Після капітуляції Парижа 31 березня 1813 року перед військами Шостої коаліції Сенат Франції усунув від влади імператора Наполеона, який 4 квітня зрікся престолу на користь Людовика XVIII Бурбона, брата страченого в 1789 році короля Людовика XVI, і 4 травня відплив у заслання на острів Ельба в Середземному морі, переданий йому у володіння на почесних умовах.
Уважно стежачи за подіями на батьківщині, де реставрація Бурбонів викликала невдоволеннях серед всіх верств населення, розладом між союзниками по колишній антифранцузькій коаліції, які на Віденському конгресі підводили підсумки переможних воєн, і спостерігаючи за небезпечним для Франції зближення Британії та США, Наполеон вирішив діяти: після 300 днів заслання він з невеличкою армією і грошима відплив з Ельби, 1 березня 1815 року висадився на півдні Франції і 20 березня без жодного пострілу переможно увійшов у Париж, який вітав його гучними криками "Хай живе імператор!".
Ще 13 березня, дізнавшись про втечу імператора з Ельби, лідери колишньої антифранцузької коаліції оголосили Наполеона поза законом і 25 березня сформували Сьому коаліцію, куди крім Росії, Швеції, Британії, Австрії та Пруссії увійшли Нідерланди, Швейцарія і кілька німецьких держав. Для остаточного розгрому Наполеона союзники зібрали 700-тисячну армію і доручили розробку військової кампанії переможцю всіх маршалів Наполеона британському фельдмаршалу Артуру Веллслі, герцогу Веллінгтона, який обійняв команду над англо-союзними військами у Фландрії.
Наполеон доклав чимало дипломатичних зусиль, щоб розсварити союзників і виграти час, оскільки після втрати майже всієї 600-тисячної армії в російській кампанії 1812 року, мобілізація до французької армії йшла з великими труднощами. Маючи на 10 червня у своєму розпорядженні лише 198 тисяч чоловік, серед яких лише 128 тисяч були боєздатними, у Наполеона був єдиний шлях до перемоги — стрімким ударом розбити розрізнені силам коаліції в Бельгії.
14 червня 1815 року Наполеон розпочав останню в своєму житті військову кампанію і через два дні в битві при Ліньї з військом у 75-80 тисяч чоловік отримав перемогу над прусською 90-тисячною армією під командою фельдмаршала Гебхарда Блюхера. В той самий час відбулася ще одна битва: під Катр-Бра маршал Мішель Ней стримував об'єднані англо-нідерландські сили під командою Веллінгтона та короля Нідерландів Вільгельма Оранського; вона закінчилася фактично безрезультатно для обох сторін, але дала можливість запобігти з'єднанню сил Блюхера і Веллінгтона. Вважаючи, що прусські війська повністю вибули з гри, 17 червня Наполеон наказав маршалу Емануелю Груші добити їх залишки (що, як згодом виявилось, було фатальною помилкою), а сам з рештою війська відправився до Брюсселю, за 22 кілометра від якого розташувалися війська союзників.
Веллінгтон зайняв вигідну позицію на Мон-Сен-Жанському плато по обидва боки брюссельської дороги від селища Мерб-Брен до ферми Лавалетт біля селища Ватерлоо. Його позиція дозволяла уникати ворожого артилерійського вогню і бачити всі переміщення французів, які перебували на відстані 1200 метрів. Крім того, Веллінгтон підтримував зв'язок з Блюхером, якого так і не знайшли французи: прусський фельдмаршал обіцяв наступного дня надати від 2 до 4 корпусів підтримки.
На світанку 18 червня 1815 року обидві армії розпочали підготовку до битви. Всі попередні дні йшов дощ, тому поле біля Ватерлоо перетворилась на глиняне місиво. Виїхавши зі своєї ставки у фермі дю Кайю, Наполеон об'їхав війська, які вітали його криками "Хай живе імператор!", і об 11:35, коли йому здалося, що поле висохло, Наполеон розпочав останню битву в своєму житті. З 84 гармат сильним вогнем французи вдарили по лівому флангу англійців, після чого маршал Ней повів своїх людей в атаку. Одночасно на правому фланзі супротивника біля замку Угумон була розпочата відволікаюча атака, яка натрапила на добре укріплену позицію і отримала енергійну відсіч. Намагаючись змусити Веллінгтона перемістити на правий фланг резерви з центру, французи весь день і з великими втратами штурмували Угумон, ліс довкола якого переходив з рук в руки. Атаки на лівому фланзі англійців тривали неперервно.
Близько першої дня Наполеон випадково помітив біля селища Сен-Ламбер на північному сході неясні контури військ. Спочатку він подумав, що це Груші, якому вночі і потім кілька разів вранці відправлялись накази поспішати до поля битви. Але це був Блюхер, який кількома майстерно виконаними переходами уник переслідування і тепер поспішав на допомогу Веллінгтону. Дізнавшись про це, Наполеон пополотнів: шанси на перемогу залишались лише за умови, якщо за Блюхером йшов Груші — в такому разі хоча у англійців і буде більше підкріплення, ніж у Наполеона коли він з'єднається з Груші, але сили супротивників залишаться більш-менш рівними. Але Груші у той момент був надто далеко від Ватерлоо.
