У ХХ столітті єврейська громада Львова кілька разів зазнавала погромів. Вперше — після окупації міста російськими військами в ході Світової війни, коли євреї були звинувачені у стрілянині по російських бійцях, і 27 вересня 1914 року був розгромлений єврейський квартал. Вдруге — через чотири роки, під час Битви за Львів, євреї, які переважно дотримувалися нейтралітету в Українсько-польській війні 1918-19 років, були звинувачені у підтримці українців і 21 листопада 1918 року стали жертвами польських військовиків та цивільних мешканців міста, які розгромили їхні домівки та магазини, а в результаті пожежі три тисячі мешканців єврейського кварталу втратили дах над головою. Ймовірно, це стало й відголоском 1907 року, коли в результаті співпраці єврейських та українських політиків у спробі протидіяти польському домінуванню на виборах до австрійського Райхсрату у провінції Королівство Галіції та Лодомерії польські сили отримали лише 51% голосів виборців, менше, ніж питома вага польського населення провінції. Зрештою, невелика частина євреїв дієво підтримала ЗУНР, і пізніше, у червні 1919 року, у лавах Української галицької армії навіть був сформований Жидівський пробойовий курінь на чолі з поручником Соломоном Ляйнбергом.
У міжвоєнні часи, коли Галичина увійшла до складу відновленої Польщі (офіційно — Другої Речі Посполитої), українсько-єврейські відносини погіршилися фатально. Причиною цього, крім активного переходу євреїв на польську мову — тенденції, що намітилася ще в останні десятиліття існування Австро-Угорщини, були дві знакові події — «справа Штайґера» і «процес Шварцбарда».
Перша стосувалася невдалого замаху на польського президента Станіслава Войцеховського, який 5 вересня 1924 року відвідав Львів. Бойовику Української військової організації (УВО) Теофілу Ольшанському, який кинув бомбу в президентську карету, вдалось втекти, а затриманого на місці теракту сіоніста Станіслава Штайґера, що був випадковим свідком подій, віддали під суд, попри те, що УВО взяла на себе відповідальність за злочин. Воліючи запобігти погіршенню польсько-єврейських відносин, у липні 1925 року єврейське коло Сейму пішло на співпрацю з польськими депутатами, Штайґера зрештою виправдали, що дало підстави українській громадськості вбачати в євреях союзників поляків.
Резонансною подією у Польщі став і паризький судовий процес над Самуїлом Шварцбардом, вбивцею Симона Петлюри, виправданим у жовтні 1927 року присяжними, які визнали його месником за єврейські погроми в Наддніпрянській Україні у 1919 році. Хоча галицькі українці вкрай негативно ставилися до Петлюри через укладений ним свого часу Варшавський договір, за яким Галичина визнавалася частиною Польщі в обмін на підтримку нею УНР у війні проти більшовиків, в інформаційній кампанії навколо «процесу Шварцбарда» український національний рух постав як ідейно антисемітський загалом.
У 1930-ті роки, в умовах «пацифікації» українців урядом Юзефа Пілсудського, на подальше погіршення українсько-єврейських відносин на Галичині вплинула загальна радикалізація Центральної і Східної Європи, її «поворот праворуч» — поширення нацизму, фашизму та інтеґрального націоналізму, які підтримували міф про «жидобільшовизм» (або «жидокомуну», як він означався у Польщі), за яким євреїв ототожнювали з комуністами. Антисемітські ідеї зі звинуваченням євреїв у підтримці радянського режиму сповідували й провідники Організації українських націоналістів (ОУН), яка набувала дедалі більшу підтримку серед української молоді Галичини.
Напередодні Другої світової війни Львів за складом населенням був поліетнічним містом: з 312 тисяч містян 157 тисяч, або майже 50%, складали поляки, 100 тисяч (32%) — євреї і 50 тисяч (16%) — українці. Останні були не тільки найменшою за чисельністю громадою, а й переважно нижчими за своїм соціальним статусом — з-поміж міських професій українці переважали серед хатньої прислуги, що у кризові часи сприяло поширенню ворожості до соціально більш успішних народів-сусідів.
