Щоб гарантувати безпечне проходження європейськими і американськими мігрантами по т. зв. Орегонському шляху, що сполучав ріку Міссурі зі створеною у 1848 році територією Орегон на тихоокеанському узбережжі, 17 вересня 1851 році уряд США і представники Восьми індіанських племен шаєна, сіу, арапахо, кроу, ассінібойна, мандана, хідасти і арікара у форті Ларамі (нині штат Вайомінг) уклали договір, за яким федеральний уряд визнавав за індіанцями контроль над Великими рівнинами, а ті у свою чергу гарантували безперешкодний перетин регіону переселенцями і за щорічну виплату у розмірі 50 тисяч доларів надали право американцям будувати вздовж шляху форти і укріплення.
Ларамійський договір був порушений практично одразу після його укладення як індіанцями — племена кроу зазнали нападу племен лакота і шаєна, так і американцями, які не змогли стримати масову міграцію в часи «золотої лихоманки» на ріці Колорадо, і до 1861 року шаєна і арапахо були поступово витіснені зі своїх територій далі на Захід.
Відкриття у 1862 році покладів золота на території племені баннок (південь сучасного штату Айдахо) спричнило нову хвилю міграції американців і всупереч раніше досягнутим домовленостям на землях Восьми індіанських племен урядом США у 1863 році були створені територія Айдахо, а наступного — територія Монтана. Намагання федерального уряду закріпитись уздовж прокладеного золотошукачами по індіанських володіннях т. зв. Бозменського шляху, що сполучив Орегонський шлях і шахтарські селища Західної Монтани, стало причиною війни з племенами лакота, шайєна і арапахо, перемогу в якій здобули індіанці, і в 1868 році у форті Ларамі був підписаний другий договір, за яким з території розселення племен сіу, відомої як Велика резервація, що охоплювала землі на захід ріки Міссурі у сучасному штаті Південна Дакота, мали бути прибрані всі американські форти та укріплені пости.
Тим не менш намірів колонізувати індіанські землі уряд США не полишив. Улітку 1874 року до Чорних пагорбів, невеликого гірського хребта у західній частині Великої резервації, де вже зо півстоліття проживало плем'я шаєнів, була споряджена експедиція армії США на чолі з 34-літнім підполковником кавалерії Джорджем Кастером, яка мала на меті розвідати маршрут для перетину гір на південний захід. Доки вона за місяць повернулась до форту Бісмарк у Північній Дакоті, звістка про знайдене нею у гірських річках золото спричинила чергову «золоту лихоманку», і до Чорних пагорбів потягнулись тисячі шукачі пригод. Усупереч зобов'язанням, стримати їх армія не змогла й особливо не намагалась, і у травні 1875 року для вирішення конфліктної ситуації до Вашингтона відправилась делегація сіу на чолі з вождями Плямистий Хвіст, Червона Хмара і Одноріг. Вони зустрілись з президентом США Уліссом Грантом, міністром внутрішніх справ Коламбусом Делано і комісаром у справах індіанців Едвардом Смітом, але переконати їх у необхідності дотримуватись укладеної угоди не змогли, натомість отримали пропозицію за винагороду переселитись значно південніше на т. зв. Індіанську Територію (нині штат Оклахома).
Урядова пропозиція була категорично відхилена, і восени у Велику резервацію прибула делегація федеральних чиновників, які намагались переконати місцевих племінних вождів погодитись на переселення. Успіху це не принесло, й у листопаді у Вашингтоні було прийняте рішення зобов'язати всіх індіанців Великої резервації до кінця січня 1876 року прибути до спеціальних центрів, до яких вони були приписані. Розуміючи, що це перший крок на шляху до їх примусової депортації, урядовий ультиматум був проігнорований, і 8 лютого генерал Джордж Крук отримав наказ розпочати підготовку до військової кампанії проти індіанців.
