Відправною точкою руху за скасування рабства у Великій Британії вважається рішення 1772 року по справі «Сомерсет проти Стюарта», прийняте головним суддею Вільямом Мюрреєм, яке констатувало, що жоден закон Англії і Вельсу не дає право володіти рабами. 9 липня 1793 року на другій сесії парламенту британської колонії Верхня Канада (південна частина сучасної канадської провінції Онтаріо) було прийнято закон про заборону ввезення на її територію рабів і звільнення з рабства усіх дітей рабів, народжених після набуття чинності цього закону, по досягненню ними 25-літнього віку.
Хоча канадський «Закон проти рабства» не ліквідовував рабство як явище, він активізував рух за його заборону по всій території Сполученого Королівства, особливо серед релігійниих організацій, передусім — квакерів. Знайшов він прихильників і серед британських парламентарів, де групу з 30-40 аболюціоністів очолив консерватор і євангеліст Вільям Вілберфорс, який став широко відомим 12 травня 1789 року завдяки промові у Палаті громад із закликом скасувати рабство і зусиллям очолюваного ним Комітету за відміну работоргівлі.
Після невдачі 1805 року, коли «Закон про заборону торгівлі рабами», схвалений Палатою громад, відхилила Палата лордів, Вілберфорс не полишив боротьбу і закон таки був схвалений парламентом й набув чинності 25 березня 1807 року. Разом із прийнятим кількома тижнями раніше, 2 березня, «Законом про заборону ввезення рабів» у США це створило можливість для ефективного міжнародного блокування работоргівлі в Атлантиці. У 1808 році Сполучене Королівство для цих цілей сформувало спеціальну Західно-Африканську ескадру і надало каперські патенти приватним судовласникам, які разом з військовими корабями США патрулювали узбережжя Західної Африки, вилучаючи судна, що транспортували рабів.
Закон 1807 року зобов'язував британський уряд проявити свій вплив на союзні держави і через три роки работоргівлю обмежила Португалія, погодившись вести її викючно з власних африканських володінь, у 1813 році її повністю заборонила Швеція, у 1814 році — Нідерланди, а переможена Франція від імені Людовика XVIII визнала работоргівлю невідповідною «принципам справедливості» і погодилася скасувати її за п'ять років, у 1817 році — Іспанія, яка заборонила її північніше екватора і зобов'язалась повністю припинити до 1820 року.
Повстання на Барбадосі в 1816 році, в Демерарі (нині — Гайана) у 1823-у і, особливо, масове на Ямайці в кінці грудня 1831 року, жорстоко придушене британськими військами і місцевою міліцією, стали причиною більше 5 тисяч петицій до британського парламенту з вимогою повного скасування рабства на території країни. 26 липня 1833 року, за три дні до смерті Вільяма Вілберфорса, відповідний закон пройшов третє читання у Палаті громад, 8 серпня був підтриманий Палатою лордів і 28 серпня був схвалений королем Вільгельмом IV. Він набував чинності з 1 серпня 1834 року і передбачав повну заборону рабства протягом шести років на усій території Сполученого королівства Великої Британії і Ірландії, за виключенням «територій, що знаходяться у віданні Ост-Індської компанії» та островів Цейлон (нині — Шрі-Ланка) і Святої Єлени.
На практиці «Закон про заборону рабства» негайно торкнувся лише дітей до 6 років, а всіх інших рабів (700 тисяч у Вест-Індії, 20 тисяч у Мавританії і 40 тисяч у Капській колонії) перевів у категорію т. зв. «помічників», які мали бути звільнені до 1 серпня 1840 року після виплати рабовласникам відповідних компенсацій за «втрату майна». На ці цілі урядом були заплановані витратити 20 млн фунтів стерлінгів (близько 17 млрд у цінах 2018 року), що на той час становило 40% річних доходів казначейства або близько 5% ВВП (у 2016 році 5% британського ВВП склали 100 млрд фунтів стерлінгів). Не маючи таких коштів, уряд був змушений взяти 15-мільйонну позику у банкіра Натана Ротшильда та його зятя Мозеса Монтефіоре, виплати по якій завершив лише у 2015 році.
Через масові протести проти статусу «помічників» повна емансипація рабів відбулась достроково — 1 серпня 1838 року. Вона жодним чином не торкнулась Британської Індії (територій сучасних Бангладеш, Бірми, Бутану, Індії, Непалу та Пакистану), де рабство було заборонене окремим законом 7 квітня 1843 року; на Цейлоні та острові Святої Єлени воно було скасоване наступного року.
У 1839 році колишнє «Товариство проти рабства» реорганзізувалось у «Британське та закордонне товариство проти рабства», яке поставило за мету емансипацію рабів у всьому світі. Воно доклало зусиль до прийняття 2 липня 1890 року міжнародної «Конвенції щодо торгівлі та ввезення в Африку вогнепальних зброї, боєприпасів та спиртних напоїв», що мала на меті «покласти край торгівлі неграми-рабами як на суші, так і на морі, а також покращити моральні та матеріальні умови існування корінних рас», що лягла в основу прийнятої 25 вересня 1927 року Лігою націй «Конвенції про рабство», що дала юридичну кваліфікацію понять «рабство» і «работоргівля» і на сьогодні підписана 99-а державами, в тому числі й Україною (у 1959 році).
Останньою країною світу, що заборонила рабство, стала Ісламська Республіка Мавританія, яка зробила це у 1981 році.
«Закон про заборону рабства» 1833 року діяв у Сполученому королівстві до 1998 року, коли у британському законодавстві знайшли відображення відповідні норми європейської «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».
Коментарі
Дивіться також
• Незалежність Ліберії, 1847
• Скасування кріпацтва в Росії, 1861
• Скасування рабства у США, 1865
• Загальна декларація прав людини, 1948