Наполеон наказав маршалу Нею продовжувати атаку лівого флангу і центру супротивника, який вже зазнав ряд страшних ударів. Англійці зустріли вогнем колони французів і кілька разів переходили в контратаку, завдаючи їм страшних втрат. Помітивши це, Наполеон особисто прибув до висоти біля ферми Бель-Альянс й направив у бій 9 тисяч кірасирів під командуванням генерала Еда Мійо, які настільки потужно вдарили по шотландській кавалерії, що та втратила цілий полк і була змушена відступити. Після інтенсивного артобстрілу о третій дня французи захопили околиці стратегічного пункту, ферму Ла-Хе-Сент в центрі, після чого ударом по правому флангу 40 кінних ескадронів, переданих під команду маршала Нея, нарешті вдалось захопити замок Угумон. Веллінгтон почав нервувати, у нього бракувало резервів: "Нехай в такому випадку всі помруть на місці! У мене вже немає підкріплень. Нехай помруть всі до останньої людини, але ми повинні протриматися, доки прийде Блюхер".
Атака французької кінноти справила на англійців неймовірне враження. Учасник битви при Ватерлоо прапорщик Гронау з 1-го піхотного гвардійського полку згадував: "Жодна людина, присутня при цьому і яка вижила, до кінця життя не могла забути жахливу пишність цієї атаки ... Це були знамениті кірасири — в основному старі солдати, які відзначилися майже у всіх боях в Європі. Неймовірно швидко вони з'являлися в межах 20 ярдів від нас, приголомшуючи криками "Хай живе імператор!". Третя і четверта хвилі кавалерійських атак Нея попали під інтенсивні залпи артилерії — втрати були настільки великими, що тіла загиблих не давали можливості йти вперед іншим. О шостій вечора вона остаточно зсьорбнулась: Ней втратив третину солдат і коней, втрати Веллінгтона теж були серйозні, до того ж у цей момент з поля бою дезертирувала нідерландська кавалерська бригада і ганноверський полк, які поскакали до Брюсселя. У обох сторін кавалерія стала практично небоєздатною.
З втратою кавалерії і невпинним наближенням Блюхера у Наполеона були всі підстави відступити. Однак замість цього він віддав наказ взяти штурмом ферму Ла-Хе-Сент, захисники якої практично вже не мали набоїв і були практично всі перебиті — з 378 чоловік живими залишилось лише 42. В цей же час французи захопили ферму Папелотта і о 19:30 Наполеон особисто повів в атаку свій останній резерв — імператорську гвардію, яка через Ла-Хе-Сент мала прорвати центр Веллінгтона і завадити з'єднанню з Блюхером. Однак п'яти батальйонів виявилось недостатньо — після артилерійського обстрілу їх зупинив залповий вогонь англійських гвардійців і штикова атака голландської дивізії генерала-лейтенанта Давида Шассе, після чого контратака англійської піхоти змусила імператорських гвардійців відступити. Ситуація для французів стала геть критичною, коли з появою о восьмій вечора на полі бою авангарду Блюхера, Веллінгтон дав команду перейти у загальний наступ. Маючи чисельну перевагу, прусські війська зім'яли правий фланг супротивника, після чого французи почали відступати по всьому фронту. Їх переслідування було доручене військам Блюхера і тривало три дні аж до Лаона — за 150 кілометрів від Ватерлоо.
Трьох дивізій маршала Груші, які в розпал битви при Ватерлоо ув'язались у бій з ар'єргардом армії Блюхера, і здолали його під Вавром лише вранці 19 червня, та трьох тисяч солдат, які врятувались разом з Наполеоном, було явно замало і для продовження війни, і для захисту Парижа. 21 червня імператор прибув до столиці і звернувся до уряду з вимогою надати йому диктаторські повноваження для мобілізації нації на війну з окупантами. Отримавши відмову, наступного дня о 12:00 він відрікся престолу на користь свого сина Наполеона II і 25 червня виїхав у свою резиденцію під Парижем, звідки звернувся до армії із закликом не складати зброю. Наступного дня Тимчасовий уряд оголосив про позбавлення влади його сина, і 29 червня Наполеон Бонапарт залишив Мальмезон, виїхавши у Гасконь. Після невдалої спроби відбути до США 15 липня 1815 року в порту Рошфор зі словами "Я прибув, щоб перейти під захист вашого короля і ваших законів" здався британцям, рішенням яких 31 липня був висланий на острів Святої Єлени в Атлантиці, де й прожив решту шість років свого життя.
2 липня передові частини армії Блюхера підійшли до Парижу і до ранку наступного дня біля містечка Іссі розбили корпус генерала Домініка Вандама, що змусило французів прийняти нав'язані умови перемир'я: 4 липня маршал Франції Луї Даву, Артур Веллслі і Гебгард-Леберехт фон Блюхер уклали угоду, за якою французькі війська мали бути виведені "за Сену". 7 липня 1815 року англо-коаліційна і прусська армії урочисто увійшли в Париж, після чого наступного дня в столицю прибув відновлений при владі Людовик XVIII.
Згодом свою роботу поновив Віденський конгрес, який визначив нову розстановку сил в Європі, що мала на меті забезпечети непорушність європейських монархій.
Коментарі
Дивіться також
• Зречення Наполеона Бонапарта, 1814
• Перша реставрація французьких Бурбонів, 1814
• Реванш Наполеона, 1815
• Правління 100 днів, 1815
• Друга реставрація французьких Бурбонів, 1815
• Смерть Наполеона Бонапарта, 1821