1 березня з форту Феттерман (нині штат Вайомінг) виступив загін чисельністю 833 людини на чолі з полковником Джозефом Рейнольдсом, який через два тижні спалив селище шаєнів в долині ріки Паудер (нині штат Монтана). Попри несподіваність нападу американців і їх чисельну перевагу, урядові війська зазнали великих втрат убитими і пораненими, а індіанці зуміли відбити свій табун коней і врятуватись втечею у розташування сіу. Віроломність дій уряду США консолідувала індіанців й на заклик вождів племені оглала Несамовитого Коня і племені хункпапа Сидячого Бика зібралось близько тисячі чоловік, яких підтримали зо півтори тисячі воїнів з племен шаєна і арапахо.
Наприкінці весни почалась друга військова кампанія Війни проти сіу. На цей раз проти них з трьох різних фортів рушили підрозділи на чолі з генералом Альфредом Террі, генералом Джорджем Круком і полковником Джоном Гібоном, які мали намір оточити супротивника і примусити його до капітуляції. Але розвідникам Несамовитого Коня вдалось заздалегідь виявити американців, і 17 червня біля ріки Роузбад десь 1200 індіанців сіу і шаєна атакували Крука, який втратив близько 60 чоловік убитими і пораненими. Переслідуючи їх, 22 червня генерал Террі направив у верхів'я ріки Літтл-Бігхорн кавалерійський загін підполковника Джорджа Кастера у складі 31 офіцера, 566 солдатів та близько 40 індіанців-розвідників. Через два дні той виявив сліди щойно покинутого індіанського табору і, зробивши марш-кидок, близько третьої години дня 25 червня 1876 року с ходу атакував супротивника, не знаючи його реальної міці.
Несподівана атака американців трьома колонами внесла сум'яття в ряди індіанців, але контрудар Несамовитого Коня у фланг змінив хід бою, долю якого вирішила чисельна перевага індіанців, — вже за дві години була розбита колона майора Маркуса Ріно, самовільно залишила позиції рота капітана Вейра і була змушена відступити колона Фредеріка Бентіна. У відчайдушному рукопашному бою полягла рота Джеймса Колхауна й, оточені на пагорбі, згодом названому на його честь, загинуло п'ять рот з колони Джорджа Кастера. Битва тривала до ночі, однак здолати рештки американських підрозділів, які встигли зайняти кругову оборону і окопатись на узвишші, індіанцям не вдалось, й надранок, дізнавшись, що до Літл-Бігхорна наближаються основні сили генерала Террі, вони залишили поле бою.
Поразка на ріці Літл-Бігхорн і загибель 266 чоловік (у тому числі 16 офіцерів, включаючи самого Картера, двох його рідних братів і зятя) проти 30-100 у індіанців шокувала США, які саме урочисто святкували столітній ювілей з дня проголошення незалежності. Генерали Крук і Керрі були змушені два місяці чекати на підкріплення, щоб продовжити бойові дії проти сіу і шайєна, які попри перемогу, не зберегти єдність і розпались на кілька невеликих загонів, що самостійно протистояли урядовим військам. Останній їх великий бій відбувся 8 січня 1877 року в долині ріки Тонга (нині штат Монтана) й засвідчив нездатність індіанців протистояти добре озброєній і переважаючій армії. Після розгрому у квітні був змушений здатись вождь північних шаєнів Ранкова Зірка, на початку травня до Північно-Західної Території (нині Канада) зі своїм племенем перебрався Сидячий Бик, через декілька днів американцям здався Несамовитий Кінь.
Велика війна проти сіу завершилась втратою ними Великої резервації, більша частина якої 28 лютого 1877 року була анексована урядом США і поділена між територіями Південна і Північна Дакота, які 2 листопада 1889 року стали 39 і 40-м штатами. За кілька місяців перед цим на колишніх володіннях племен сіу і шаєна для них було утворено п'ять невеликих резервацій, а решта земель була віддана для державного і приватного освоєння усіма бажаючими, в тому числі й індіанцями, які, погоджуючись жити окремо від своїх племен, отримували право на громадянство США.
Коментарі
Дивіться також
• Закінчення Громадянської війни в США, 1865
• Найстаріший житель Америки, 2021 (фото)