сьогодні
Заголовки
arrow_drop_down
Хронологія
Теми
популярні статті
Регіони
нові статті
Правила життя
Фотоісторії
Ще
arrow_drop_down
Моя історія
Підтримати
search menu
Клятва у «Залі для гри в м'яч»
20 червня 1789 року у Версалі депутати третього стану Генеральних штатів, підтримані нижчими шарами духовенства і дворянства, відмовились підкоритись волі короля Людовика XVI припинити засідання Національних зборів і принесли присягу не розходитися до тих пір, поки не вироблять конституцію Франції. Наміри короля розігнати їх силою і звільнення популярного в народі глави уряду привела до заворушень у Парижі, що через місяць переросли у революцію.
На обкладинці: Жак Луї Давид «Клятва у «Залі для гри в м'яч», 1791 рік © Великий палац, Париж
10215
Політика
Дмитро Копилов
На політичні процеси у Франції другої половини XVIII століття значною мірою вплинули ідеї Просвітництва - вдосконалення суспільного ладу на розумних засадах, - на втілення яких, зокрема рівності громадян і утвердження їх свобод, вона зважилась першою серед абсолютних монархій Європи. Однак реалізація громадської свободи французькому суспільству бачилась по-різному - традиційно і модерново. Прихильниками першої концепції, заснованої на привілеях, які гарантували незалежність осіб та соціальних груп, корпорацій, міст та країв від центральної влади, були опозиційні короні аристократи і пов'язані з ними сімейними та майновими інтересами чиновники парламентів, які перетворились на замкнуту касту завдяки практиці успадкування своїх посад. Друга концепція розглядала свободу як рівність у правах усіх підданих королівства і передбачала перетворення парламенту з верховного суду на органи політичної влади. Аристократія ж бажала об'єднати тодішні 18 парламентів Франції у єдину політичну систему, наділену законними повноваженнями відкидати законодавчі ініціативи короля і таким чином контролювати його дії.
«Мені навіть важко сказати, яку ж чітку та наповнену сенсом мету мали ці установи. Вони клопоталися про дрібниці, які не мали значення для держави. Вони реагували мовчанням на всі кроки двору, що стосувалися податків, порушення прав народу та зниження добробуту громадян. Однак вони вміли покликатися на суспільні інтереси щоразу, коли обстоювали корпоративні привілеї, свою юрисдикцію і зводили особисті порахунки» - Абат Жозеф-Альфонс де Вері про французькі парламенти, початок 1770-х років
Королівська влада поступово схилялася до модерної концепції зі збереженням абсолютистського устрою, що дозволило б відчутно полегшити управління державою та позбавити аристократію можливості втручання в управління королівством. Реформи, започатковані Людовиком XV в 1770 році, хоча і відповідали інтересам переважної більшості населення Франції, підтримку парламенту так і не здобули, оскільки в тому ж році король відправив у відставку уряд герцога Шуезеля, який допустив зміцнення парламентської опозиції королівській владі.
Новий голова уряду герцог д'Егійон разом з новими державним канцлером Рене Огюстеном де Мопу та генеральним контролером фінансів Жозефом-Марі де Терре спрямували свої сили на укріплення абсолютної влади монарха і розпустили всі парламенти Франції. Суспільна думка була на боці парламенартів, і Людовик XVI, який, прийшовши до влади по смерті діда 10 травня 1774 року, першим з усіх французьких монархів започаткував неформальне спілкування з посполитим людом, прагнучи зменшити напругу в суспільстві, 24 серпня оголосив про відставку непопулярного тріумвірату і відновлення парламентів у їх старому складі. Проте, налаштовані опозиційно до королівської влади, вони досить швидко розпочали активну кампанію з її дискредитації як інституції. Таким чином, намагаючись примиритися з опозицією і суспільством, Людовик XVI звів нанівець всі реформи діда, чим поставив королівську владу в залежність від суспільної думки і аристократичної опозиції. Як зазначив майбутній перший міністр уряду Жак Неккер: «Справжнім королем Франції була суспільна думка».
Людовик XV, що керувався принципом «після нас хоч потоп», крім сильної опозиції залишив в спадок своєму онуку підірвану Семилітньою війною економіку, дефіцитний бюджет та державний борг, який в 1774 році сягав 27 млн ліврів (за витрат 237 млн ліврів). Суспільство, підбурюване парламентами, вважало, що у такої багатої країни як Франція не може бути фінансових проблем, причини яких воно вбачало в марнотратстві королівського двору. Навесні 1775 року до економічних негараздів додалось майже півтораразове подорожчання хліба, викликане неврожаєм попереднього року, чим одразу скористалась опозиція й організувала цілий ряд заворушень, котрі відбувалися з 17 квітня по 10 травня і отримали назву «Борошняна війна». Вона засвідчила неабияке загострення суспільно-політичної ситуації і небезпечний альянс поспільства і політиків, які намагалися використати перших у своїх інтересах.
