Масове переселення німців у Російську імперію відбулося наприкінці XVIII століття у зв'язку з політикою Катерини ІІ заохочення імміграції іноземців. У 1918 році в місцях їх компактного розселення було утворено Автономну область німців Поволжя, перетворену в кінці 1923 року на Автономну Радянську Соціалістичну Республіку Німців Поволжя (АРСРНП) у складі РСФРР зі столицею у місті Покровськ (з 1931 року — Енгельс). У 1939 році у ній проживало 606 532 особи, у тому числі 366 685 німців, які складали четверту частину всіх радянських німців.
Після нападу Німеччини на Радянський Союз сталінська національна політика зазнала змін і влада побоювалась потенційної «п'ятої колони» в тилу. Депортації народів СРСР, що підозрювалися у пронімецьких настроях, розпочалися з прифронтових територій, і німці були серед перших, хто зазнав примусового переселення. Так, за розпорядженням радянського уряду з 15 по 22 серпня 1941 року з Криму в Орджонікідзевський (нині — Ставропольський, РФ) край було депортовано майже 60 тисяч німців та членів їхніх сімей. Паралельно відбувалася підготовка до масової депортації німців Поволжя.
26 серпня 1941 року була ухвалена постанова Ради народних комісарів СРСР та ЦК ВКП(б) «Про переселення німців з республіки німців Поволжя, Саратовської і Сталінградської областей в інші краї та області», яка поклала виконання цього завдання на НКВС, визначила області розселення депортованих, встановила строки та етапи операцій, перелічувала обов'язки місцевих органів влади. Наступного дня народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія видав «Наказ» про конкретні заходи силових органів у ході проведення операції та «Інструкцію», що регулювала практичні деталі депортації. Зокрема, виселенню підлягали всі особи німецької національності без різниці статусу населеного пункту їх проживання. Перед виселенням належало скласти облікові картки на кожну сім'ю, провести роз'яснювальну роботу з переселенцями, не допускаючи колективних обговорень ситуації. Переселення мало проводитися як залізничним, так і водним транспортом.
Ухвалений 28 серпня 1941 року указ президії Верховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають у районах Поволжя» фактично завершував секретну підготовчу роботу. На відміну від попередніх рішень із цього питання він містив мотиваційну частину й офіційно причини переселення полягали в наявності серед радянських німців «тисяч і десятків тисяч диверсантів і шпигунів», які за наказом з Німеччини мали вчинити диверсії в республіці. Відтак, з метою запобігання кровопролиттю президія Верховної Ради СРСР вирішила переселити все німецьке населення республіки, розпорошуючи його на величезній території в Новосибірській та Омській областях, Алтайському краю, Казахстані та інших регіонах. Фактично ж депортація стала превентивним заходом убезпечення від антирадянських виступів осіб німецької національності в тилу, хоча навіть й сьогодні відсутні документи, які б підтверджували симпатії радянських німців до гітлерівської Німеччини чи продуктивну роботу в їхньому середовищі німецької розвідки.
Одразу після друку указу в республіканських газетах 30 серпня почалась робота з його виконання, було проведено роз'яснення щодо необхідності організованої здачі німцями майна, зерна та реманенту місцевій владі, натомість їм дозволялося брати з собою багаж вагою до однієї тони. Перші 10 ешелонів переселенців відправилися 3 вересня.
Хоча де-юре АРСРНП ліквідована не була, 7 вересня 1941 року президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про адміністративний устрій території колишньої Республіки німців Поволжя», який визначив передачу більшої частини її території Саратовській, а меншої — Сталінградській областям. Автономна республіка німців Поволжя стала історією, незабаром стерта з пам'яті перейменуваннями населених пунктів.
Депортація завершилася 20 вересня 1941 року. За цей час було відправлено 188 ешелонів, а загалом за даними НКВС було депортовано 446 480 німців, у тому числі 373 529 з автономної республіки, 46 706 — із Саратовської і 26 245 — зі Сталінградської областей. Жахливі умови у місцях нового проживання спричиняли смерті переселенців, радикалізацію їх настроїв, вносили соціальну напругу. Обіцяна владою турбота полягала у гарантованому працевлаштуванні на малокваліфіковану роботу.
Наприкінці вересня — на початку жовтня 1941 року відбулося виселення німців із Запорізької (31 230 осіб), Сталінської (85 925) та Ворошиловградської (12 488) областей, згодом — з Дніпропетровської (3 200) та Одеської (6 000 осіб) областей України. Наприкінці 1941 року примусовими мігрантами також стали десятки тисяч німців із Грузії, Азербайджану та Вірменії. Загалом у 1941-42 роках у СРСР місце свого проживання примусово змінили 806 533 німці.
На початку 1942 року рішенням Державного Комітету Оборони всі німці на час війни були мобілізовані у «робочі колони» для примусової праці на будівництві, лісозаготівлі, в металургії, на вугле- і нафтодобуванні. Проти кількох республіканських високопосадовців-німців була сфабрикована справа про їх причетність до повстанської організації, що ніби-то готувала збройне повстання у тилу. Попри тиск на підозрюваних, слідство просувалося складно і не виявило достатніх доказів, тому у 1946 році вони отримали невеликі строки ув'язнення за «антирадянську агітацію» та наклеп на радянське керівництво.
«Трудові армії» з етнічних німців були розформовані лише у 1947 році і «демобілізованим» дозволялося повернутись тільки в місця виселення. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року всі виселені в роки війни німці були засуджені на довічне заслання, з покаранням у вигляді 20-річної каторги за втечу з місць обов'язкового поселення.
Десталінізація принесла радянським німцям ліквідацію режиму спецпоселення у 1955 році, скасування обвинувачень у зраді — у 1964 році, але лише у 1972 році їм дозволили повернутись на територію своєї колишньої республіки у Поволжі. Тим часом, розпорошені по величезній території Сибіру, Алтаю та Казахстану, вони втратили національну самобутність. Німців, що проживали в РФ, було реабілітовано 26 квітня 1992 року.
10 липня 1992 року був підписаний «Протокол про співробітництво між урядом Російської Федерації і Урядом Федеративної Республіки Німеччини з метою поетапного відновлення державності російських німців», який передбачав відновлення республіки німців Поволжя «в областях традиційного проживання їх предків на Волзі без втрат для населення, що нині там проживає». Станом на 2010 рік у РФ проживало 394 138 німців.
Коментарі
Дивіться також
• Депортація кримських татар, 1944
• Операція «Вісла», 1947
• Операція «Захід», 1947
• Беріївська амністія, 1953