За «перших совітів» — періоду радянської влади на Галичині між вереснем 1939 року і червнем 1941 року — склад населення Львова змінився: дещо впала кількість поляків, на яких припав основний удар репресивної політики радянського режиму, трохи зросла кількість українців, зокрема й за рахунок новоприбулих «східняків» — радянських партійних, державних та військових кадрів, і помітно збільшилася чисельність євреїв через масову втечу з Генерал-губернаторства — центральної Польщі, окупованої Німеччиною. Помітна участь деякої частини польських євреїв у комуністичному русі Польщі та вступ на службу до нових радянських органів влади підсилила серед мешканців Галичини антисемітські настрої.
На другий день Німецько-радянської війни нарком державної безпеки СРСР Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, які підлягають переведенню в табори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти на місці. З 5,4 тисяч утримуваних у чотирьох в'язницях Львова евакуювали лише третину, а від 2,4 до 2,8 тисяч арештантів (за іншими даними — до 3,5 тисяч), оголошених причетними до ОУН, шпигунами і диверсантами, — розстріляли. Через швидке наближення фронту страти проходили здебільшого масово, ховати вбитих у спеціально відведених місцях НКВС не встигало і їх тіла у підвалах і подвір'ях тюрем були виявлені 30 червня 1941 року, коли перші підрозділи Вермахту ввійшли до Львова.
Зважаючи на поширене серед загалу переконання про значний відсоток євреїв серед службовців НКВС, вбиті у львівських тюрмах новою владою були оголошені жертвами євреїв, яких почали примусово збирати на «тюремні роботи» — викопувати та виносити трупи в'язнів. Того ж дня двори відкритих німцями львівських в'язниць наповнилися людьми, які серед мертвих розшукували своїх родичів.
Німецька провокація спрацювала. Емоційний шок, викликаний масовим знищенням в'язнів, 1 липня спричинив хвилю насильства: почались напади на євреїв, їх били, принижували і, знущаючись, змушували чистити бруківку зубними щітками, співати радянські марші, славити Сталіна, роздягали просто на вулицях.
Свідки подій з числа євреїв наголошували на тому, що погромники були українцями, зокрема з числа бійців «української народної міліції», створеної активістами ОУН(б) в перший день німецької окупації. Українські ж мемуаристи наполягали, що погромниками були польськомовні львів'яни, які намагалися «не виділятися» серед натовпу, розмовляли українською з помітним польським акцентом, і ходили містом у пошуках потенційних жертв, як і представники української міліції, із синьо-жовтими пов'язками на рукавах. Попри участь окремих прибічників ОУН у насильстві, сама організація до погрому причетна не була, позаяк її провідники, які на той час перебували у Львові, займалися державницькими справами: проголосили «Акт про відновлення Української держави» та формували власні владні структури.
Надвечір 1 липня 1941 року німецькі війська зупинили насильство, однак напади на євреїв тривали протягом кількох наступних днів.
Достовірних даних щодо числа жертв Львівського погрому не існує.
У перші дні нацистської окупації погромна хвиля охопила багато міст Галичини — Борислав, Бучач, Дрогобич, Кременець, Тернопіль, де заохочене німцями «міське шумовиння», як виклав у своєму рапорті польський генерал Стефан Грот-Ровецький, було використане для демонстрації активного виступу місцевого населення проти «жидокомуни» і на підтримку «нового порядку» в Білорусі, Латвії, Литві та Україні.
Надалі за винищення євреїв взялися самі нацисти, які залучали до насильства українську міліцію та намагалися представити масові вбивства як розправу українців з євреями: 3 липня бійці Айнзатцгрупи «С» розпочали арешти львівських євреїв, яких було страчено 4-5 липня.
Через три тижні відбулися події, які для євреїв стали другим львівським погромом 1941 року: вранці 25 липня українська міліція провела масові арешти львівських євреїв, більше 2 тисяч з яких привселюдно розстріляли на єврейському цвинтарі та біля тюрми на вулиці Лонцького. Спланована окупантами акція, уже у повоєнний час названа «днями Петлюри», виглядала так, ніби українці влаштували погром, помстившись євреям за вбивство керівника Директорії, дарма, що він і народився і загинув у травні й серед галицьких українців до нього не було жодних сентиментів.
Із Львівського погрому 1941 року розпочалася трагедія місцевих євреїв, яка завершилася майже цілковитим винищенням стотисячної громади міста.
Примітки
Коментарі
Дивіться також
• Початок Німецько-радянської війни, 1941
• «Акт проголошення Української Держави», 1941
• Дистрикт «Галичина», 1941
• Розстріли у Бабиному Яру, 1941