У 1788 році дефіцит бюджету Франції зріс до 25%: країна опинилася на порозі повного банкрутства. Підняти традиційні податки, які в основному платили селяни, в умовах економічного спаду і суспільної напруженості було неможливо: двір і далі звинувачувався у марнотратстві, а громадська думка всіх станів одноголосно схилялась до необхідності затвердження податків Генеральними штатами (представницькою радою усіх вільних людей королівства) і виборними представниками. Скликана Людовиком XVI ще у 1787 році Рада нотаблів, яка відхилила пропозицію першого міністра Жана Неккера змінити податкову систему, запровадивши виплату частини податків привілейованим дворянством, була розпущена, і королівським регламентом від 24 січня 1789 року було постановлено скликати Генеральні штати для «встановлення постійного і незмінного порядку в усіх частинах управління, що стосуються щастя підданих і добробуту королівства, по можливості якнайшвидше лікування хвороб держави і знищення всяких зловживань».
При скликанні Генеральних штатів 1789 року виборче право було надане всім французам чоловічої статі, які досягли 25-річного віку, мали постійне місце проживання і були занесеним до списків платників податків. Вибори були двоступеневими, себто спочатку вибиралися представники населення, які і визначали депутатів до зборів
При цьому король висловлював бажання, щоб «на крайніх межах Його королівства і в найменш відомих селищах за кожним була забезпечена можливість довести до Його відома свої бажання і скарги». Ці скарги консолідувались по регіонах у єдині «списки-накази» і відбивали настрої й вимоги різних груп населення. Накази від третього стану - селян, ремісників, купецтва і міщан - вимагали, щоб всі без винятку дворянські і церковні землі оподатковувалися в тому ж розмірі, що і землі непривілейовані, щоб Генеральні штати скликались не лише регулярно, але й представляли б не окремі стани, а загалом націю, перед якою були б відповідальні міністри. Селянські накази також вимагали знищення всіх феодальних прав сеньйорів, всіх феодальних платежів, десятини, виняткового для дворян права полювання в лісах, рибної ловлі, повернення захоплених сеньйорами общинних земель.
До описуваних подій Генеральні штати скликалися востаннє в 1614 році. Тоді, традиційно, всі стани мали рівне представництво, а голосування проходило по станах: по два голоси мало духовенство та дворянство і один - третій стан. Йдучи назустріч бажанню більшості населення, за ініцативаю Жана Неккера 27 грудня 1788 року було оголошено, що третій стан в Генеральних штатах отримає подвійне представництво, таким чином збільшивши його вплив, на який розраховував король
Нарешті 5 травня 1789 року, коли ще не всі вибори були закінчені, в залі «Малі забави» королівського палацу у Версалі відбулося урочисте відкриття Генеральних штатів: праворуч від крісла короля сиділо духовенство, зліва - дворянство, напроти - третій стан. Виголошуючи першу промову, Людовик XVI застеріг депутатів від «небезпечних нововведень» і чітко дав зрозуміти, що бачить їх завдання лише в пошуку коштів для поповнення державної скарбниці і подоланні фінансової кризи.
Перший конфлікт між станами відбувся наступного дня, коли для перевірки повноважень депутатів представники духовенства і дворянства зібралися на окремі засідання. Депутати третього стану відмовилися конституюватися в особливу палату і, назвавшись «депутатами громад» запросили депутатів від духовенства і дворянства до спільної перевірки повноважень. Між ними почалися довгі переговори. Зрештою в рядах депутатів, спочатку від духовенства, а потім і від дворянства, намітився розкол. 10 червня абат Сійєс запропонував звернутися до привілейованих станів з останнім запрошенням, і 12 червня «депутати громад» почали перевірку депутатів усіх трьох станів. У наступні дні до них приєдналося близько 20 депутатів від нижчого духовенства, і 17 червня більшістю у 490 голосів проти 90 на чолі з графом Оноре Мірабо вони перейменували зібрання у Національні збори. Невдоволений втратою вірного йому стану, Людовик XVI розпорядився закрити зал «Малих забав» під приводом ремонту.
