більший вогонь, наслідком чого стало безліч жертв серед шотландців, легкі обладунки яких з легкістю пробивали стріли. П'ять поранень отримав граф Дуглас попри те, що в нього був «прекрасний обладунок».
Друга кінна атака сотні кавалеристів була проведена під командою Джона Сувінтона, однак, як і в першій, коні шотландців були вбиті англійськими стрілами. Збившись у купу, шотландці стали легкою здобиччю англійських лучників. Жоден шотландський латник не добрався до англійських позицій. Сучасник подій хроніст та історик Томас Волсінгем в своїй «Історії Англії» повідомляє: «…інші шотландці, які ще не спустилися (з пагорбу - Д.К.) втікали як зайці, злякавшись граду стріл. Але втеча не врятувала їх, бо лучники побігли за ними, і шотландцям довелось здаватися зі страху перед смертоносними стрілами». Під час відступу біля 500 шотландців втопилось при спробі форсувати річку Тілл.
Перемога англійців була абсолютною, Хотспур отримав велику здобич полоненими, головним з котрих був поранений командувач розбитої шотландської армії Арчибальд Дуглас. Також були захоплені графи Морейський, Ангусський і Оркнейський і ще близько 1000 чоловік, включаючи представників лицарства. Англійська сторона офіційно заявила, що втратила лише 5 чоловік.
Однак перемога Хотспура мала для нього фатальні наслідки. Коли новини про успіх під Гомільдон-Гіллом дійшли до Генріха ІV, бажаючи використати гроші, які дадуть за бранців, викуповуючи їх з полону, на державні цілі, він негайно розпорядився, щоб нікого зі знатних шотландців не відпускали без його дозволу і привезли у Вестмінстер. Позбавлена належної їй за лицарськими законами винагороди, родина Персі згодом остаточно розсварилась з королем, коли Генріх відмовився виплатити Хотспуру гроші за службу у Вельсі і Шотландії. Досить швидко це призвело до відкритого збройного виступу родини Персі проти молодої династії Ланкастерів, хистке положення якої ускладнювало повстання у Вельсі. Однак в вже у липні 1403 року війська Хотспур були розбиті Генріхом IV в битві при Шрусбері, а він сам загинув.
Коментарі
Дивіться також
• Битва біля Баннокберна, 1314
• Роберт II — перший Стюарт на престолі Шотландії, 1371
• Битва при Шрусбері, 1403