Загальне кількість депутатів Генеральних штатів 1789 року на день початку їх роботи станвила 1118 чоловік: 577 - від третього стану, 291 - від духовенства (48 архієпископів і єпископів та 36 абатів і каноніків) і 250 - від дворянства
Прийшовши до королівського палацу 20 червня 1789 року, 577 депутатів громад виявили зал засідань замкненим. Зібравшись у «Залі для гри в м'яч» поруч з палацом, 576 з них підписали складену нотаріусом Жан-Батістом Бевьє клятву не розходитися до тих пір, поки не вироблять конституцію Франції. Вони продовжували збиратись щодня, доки 23 червня в залі «Малих забав» для Генеральних штатів не було влаштовано «королівське засідання», на якому король, заявивши, що не допустить ні обмеження своєї влади, ні порушення традиційних прав дворянства і духовенства, оголосив рішення депутатів громад за 17 червня скасованим і наказав депутатам розійтися. Впевнений, що його наказ буде виконано негайно, Людовик XVI залишив зал. Разом з ним пішла велика частина духовенства і майже всі дворяни.
Але депутати третього стану залишилися сидіти на своїх місцях. Коли церемоніймейстер нагадав голові Генеральних штатів Жану Байї про наказ короля, той відповів: «Нації, яка зібралася, не наказують». Потім піднявся граф Мірабо і додав: «Ідіть і скажіть вашому панові, що ми знаходимося тут з волі народу і залишимо наші місця, тільки поступшись силі багнетів!». Король наказав лейб-гвардії розігнати збори, але коли та спробувала увійти в зал «Малих забав», їх зупинила група дворян. На цьому ж засіданні за пропозицією Мірабо асамблея оголосила про недоторканність членів Національних зборів і кримінальну відповідальність за порушення цієї недоторканності.
Жозеф Дюплессі «Людовик XVI», 1775 рік
Жозеф Дюплессі «Людовик XVI», 1775 рік
24 червня більшість духовенства, а 25 червня 47 депутатів від дворян, включаючи герцога Орлеанського, приєдналися до Національних зборів. 27 червня Людовик XVI капітулював: щоб створити вигляд контролю за ситуацією, він наказав приєднатися до зборів решті депутатів від дворянства і духовенства, чим фактично санкціонував перетворення Генеральних штатів в Національні збори, які 9 липня оголосили себе Установчими національними зборами на знак того, що вважають своїм головним завданням вироблення конституції країни.
Король і його оточення не змирились з поразкою і готувалися до розгону Зборів. Ще 26 червня було віддано наказ про концентрацію в Парижі і його околицях 20-тисячної армії, переважно найманих німецьких і швейцарських полків. Це відразу ж загострило атмосферу в столиці: в саду Пале-Рояль стихійно почалися мітинги, на яких лунали заклики дати відсіч «іноземним найманцям». 10 липня Установчі збори звернулися до короля з проханням відкликати війська з Парижа, на що той запропонував перенести свої засідання в Нуайон або Суассон.
11 липня 1789 року Людовик XVI звільнив Жана Неккера, який завдяки пропозиції подвоїти представництво третього стану на Генеральних зборах і спробам врегулювати високі ціни на хліб користувався популярністю народу. Його змінив барон Луї Бретейль, який запропонував вжити крайніх заходів: «Якщо потрібно буде спалити Париж, ми спалимо Париж». Він пробув на своїй посаді 100 годин: про відставку Неккера місто дізналось наступного, недільного, дня, і натовпи людей висипали на вулиці, несучи погруддя Неккера, а на мітингу біля палацу Пале-Рояль молодий адвокат Каміль Демулен кинув заклик: «До зброї!».
Заклик був підхоплений парижанам, які через два дні штурмом взяли Бастілію, королівську тюрму-фортецю, що уособлювала тиранію правлячої монархічної династії Бурбонів. Ця подія стала сигналом до початку Великої французької революції і переходу всієї влади до рук Національних зборів, які 26 серпня прийняли «Декларацію прав людини і громадянина», 3 вересня 1791 року - першу в історії Франції конституцію. Вони саморозпустились 30 вересня, напередодні набуття конституцією чинності і наступного дня представницька й законодавча влада в країні перейшла до Законодавчих зборів, до якої за пропозицією Максиміліана Робесп'єра не увійшов жоден член Національних установчих зборів.
29 серпня 2012, востаннє оновлено 20 червня 2018 © Дмитро Копилов спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Політика
Європа
Нова історія

Головні події 20 червня

#ЦейДень
Все про 20 червня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left19 червня
21 червняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward